Правда

— Ви мені підморгнули, Тулумбасе?

— Ні, ваша високосте!

— Тулумбасе, я глибоко переконаний, що кожен громадянин Анк-Морпорка має цілковите право безперешкодно пересуватися вулицями міста.

— О боги, справді?

— Абсолютно.

— Але я гадав, що ви категорично проти використання набірного шрифту, ваша високосте. Ви говорили, що це зробило б друк надто дешевим, і...

— Магог! — закричав продавець газет під брамою.

— Чи вагаєтесь ви, Тулумбасе, перед цим новим вражаючим тисячоліттям, що лежить перед нами? Чи, навпаки, готові простягти майбутньому руку?

— Не знаю, ваша високосте. Дрес-код передбачено?

Коли Вільям поквапився до сніданку, решта пожильців уже були за столом. Він мусив квапитись, бо пані Еліксир мала Власну Думку про тих, хто спізнювався до їжі.

Пані Еліксир, власниця «Апартаментів пані Євкразії Еліксир для пристойних осіб», була тим, чим безуспішно намагалася стати Сахариса. Вона була не просто поважною — вона була Поважною; це були її стиль, релігія та хобі одночасно. Особливо полюбляла вона поважних громадян, що були Охайні та Пристойні; вона вимовляла це словосполучення так, ніби одне було можливо без іншого. Своїм пристойним пожильцям вона надавала пристойні кімнати й готувала дешеві, але пристойні страви.

Ці пожильці (коли не рахувати Вільяма) здебільшого мали середній вік, не мали сімей і були категорично непитущими. Як правило, це були крамарі середньої руки, поголені до червоного власники важких черевиків. За обідом вони старанно намагалися виявляти один до одного незграбну ввічливість.

На диво (принаймні, на диво, для Вільяма, який досить давно розкусив подібний тип людей), пані Еліксир нічого не мала проти гномів або тролів. Принаймні охайних та пристойних. Пристойність для пані Еліксир була незмірно важливішою за расові відмінності.

— Тут же написано, що в п’яній бійці постраждали 56 осіб, — сказав пан Борошнюк, який проживав у «Апартаментах» найдовше, а відтак за обіднім столом почувався кимось на кшталт президента клубу. Він купив примірник «Часу» дорогою з пекарні, де працював старшим нічної зміни.

— Неймовірно, — сказала пані Еліксир.

— Гадаю, там має йтися про 5-6 осіб, — сказав Вільям.

— Тут написано — 56, — суворо мовив пан Борошнюк. — Чорним по білому.

— Значить, так воно й було, — висловила спільну думку пані Еліксир. — Інакше цього не друкували б.

— Хотів би я знати, хто це робить, — сказав пан Схилько, що заробляв на життя гуртовою торгівлею взуттям.

— О, для цього є спеціальні люди, — сказав пан Борошнюк.

— Справді? — сказав Вільям.

— Аякже, — підтвердив пан Борошнюк, який належав до тієї породи череватих джентльменів, що є незмінними експертами з усіх питань на світі. — Ніхто б не дозволив абикому писати все, що на думку спаде. В цьому не було б ніякого сенсу.

Відтак до повітки на задвірках «Відра» Вільям прибув у стані глибокої замисленості.

Доброгір підняв йому назустріч погляд від каменя, на якому акуратно викладав літери для афіші.

— Тобі там припливло трохи грошей, — сказав він, кивнувши на лаву.

Це були здебільшого мідяки. Майже тридцять доларів.

Вільям подивився на них незрячим поглядом.

— Це неправильно, — прошепотів він.

— Пан Рон та його колеги кілька разів поверталися по нові примірники, — сказав Доброгір.

— Але ж... але ж це були звичайні повідомлення про звичайні події, — вимовив Вільям. — Там навіть не було нічого важливого. Просто... події, що відбулися.

— О, але ж люди полюбляють знати про події, що відбулися, — сказав гном. — І я прогнозую підвищення продажів утричі, якщо ми вполовинимо ціну.

— Вполовинимо?

— Людям подобається бути в курсі подій. От і все, — гном знову посміхнувся. — А тебе там, у кімнатці, чекає якась юна леді.

В доконико-гойданкову еру, коли повітка ще була пральнею, частину приміщення було відокремлено дешевою панелькою заввишки з неповний людський зріст. Там сиділи бухгалтерія та спеціальний службовець, чия робота полягала в тому, щоб пояснювати клієнтам, куди поділися їхні шкарпетки.

