Правда

Щодо очей пана Тюльпана, то побачити їх було майже неможливо. Причиною цього була певна набряклість його обличчя, викликана, швидше за все, надмірною пристрастю до сипких речовин[14]. Ці ж речовини, ймовірно, призвели до того, що все згадане обличчя було вкрите плямами, а на лобі виразно виступали товсті вени. Втім, пан Тюльпан у будь-якому випадку мав таку міцну тілобудову, що, здавалося, його одяг мав би от-от луснути. Попри свою любов до мистецтва, в цілому він нагадував абітурієнта фізкультурного коледжу, який не вступив на курс боротьби, бо провалив тест на IQ. Якщо його тіло й було храмом, то одним із тих, де жерці роблять у підземеллях дивні речі з тваринами, а якщо він і дивився на те, що їв, то тільки коли воно ворушилось.

При появі пана Тюльпана у кількох кріслах замислились. Звісно, не над тим, чи вони роблять те, що слід, — бо це не обговорювалось, — а над тим, чи вони роблять це з тими, з ким слід. Все-таки пан Тюльпан був не тим, кого хочеш побачити біля відкритого вогню.

— Коли ви будете готові? — спитало одне з крісел. — Як справи у вашого... протеже?

— Ми гадаємо, ранок вівторка цілком годиться, — сказав пан Шпилька. — На той час він буде настільки готовий, наскільки це взагалі можливо.

— І жодних смертельних випадків, — наголосило крісло. — Це принципово.

— Пан Тюльпан буде ніжним, як ягнятко, — пообіцяв пан Шпилька.

Невидимки в кріслах намагались не дивитися на пана Тюльпана, який обрав саме цей момент, щоб заправити ніздрі гігантською порцією слебу.

— Гм, — сказало крісло. — Його високість не повинен зазнати жодної шкоди понад абсолютно необхідну міру — якщо вже така необхідність виникне. Мертвий Ветінарі був би набагато небезпечніший, ніж живий... І в жодному разі не повинно бути непорозумінь з Міською вартою!

— Ми в курсі щодо Варти, — сказав пан Шпилька. — Пан Підступп нас попередив.

— Командор Ваймз керує дуже... професійним колективом.

— Жодних проблем, — запевнив пан Шпилька.

— У них там є перевертень.

В повітря злетіла хмара білого пилу. Панові Шпильці довелося вдарити колегу по спині.

— Перевертень?! Ви, мля, подуріли?

— Е-е-е... Чому ваш колега постійно каже «мля», пане Шпилько? — поцікавилось крісло.

— Ви, мля, думаєте взагалі своїми мізками? — продовжував бушувати пан Тюльпан.

— Дефект мови, — сказав Шпилька. — Перевертень? Дякую, що повідомили. Дуже дякую. Вони ж беруть слід краще за вампірів! Ви про це чули, я сподіваюся?

— Вас було відрекомендовано нам як людей із можливостями.

— Людей із цінними можливостями, — уточнив пан Шпилька.

Крісло зітхнуло.

— Як воно зазвичай і буває. Що ж, гаразд, гаразд. Пан Підступп обговорить з вами ціну ваших можливостей в новому світлі.

— Це все зашибись, але в них просто нереальний нюх, — знову втрутився пан Тюльпан. — Нащо, мля, гроші небіжчикам?

— Ще якісь сюрпризи? — урвав його пан Шпилька. — У вас тут чудові поліцейські, й один із них — перевертень. А ще? Тролі?

— О, так. Кілька. І гноми. І ще — зомбі.

— В поліції? Що за містом ви керуєте?

— Ми не керуємо цим містом, — відкарбувало крісло.

— Але нам не байдуже, як це робиться, — додало інше.

— Ах, — сказав пан Шпилька. — Звичайно. Я пам’ятаю. Ви — небайдужі громадяни.

Він знав, що таке небайдужі громадяни. Де б це не було, люди такого типу розмовляли однією й тією ж особливою мовою, в якій «традиційні цінності» означало «нумо когось повісимо». Загалом, це ніколи не становило для пана Шпильки проблеми — просто завжди непогано розуміти мотиви твого роботодавця.

— Ви могли б запросити когось іншого, — сказав він. — У вас тут є Гільдія найманців.

В кріслі клацнули язиком.

— Проблеми останнього періоду, — повідомило крісло, — полягають у тому, що певна кількість людей, адекватних в усіх інших відношеннях, вважає статус-кво... задовільним. Хоча він, безсумнівно, призведе до руїни.

— О, — сказав пан Шпилька, — це, очевидно, байдужі громадяни.

