Правда

— Трах-креветко, — відповів чоловік. І демократично розламав сосиску на дві половини.

Вільям дописав замітку «Патрицій відвідав „Відро“ й перегорнув свій записник.

Це було вражаюче. Лише за день він здобув добрий десяток сюжетів для новинного листа. Неймовірно, скільки всього можуть розповісти люди, якщо їх просто запитати.

Хтось украв золоте ікло зі статуї крокодилобога Оффлера. За розповідь про це Вільям пообіцяв сержантові Колону випивку, але, як йому здавалось, частково погасив заборгованість, просто додавши до свого запису: „Варта йде по слідах злочинця: її представники висловлюють упевненість у його швидкому затриманні“.

Сам він такої впевненості не відчував, хоча сержант Колон вимовляв ці слова з усією переконливістю, на яку був здатен.

Вільям нерідко замислювався про природу правди. Його змалку привчили бути чесним — чи, точніше, „не брехати“, — а деяких звичок важко позбутися, якщо їх прищеплено досить старанно. До того ж старший де Ворд поділяв народну мудрість про те, що „дитина — як рослина“: пагін вирівняти можна, доросле дерево — ні. Вільям, щоправда, був не надто гнучким пагоном. Але й вельможний де Ворд не був жорстокою людиною. Він винаймав таких людей за потреби (тоді як сам, наскільки пригадував Вільям, не виявляв ентузіазму до будь-яких дій, що включали фізичний контакт з іншими).

Хай там як, Вільям завжди був переконаний, що не має таланту до вигадок; твердження, що не відповідали фактам, ставили його в глухий кут. Навіть маленька брехня з найкращими намірами, на кшталт „я точно знайду гроші до кінця тижня“, неминуче призводила до біди. У катехізисі ж де Вордів було ще й „фантазування“ — гріх, тяжчий навіть за відверту брехню: адже це була спроба зробити брехню цікавою.

Словом, Вільям де Ворд був чесним через абстрактне почуття самозбереження. Він вважав важку правду легшою за найлегшу брехню. Він гортав свої записи далі: в „Латаному барабані“ відбулася чимала бійка. Вільям особливо пишався ось цим своїм пасажем: „Брезок Варвар, схопивши стіл, завдав удару Моліну Хапку, у відповідь на що той, ухопивши підсвічника, пожбурив його в опонента з вигуком „Ось тобі, м...к!“, після чого інцидент швидко розвинувся в бойовисько, в якому постраждали, за різними даними, 5-6 осіб“.

Із усім цим Вільям вирушив до „Відра“.

Ґунілла прочитав записи з цікавістю. Минуло не так багато часу, і гноми вже набрали записане годящим шрифтом.

І — дивна річ! — коли все це перетворювалось на текст, друкований такими чіткими й рівними рядками... слова починали здаватись реальнішими.

Боддоні, який, схоже, був другим у команді, позирнув на рядки через плече Доброгора.

— Гм, — сказав він.

— Що думаєте? — спитав Вільям.

— Вигляд має дещо... нудний, — сказав гном. — Суцільний текст, як у книжці.

— Ну й добре, хіба ні? — сказав Вільям. „Як у книжці“ — це звучало цілком позитивно.

— Можливо, було б ліпше зробити більші відступи між повідомленнями? — запропонував Ґунілла.

Вільям продовжував розглядати сторінку. В його мозку почала формуватися ідея. За мить вона вже стала здаватись природною, як саме письмо.

— Як щодо того, щоб ставити невеликий заголовок до кожного повідомлення? — промовив він.

Він підняв шматок паперу і швидко написав: „Бійка в шинку: 5-6 поранених“.

Боддоні уважно прочитав.

— Так, — нарешті сказав він. — Має достойний вигляд.

Він передав папірця через стіл.

— Як ви називаєте ці свої доповідні записки? — спитав він.

— Ніяк, — сказав Вільям.

— Вам слід би їх якось назвати, — пояснив Боддоні. — Що ви пишете вгорі?

— Зазвичай щось на кшталт „Вельмишановному панові“... — почав Вільям.

Боддоні струсонув головою.

— Це не годиться, — сказав він. — Треба щось, як би це сказати, загальніше. Таке, щоб чіпляло.

— Може, „Анк-морпоркські хроніки“? — спитав Вільям. — Я, на жаль, не дуже вмію вигадувати.