Сахариса струнко сиділа на стільці, стискаючи в руках сумочку та притискаючи лікті, щоб хоч трохи вберегтись від довколишнього пилу.

Вона кивнула йому.

Для чого ж він її покликав? Ах, так... Вона була більш-менш тямуща, і вона перечитала всі дідусеві книжки — а Вільям, щиро кажучи, зустрічав не так багато письменних людей. Не те що тих, для кого перо було елементом надскладного механізму. Якщо вона знала, що таке апостроф, він був готовий цілком пробачити їй манери минулого сторіччя.

— Це тепер твій кабінет? — спитала вона пошепки.

— Гадаю, так.

— Ти не казав про гномів!

— Це проблема?

— Та ні. Наскільки мені відомо, гноми є законослухняними й достойними громадянами.

Вільям раптом згадав, що говорить із дівчиною, яка в житті не бувала на певних вулицях у годину, коли зачинялися шинки.

— Я вже маю для тебе дві замітки, — продовжила Сахариса таким тоном, ніби видавала державну таємницю.

— Гм. Так?

— Мій дідусь каже, що це найдовша і найхолодніша зима з усіх, що він пам’ятає.

— Справді?

— Ну, йому вісімдесят років. Це багато.

— Гм.

— І ще — вчора зірвався щорічний конкурс Лялечківського клубу пекарок і квітникарок, бо перекинулися столи з тістечками. Я дізналась про це від секретарки клубу і все повністю записала.

— Справді? Гм. Як ти гадаєш, це дійсно цікаво?

Вона передала йому аркуша, вирваного з дешевого зошита.

Він прочитав:

«Щорічний конкурс Лялечківського клубу пекарок і квітникарок відбувся в чітальні на вул. Лоботряска, Лялечки. Головувала пані Г. Речко. Вона вітала кожного учасника та характеризовала їх презентацій. Призи були вручені таким...»

Вільям пробіг детальним списком прізвищ та нагород.

— «Екземпляри в горщиках»? — із сумнівом спитав він.

— Це був конкурс із вирощування жоржин, — пояснила Сахариса.

Вільям акуратно вписав слово «жоржин» після слова «екземпляри» й узявся читати далі.

— Найкращий набір укривал для крісел?

— А що?

— Та... нічого, — Вільям акуратно замінив «укривала» на «покривала», що не дуже покращило справу, й продовжив читати з відчуттями першопрохідця, на якого з мирного підліску будь-якої миті може стрибнути ніким ще не бачений хижак. Текст закінчувався так:

«Нажаль, загальний настрій було зіпсовано, коли оголений чоловік, переслідуваний Вартою, увірвався через вікно й пробіг кімнатою, перекидаючи столики з тістечками, доки не послизнувся на бісквітах. Зустріч завершилася о дев’ятій вечора. Пані Речко подякувала всім членам клубу».

— Що скажеш? — спитала Сахариса, майже не видавши хвилювання.

— Загалом, — сказав Вільям дещо відсутнім голосом, — мені здається, що вдосконалювати цей матеріал просто нікуди. Гм... Що, на твою думку, було найважливішим з усього, що сталося під час засідання клубу?

Вона злякано схопилася за щоку.

— Ох, справді! Я зовсім забула написати! Пані Красунська виграла конкурс з вологого прибирання! До того вона шість років посідала друге місце.

Вільям уважно вивчав стіну.

— Непогано, — нарешті сказав він. — Я б на твоєму місці обов’язково це дописав. Але ти могла б зазирнути до Лялечківського відділку Варти...

— Я в житті такого не зроблю! Порядні дівчата не зв’язуються з Вартою!

— Я маю на увазі, розпитати, чого вони гналися за тим голим чоловіком.

— Але навіщо?

Вільям спробував сформулювати твердження, яке раптом видалось йому надзвичайно абстрактним.

— Бо читачам це цікаво, — нарешті сказав він.

— А Варта не буде проти того, щоб я їх розпитувала?

— Ну, це ж наша Варта. Не розумію, чого б вони мали бути проти. І, можливо, ти ще могла б знайти когось дійсно літнього, щоб розпитати про зиму. Хто найстаріший мешканець міста?

— Не знаю. Хтось із чарівників, думаю.