— Саме так, панове.

— І багато їх?

Це запитання крісло проігнорувало.

— З нетерпінням чекатимемо на зустріч, панове. Завтра ввечері. Коли, я певен, ви заявите про свою готовність. На добраніч.

Коли «Нова фірма» відбула, в колі крісел ще якийсь час панувала тиша. Потім через великі двері безгучно увійшла вбрана в чорне фігура, наблизилась до світла, кивнула і поквапилась геть.

— Вони вже досить далеко, — сказало одне з крісел.

— Які мерзенні люди.

— Нам таки слід було скористатись послугами Найманців.

— Ха! Вони заломили за Ветінарі нереальну ціну. І в будь-якому разі нам не потрібна його смерть. Хоча, здається, завдання для Гільдії таки може з’явитись — пізніше.

— Авжеж. Коли наші друзі благополучно покинуть місто... дороги в цю пору року такі небезпечні...

— Ні, панове. Ми триматимемось нашого плану. Той Чарлі буде перебувати під рукою, доки все не буде злагоджено — на випадок, якщо він раптом знадобиться ще раз. А тоді наші приятелі заберуть його якнайдалі звідси, щоб, гм, розплатитися з ним за послуги. Можливо, тільки після цього ми й справді вдамося до послуг Найманців... наприклад, якщо в пана Шпильки виникнуть якісь надміру оригінальні ідеї.

— Логічно. Хоча це все одно здається марнотратством... З Чарлі можна було би провертати такі речі...

— Я вже казав вам: нічого не вийшло б. Цей хлопець чистий клоун.

— Гадаю, ви маєте рацію. Краще вже вирішити проблему раз і назавжди.

— Отже, ми порозумілися. А тепер дозвольте оголосити, що засідання Комітету з відкликання Патриція закрите. І ніколи не відкривалося.

Правитель Ветінарі мав звичку прокидатись так рано, що часу, який він витрачав на сон, іншим ледь вистачило б на зміну костюма.

Він любив годину одразу перед зимовим світанком. Зазвичай у цей час була імла, що дозволяло не бачити міста і не чути жодного звуку, крім випадкового короткого зойку.

Але цього ранку спокій було порушено лементом просто біля палацової брами.

— Тон-барабом!

Патрицій підійшов до вікна.

— Гарапох!

Ветінарі повернувся до столу й дзвінком викликав свого помічника Тулумбаса, якого негайно відрядив на мури з метою з’ясування ситуації.

— Це жебрак, знаний як Старий Тхір Рон, ваша високосте, — доповідав Тулумбас через п’ять хвилин. — Продає... ось це.

«Ось це» він тримав двома пальцями за самісінький краєчок, ніби побоюючись, що воно ось-ось вибухне.

Правитель взяв «це» і пробіг очима. Потім проглянув ще раз.

— Ну-ну, — сказав він. — «Анк-Морпоркський Час». Ще хтось, крім вас, його купував?

— Чимало хто, ваша високосте. Люди, що йдуть з нічної зміни, ранні торгівці й таке інше.

— Я не бачу тут жодної згадки про Тон-барабом чи Гарапоха.

— Так точно, ваша високосте.

— Чудасія, — Правитель знову зазирнув у газету. — Гм-м-м. Будь ласка, змініть мій графік на сьогодні. Я зустрінусь із представниками Гільдії глашатаїв о дев’ятій ранку, а з Гільдією граверів — о десятій.

— Вони не звертались до мене щодо зустрічі з вами, ваша високосте.

— Звернуться, — сказав Ветінарі. — Коли вони побачать це, звернуться неодмінно. Ну-ну... Тут написано, що в п’яній бійці постраждало п’ятдесят шість осіб.

— Це мала бути велика бійка, ваша високосте.

— Значить, так воно й було, Тулумбасе, — сказав Патрицій. — Це ж надруковано. О, до речі, надішліть повідомлення панові де Ворду. Я зустрінусь із ним о дев’ятій тридцять.

Він знову опустив погляд до аркуша, вкритого сірими літерами.

— І, будь ласка, пустіть чутку, що я не хотів би, аби з паном де Вордом щось трапилось.

Тулумбас, що зазвичай розумів свого господаря з півслова, завагався.

— Ваша високосте, ви маєте на увазі, що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись чи що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись?

14

Людина на наркотиках — страшне видовище, але пан Тюльпан був живим доказом того, що не менш страшним видовищем є людина на коктейлі з кінської мазі, шербету та товчених пігулок від енурезу. — Прим. авт.