Правда

Не дуже приємно, коли вас так називають, особливо якщо це робить юна панна.

Тон, яким вона вимовляла слово „невдячний“, у вустах пана Тюльпана вимагав би чогось міцнішого за „мля“.

Раніше Вільям зазвичай бачив Сахарису Кріпслок, коли вона поралася в маленькій майстерні свого дідуся. Вільям ніколи не звертав на неї особливої уваги. Вона не була надто привабливою, але й непривабливою не була теж. Вона була просто дівчиною у фартуху, яка десь на задньому плані виконувала такі шляхетні обов’язки, як стирання пилу чи поливання квітів. Коли він нарешті сформував про неї певну думку, ця думка звелася до того, що Сахариса була жертвою неправильного розуміння шляхетності.

Вона помилково вважала, що дотримання етикету дорівнює благородному походженню. Вона плутала манери з манірністю.

Тепер він міг роздивитись її значно краще, головним чином завдяки тому, що вона підійшла до нього майже впритул. З проникливістю, притаманною людям за мить до смерті, він зрозумів, що насправді вона вродлива — але згідно з еталоном краси кількасотрічної давності.

Еталони краси змінюються з часом. Очі Сахариси двісті років тому змусили б художника Караваті проковтнути пензля; три сторіччя тому скульптор Мове, побачивши її підборіддя, упустив би різця собі на ногу; тисячу років тому ефебійські поети погодилися б, що тільки заради її носика варто зібрати військовий похід мінімум на півсотні кораблів. І ще вона мала чудові середньовічні вушка.

Зате її руки були цілком сучасні, й однією з них вона дала Вільямові міцного ляпаса.

— Ці двадцять доларів на місяць — це майже все, що ми мали!

— Вибач?

— Нехай він працює не дуже швидко, але колись він був одним із найкращих граверів міста!

— Так... Але ж... Я... — Вільям раптом відчув спалах провини перед паном Кріпслоком.

— А ти взяв і позбавив нас заробітку!

— Але я не хотів! Просто гноми... Просто так сталося!

— Тепер ти працюєш на них?

— Ну... З ними, — сказав Вільям.

— А ми, значить, мусимо голодувати?

Сахариса важко дихала. При цьому ставало помітно, що вона мала достатньо й інших принад, які не виходять з моди й цінуються в будь-якому столітті. Очевидно, вона думала, ніби строгі старовинні сукні приховують цей факт. Це була помилкова думка.

— Слухай, я повинен бути поруч із ними, — сказав Вільям, старанно відводячи погляд. — Маю на увазі, з гномами. Правитель Ветінарі з цього приводу висловився дуже чітко. І взагалі, все дуже ускладнилось...

— Гільдія граверів буде розлючена, ти це розумієш? — урвала вона.

— Е-е-е, авжеж, — раптова ідея сяйнула Вільямові чи не яскравіше, ніж ті іскри, що посипалися з його очей після ляпаса. — Слухай... А ти не хочеш виступити з цього приводу, е-е-е, офіційною особою? Тобто щось на кшталт: „Ми розлючені“, — заявляє представник... представниця Гільдії граверів»?

— Навіщо? — підозріло спитала вона.

— Я просто у відчаї через те, що мені нічого розмістити в наступному випуску, — у відчаї сказав Вільям. — Ти не могла б мені допомагати? Я дам тобі... окей, двадцять пенсів за замітку, а заміток мені треба щонайменше п’ять на день.

Вона розтулила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.

— Долар на день? — перепитала вона.

— Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, — палко промовив Вільям.

— Для отого твого новинного листа?

— Так.

— Долар?

— Так.

Вона з недовірою зміряла його поглядом.

— Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.

— Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.

Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорка інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.

— Ну, я дійсно іноді чую про різні події, — почала вона. — А писати про це... Що ж, гадаю, це пристойна робота для дівчини? Писати — це ж щось культурне.

— Е-е-е... Так, щось на кшталт.

— Я не хотіла б робити щось... непристойне.

— О, я певен — це цілком пристойно.

— І Гільдія не повинна бути проти, авжеж? Зрештою, ти робиш це не перший рік...

