Правда

Бісик удихнув.

— Чи представити вам решту моїх функцій, пане Логін/Пароль?

Пан Шпилька зиркнув на пана Тюльпана.

— Ну, давай.

— Наприклад, я маю в пам’яті набір спеціальних звукових доріжок і можу щоранку кричати «Тривога!».

— НІ.

— Або співати «Ще не вмерла».

— Ні.

— «We are the champions»?

— Ні!

— В такому разі я можу в певні моменти співати «Вставай, мила моя, вставай — більшого вимагай!..»

— Нащо?

— Ну, дехто таке полюбляє... В певні моменти.

— Але нащо?!

— Ну... клієнти це люблять.

— Ми — ні.

— Ми це, мля, просто ненавидимо,— додав пан Тюльпан.

— Чудово! Ви й не уявляєте, як я можу мовчати, — не розгубився бісик. На жаль, на цьому він не спинився: програми для бісиків таки недарма порівнюють зі смертоносними вірусами. — Чи не представити вам інше візуальне оформлення?

— Що?!

— В яких кольорах ви хотіли б мене бачити?

З останніми словами одне довге вухо бісика почало стрімко наливатись пурпуровим, тим часом як на носі проступили помітні відтінки синьки.

— Ніяких кольорів, — відрубав пан Шпилька. — Ніяких мелодій. Ніяких приколів. Просто записуй те, що тобі кажуть.

— Може, — у відчаї припустив бісик, — ви б заповнили анкету для клієнтів?

Відповіддю виявився стилет, що зі швидкістю кобри пришпилив згадану анкету до столу за півміліметра від бісикової лапки.

— Бажаєте відкласти операцію?..

— А цей чаклун, — поцікавився в пана Тюльпана пан Шпилька, — де він взагалі?

Пан Тюльпан перехилився через стіл і вигріб звідти продавця чаклунського приладдя.

— Оцей хлоп каже, — звернувся до бісика пан Шпилька, — що ти можеш повторювати геть усе, що почув.

— Так, пане Логін/Пароль.

— І нічого не плутаєш?

— Це неможливо, — видихнув чаклун-продавець. — Вони геть не мають уяви.

— Тобто якщо хтось його почує, то буде певен, що сказане — правда?

— Безумовно.

Пан Шпилька сказав:

— Схоже, це те, що нам треба.

— В якій валюті панове плататимуть? — зважився чаклун.

Пан Шпилька клацнув пальцями. Пан Тюльпан гойднувся туди-сюди на п’ятках, підвів плечі й хрумкнув кулаками, схожими на повні торби грецьких горіхів.

— Перед тим, як говорити про гроші, — сказав він, — ми хочемо поговорити з тим чуваком, який написав цю дебільну інструкцію.

Те приміщення, яке Вільям віднині мусив вважати місцем своєї роботи, добряче змінилося. Рештки прального обладнання, безногі коники-гойданки та інше сміття прибрали й посеред підлоги, впритул один до одного, постали два столи.

Вони були настільки старі та розхитані, що, всупереч здоровому глузду, пожмаканий картон доводилось підкладати під усі ніжки без винятку. Лише так столи погоджувалися стояти більш-менш рівно.

— Я купила їх тут неподалік, у крамниці старих меблів, — нервово сказала Сахариса. — За них правили досить небагато.

— Не дивно. Е-е-е... Панно Кріпслок, я тут подумав... Твій дідусь міг би вирізьбити зображення, так?

— Звичайно. Чого ти весь такий брудний?

Вільям не звернув на запитання жодної уваги.

— А якби ми мали іконограф та вміли ним користуватися, зміг би він вирізьбити картинку, яку малює графічний бісик?

— Гадаю, так.

— А ти знайома з яким-небудь умілим іконографістом?

— Ну, я могла б розпитати... Та що сталося?

— О, просто спроба самогубства на Славномильній.

— Сподіваюсь, успішна? — Сахариса раптом зі здриганням усвідомила, що сказала. — Тобто, звісно, я не бажаю чиєїсь смерті... Але в нас на шпальті ще стільки місця...

— Гадаю, з цього дійсно можна було би щось зробити. Самогубця не загинув, зате він врятував життя, е-е-е, чоловікові, який намагався відмовити його стрибати.

— Який сміливий вчинок. Ти дізнався ім’я врятованого?

— Ти знаєш, якось не вдалося, — промимрив Вільям.