Ґунілла витягнув з кишені фартуха свій пенал і виклав на стіл кілька літер. Щось із них склавши, він змочив літери чорнилом та притис до них аркуш паперу.

Вільям прочитав: „ЧАс“.

— Трохи переплутав... Секунду, — промимрив Ґунілла, забираючи літеру.

Вільям спинив його.

— Не знаю, — сказав він. — Гм. Лишіть-но так, як є. Тільки дайте більшу „с“.

— Уже, — сказав Ґунілла. — Порядок. Непогано, хлопче, еге ж? Скільки тобі треба копій?

— Гм... Двадцять? Тридцять?

— Як щодо кількох сотень? — Ґунілла кивнув гномам, котрі одразу взялися до роботи. — Інакше немає сенсу навіть запускати верстат.

— О, ні! В місті просто не буде стільки охочих заплатити за це по п’ятірці!

— Нема питань — бери по півдолара. Вийде п’ятдесят доларів нам, і стільки ж — тобі.

— Нічого собі! Справді? — Вільям подивився на сяюче обличчя гнома. — Але ж нам ще треба буде їх продати. Це ж не те, що тістечка в крамниці. І не...

Він втягнув носом повітря. На його очі навернулися сльози.

— О, ні, — сказав він. — У нас знову гості. Я знаю цей запах.

— Який запах? — здивувався гном.

Двері з рипінням відчинилися.

Що можна сказати про Запах Старого Тхора Рона, чий аромат був таким густим, що здобув власну особистість і цілком заслуговував на те, щоби писатися з великої літери? Після першого шоку ваші органи нюху здавалися на милість переможця.

Вони припиняли функціонувати, настільки ж безсилі опиратися цьому Запаху, наскільки вустриця неспроможна переплисти океан. А ще за кілька хвилин з ваших вух починала текти сірка, а волосся починало сивішати.

Запах Рона протягом його життя сягнув такої сили, що почав вести напівсамостійне існування. Час від часу він навіть самотужки ходив до театру чи читав коротенькі вірші. Словом, Ронів Запах багато в чому перевершував самого Рона.

Руки Старого Тхора Рона були запхані глибоко в кишені, але з однієї з кишень стирчав відрізок волосіні — чи, швидше, багато відрізків, зв’язаних в один. Він закінчувався невеликим собакою попелястого забарвлення. Можливо, це був тер’єр. Собака увійшов до приміщення чи то сором’язливо, чи, швидше, просто крадькома. Він пересувався як пес, який давно зрозумів, що на світі існує значно більше важких черевиків, аніж смаковитих кісточок. Він пересувався як пес, щомиті готовий дати драла.

Він підняв на Вільяма більмасті очі й сказав:

— Гр-р-р.

Вільям відчув, що має захистити честь людства.

— Вибачте за запах, — сказав він гномам і знову звернув погляд до собаки.

— Про який такий запах ти товкмачиш мені? — спитав Ґунілла.

На його шоломі почали темнішати заклепки.

— Запах, е-е-е, пана Рона, — пояснив Вільям, з підозрою дивлячись на пса. — Кажуть, це в нього від природи.

Вільям був певен, що вже не раз бачив цього собаку. Той постійно крутився на краю поля зору — як не дріботів вулицями, то просто сидів на розі, байдуже споглядаючи сум’яття довколишнього світу.

— І що йому треба? — поцікавився Ґунілла. — Гадаєш, він хоче нам що-небудь замовити?

— Навряд чи, — сказав Вільям. — Він, у принципі, жебрак. Тільки його більше не впускають до Гільдії жебраків.

— Щось він не каже нічого.

— Ну, як правило, він просто підходить поближче і стоїть на місці, поки йому не дадуть що-небудь, щоб він забирався геть.

Старий Тхір Рон кивнув і простягнув руку.

— Правда, пане, правда. І не пробуйте мені парити те ваше „будьте ласкаві“, нема дурних! Я вам кажу — дурних нема, і я можу розмовляти не гірше за якогось тобі професора, пане, отаке, чорти йому в рот, креветко... Гр-р-р.

Вільям знову подивився на пса.

— Гав, — сказав той.

Ґунілла пошкрібся десь у нетрях своєї бороди.

— У мене склалося таке враження, — сказав він, — що в цьому місті на вулиці можуть купити що завгодно.

Він підняв кілька все ще вологих після друку аркушів.

— Ти мене розумієш, приятелю? — звернувся він до Рона.

— Хабль.

Ґунілла штовхнув Вільяма в бік.