— Слухай, я — це інша справа, — сказав Вільям. — Якщо Гільдія буде проти, їм доведеться мати справу з Патрицієм.

— Що ж... Добре... Якщо ти певен, що це прийнятна робота для молодої дівчини...

— Тоді приходь завтра до друкарні, — сказав Вільям. — Гадаю, нам треба випустити наступного новинного листа вже за день-два.

Це була бальна зала, усе ще вбрана в червоне та золото, але більшою частиною занурена в напівтемряву, в якій привидами височіли загорнуті в савани канделябри. Вогники кількох свічок у центрі зали тьмяно відбивались у настінних дзеркалах; колись, можливо, ті дзеркала непогано підсилювали освітлення, але з роками їх повкривали незрозумілі плями, і відображення свічок здавалися слабкими спалахами глибоководних організмів, видними через хащі водоростей.

Пан Шпилька дійшов до середини кімнати, коли помітив, що чує лише власні кроки. Пан Тюльпан, непомітно змінивши курс у сутінках, уже стягував покривало з якогось предмета, притуленого до стіни.

— Так. Зараз... — почав він. — Е, та це реальний скарб! Я так і знав! Справжній, мля, Інтаґліо Ернесто! Бачиш ось цей перламутр?

— Зараз не час, Тюльпане...

— Він зробив їх тільки шість штук! А тут, не повіриш, його навіть не налаштували...

— Прокляття, ми маємо скидатися на професіоналів зовсім в іншому!

— Може, ваш... колега хотів би отримати цю річ на пам’ять? — почувся голос із центру кімнати.

Там, навколо запалених свічок, але на віддалі від самого світла, стояло з півдюжини крісел. Це були старовинні крісла з високими спинками, вигнутими ззаду і згори у вигляді глибоких арок. Слід було вважати, що такі форми призначалися для захисту від протягів, але наразі головним, що вони давали людям у кріслах, була глибока і надійна тінь.

Пан Шпилька уже бував тут і належно оцінив задум. Людина в центрі освітленого кола не могла бачити нікого з тих, хто сидів у кріслах, але сама була цілком на видноті.

Тепер йому спало на думку, що таке розташування крісел означало також неможливість для людей у кріслах бачити одне одного.

Пан Шпилька був щуром. Така характеристика його цілком влаштовувала: щурі таки мають чимало рис, якими можна пишатися. А ідея з кріслами та свічками була вигадана кимось, хто мислив так само, як він.

Одне з крісел сказало:

— Можливо, ваш друг Нарцис...

— Тюльпан, — сказав пан Шпилька.

— Можливо, ваш друг Тюльпан бажав би отримати частину гонорару у вигляді клавікорда?

— Це не клавікорд, це верджиналь! — прогарчав пан Тюльпан. — Одна струна на ноту замість двох, мля! Називається так, бо на ньому грали юні, мля, панянки![13]

— Та що ви кажете? — здивувалось одне з крісел. — Я думав, це просто старе піаніно!

— Старе піаніно для юних панянок, — примирливо сказав пан Шпилька. — А пан Тюльпан не колекціонує предмети мистецтва. Він просто... на них знається. Ми отримаємо гонорар камінцями, як і домовлено.

— Як бажаєте. Будь ласка, увійдіть у коло...

— Клавікорд, мля, — пробурмотів пан Тюльпан.

«Нова фірма» ступила під перехресні погляди невидимок у старовинних кріслах.

Ось що ті побачили.

Пан Шпилька був худий, низенький і, відповідно до свого прізвиська, здавалося, мав дещо непропорційно велику голову. Якщо його можна було назвати ще якось, крім як щуром, то його слід було б назвати «акуратистом»: він мало пив, уважно вибирав собі їжу і вважав своє тіло, хоча й дещо недосконале, храмом. Він також трохи загусто мастив своє волосся, яке зачісував на проділ у стилі, що вийшов із моди років двадцять тому. Його чорний костюм мав трохи засмальцьований вигляд, а очиці постійно нишпорили довкола.

13

Верджиналь (або вірджинел) — різновид клавесина. Назва походить від слова «virgin» — «діва» або «дівчина». — Прим. пер.