— Ну, що поробиш, — сказала Сахариса. — Слухай, тебе тут дехто чекає, — вона зазирнула до своїх нотаток. — Громадянин, що загубив годинника, і зомбі, який... Власне, я так і не зрозуміла, чого він хоче. Далі — троль, що шукає роботу, і якийсь пан, що має спростування з приводу статті про бійку в «Латаному барабані».

— О ні. Все одразу...

Громадянин із годинником — чи то пак без нього — особливих труднощів не викликав.

— Це був новісінький годинник, коли тато мені його подарував, — запевняв він. — Я шукав його цілий тиждень!

— Але ми не...

— Можливо, ви про це напишете, і той, хто його знайшов, мені його поверне? А я заплачу за допомогу четвертак.

Четвертак є четвертак. Вільям зробив короткий запис.

Із зомбі було важче. Для початку, сірий колір його шкіри місцями явно тяжів до зеленого, а крім того, він дуже сильно пахнув гіацинтовим лосьйоном. Це явно був один із тих зомбі нового покоління, які здогадалися, що стосунки з живими вибудовуються значно краще, якщо ти пахнеш квітами — а не просто пахнеш.

— Вашим читачам було б цікаво більше дізнатися про мерців, — сказав він. Він представився паном Геральді, причому вимовив слово «пан» так, ніби воно було частиною його імені.

— Справді?

— Безумовно, — категорично сказав пан Геральді. — Мерці можуть бути дуже цікавими. І я певен, що читачів ця тематика дуже приваблює.

— Ви маєте на увазі некрологи?

— Чому б ні. Я міг би писати цікаві некрологи.

— Гаразд. Двадцять пенсів за кожен.

Пан Геральді кивнув. Було ясно, що він погодився б і безкоштовно. Він вручив Вільямові кілька хрустких пожовклих папірців.

— Ось вам один непоганий для початку.

— Он як? І чий же?

— Мій. Він дуже цікавий — особливо від того моменту, де я помер.

Наступним відвідувачем був троль. На відміну від більшості тролів, які зазвичай носять не більше одягу, ніж це конче необхідно для дотримання чудернацьких людських вимог до пристойності, цей носив костюм. Принаймні ніщо не заважало назвати «костюмом» шматки тканини, що огортали його ноги, руки та тулуб.

— Мине звати Рокі, — нерозбірливо прогув він. — Мині треба якась робота, босе.

— Ким ви працювали до цього? — спитав Вільям.

— Боксером, босе. Але мині ни подобалось. Весь час падав.

— Вмієте писати чи малювати? — здригнувшись, спитав Вільям.

— Ні, босе. Можу піднімати здорові каминюки. І ще можу свистіти.

— Це важливі навички, проте, боюся, ми...

Двері розчахнулися, й усередину ступив широкоплечий чоловік у шкіряному панцирі, несучи напоказ бойову сокиру.

— Шо ти про міня понаписував, га?! — спитав він, погойдуючи лезом під самісіньким носом Вільяма.

— Хто ви?

— Я Брезок Варвар, і я...

Коли мозкові здається, що його ось-ось розітнуть навпіл, він здатен працювати з неймовірною швидкістю.

— О, якщо ви вимагаєте спростування, то вам слід звернутися до редактора відділу спростувань, уточнень та роботи з читачами, — швидко вимовив Вільям. — На щастя, пан Рокі саме присутній.

— Го, це я, — життєрадісно прогув Рокі, кладучи руку на плече відвідувача.

Місця на плечі вистачало лише на три його пальці.

Брезок похитнувся.

— Я токо хотів сказати, — повільно вимовив він, — шо ви написали, тіпа я бив когось столом. Но я в жизні такого не дєлав. І шо люди подумають, єслі прочитають, шо я б’юся столами? Як я буду смотрєть їм в глаза?

— Розумію...

— Я єво прірєзал! А столи — то для слабаков.

— Звичайно. Ми надрукуємо уточнення, — сказав Вільям, беручи олівця.

— А можете допісать, шо я одкусив вухо Зарізякє Ґадлі? Це всім буде інтірєсно. Вухо одкусити не так просто, як все думають.

Коли все владналося, і Рокі всівся у кріслі за дверима, Вільям та Сахариса подивились одне на одного.

— Цікавий ранок видався, — сказав він.

— Я дізналась про зиму, — сказала Сахариса. — І ще — про неліцензоване пограбування ювелірної крамниці на вулиці Вправних ремісників. Звідти винесли багато срібла.

— І як ти дізналася?

— Розповів один підмайстер, — Сахариса затнулася. — Він завжди що-небудь мені розповідає, коли ми перетинаємось на вулиці.