Правда

— Як ти гадаєш, це „так“ чи „ні“?

— Можливо, „так“.

— Гаразд. Дивися сюди, друже! Якщо ти продаватимеш ось це по, гм, двадцять пенсів штука, то матимеш...

— Агов, не можна продавати їх настільки дешево! — втрутився Вільям.

— Чому?

— Чому? Ну, тому що... тому що... ну, тоді їх зможе читати кожен, ось чому!

— То й чудово, бо ж тоді кожен зможе заплатити нам по двадцять пенсів, — спокійно сказав Ґунілла. — Бідних людей значно більше, ніж багатих, і від них значно легше отримати гроші.

Він знову звернувся до Старого Тхора Рона.

— Моє запитання може видатись дивним, але ти маєш яких-небудь друзів?

— Двері, стерня, стерня, двері!

— Мабуть, так, — сказав Вільям. — Він водить компанію з купкою, е-е-е, невдах, що живуть під одним із мостів. Тобто не те що „водить компанію“... Там у них вельми специфічний колектив.

— Отже, — сказав Ґунілла, змахнувши в повітрі примірником „Часу“, — можеш сказати їм, що якщо вони продаватимуть це по двадцять пенсів штука, то я дозволю вам лишати собі по одному гарненькому блискучому пенні.

— Запхай свій пенні собі туди, де він не заблищить! — сказав Рон.

— Та ти... — почав Ґунілла.

Вільям поклав руку йому на плече.

— Перепрошую. Хвилиночку. Що ви сказали, Роне?

— Здоров-креветко, — пояснив Старий Тхір Рон.

Попередня фраза була сказана голосом, схожим на Ронів, і, ймовірно, пролунала приблизно з району обличчя Рона — от тільки вона була занадто зв’язною.

— Ви хочете більше, ніж один пенні? — обережно спитав Вільям.

— П’ять пенні за раз, — відповів Рон. Принаймні так здавалось.

Вільямів погляд невідь-чому знову спинився на невеликому попелястому собаці, що тулився до ніг жебрака. Собака приязно поглянув у відповідь і прогарчав:

— Гр-р-р?

Вільям знову підняв погляд.

— З вами все гаразд, Роне? — спитав він.

— Пєть-пенні, зар-раза, — загадково повідомив той.

— Гаразд. Два пенси, — сказав Ґунілла.

— Чотири, — здавалося, сказав Рон. — Або простіше: долар за тридцять штук.

— Годиться, — сказав Ґунілла, сплюнув у руку і простягнув її вперед, аби, за звичаєм, скріпити угоду. Але Вільям вчасно схопив його під лікоть.

— Не треба.

— Щось не так?

Вільям зітхнув.

— Ви маєте які-небудь хвороби, здатні спотворити зовнішність на все життя?

— Ні!

— А хочете мати?

— Ох, — Ґунілла опустив руку. — Гаразд, клич сюди негайно своїх друзів, добре?

Він обернувся до Вільяма.

— Їм можна вірити?

— До певної міри, — відповів Вільям. — Можливо, не варто лишати без нагляду банки з ацетоном.

За стінами їхньої майстерні легкою ходою віддалялися Старий Тхір Рон та його пес. І дивна річ — хоча, крім них, вулиця була пуста, хтось на ній продовжував розмовляти.

— Бачиш? Я ж казав. Просто лиши всі перемовини на мене.

— Креветко.

— Правильно. Трримайся мене, то й в’язниця мине.

— Креветко.

— Справді? Ну що ж, теж непогано. Гав, гав.

Під Босяцьким мостом жило дванадцятеро осіб, і жили вони там, треба сказати, розкішно. Розкішно жити не завадиш, якщо ви розумієте розкішне життя як можливість дістати принаймні раз на день такої-сякої їжі, а надто — якщо ви настільки широко розумієте поняття „така-сяка їжа“.

Формально вони були жебраками, але їм рідко коли доводилось жебрати. Теоретично їх також можна було вважати злодюжками, але вони привласнювали тільки те, що викидали інші — причому ці інші намагалися якнайшвидше забратися від них якнайдалі.

Невтаємничені вважали головним із них Домовину Генрі, який міг би стати чемпіоном міста з відхаркування, якби комусь спало на думку змагатися з ним за цей титул.

Але насправді в цій групі панувала щира демократія, притаманна позбавленим права обирати та бути обраними до органів влади. Наприклад, таким, як Арнольд Колобок, чия безногість була тільки перевагою в будь-якій бійці, де всі шанси мала людина з міцними зубами, розміщеними саме на висоті паху інших учасників. Що ж до Качура, то, коли не рахувати качки на його голові (чию наявність він завжди заперечував), він міг розмовляти, думати й діяти не менш логічно, аніж перший-ліпший з ваших колег. Щоправда, першим-ліпшим колегою Качура був Старий Тхір Рон.

Решта восьмеро були Ендрюз Разом-Нас-Багато.

Ендрюз Разом-Нас-Багато був лише однією особою, проте, вочевидь, не однією особистістю. В спокійному стані, тобто коли перед ними не поставала яка-небудь нагальна проблема, це було непомітно. Хіба що обличчям Разом-Нас-Багато вряди-годи пробігали посмикування та гримаси, в міру того, як контроль над його мозком захоплювали Джозі, Леді Герміона, Крихітка Сидні, Містер Віддль, Кучерявчик, Суддя чи Лудильник. Був ще Душило, але Душила на волі бачили тільки раз і більше бачити не хотіли, тож решта семеро тримали його під замком.

На ім’я Ендрюз, до речі, не відгукувався ніхто. На думку Качура (який, певно, найкраще вмів робити прямі висновки з наявних фактів), раніше Ендрюзом могли звати когось дев’ятого, але його вже затуркали інші, агресивніші персонажі.

Така складна особистість, як Разом-Нас-Багато, могла знайти свою нішу лише серед таких привітних людей, як перераховані мешканці закутка під мостом. І вони радо надали йому, чи їм, рівну частку в своєму братстві та місце біля димучого багаття. Людина, що була собою не довше ніж п’ять хвилин поспіль, цілком пасувала до їхнього гурту.

Ще однією річчю, яка об’єднувала гурт (хоча, мабуть, ніщо не могло об’єднати Разом-Нас-Багато), була готовність повірити в те, що собака може розмовляти. Члени гурту, що грілися поблизу тьмяного багаття, були певні, що їм доводилось розмовляти з багатьма об’єктами — такими, як стіни, наприклад. Порівняно з цим собака був дрібницею. Також вони з повагою ставились до того факту, що Гаспид[10] мав найгостріший розум серед них усіх і ніколи не пив рідин, які роз’їдають те, у що їх налито.

— Спробуймо ще раз, гаразд? — сказав він. — Якщо ви продасте тридцять штук оцього, вам дістається долар. Цілий долар. Зрозуміло?

— Креветко!

— Кря!

— Го-го!

— Скільки це вийде старих черевиків?

Гаспид зітхнув.

— Арнольде, на ці гроші ти можеш купити стільки старих черевиків, що...

З боку Разом-Нас-Багато почулося бурмотіння, і решта гурту одразу замовкла. Ніхто не міг передбачити, якого коника викинуть Разом-Нас-Багато, якщо перед цим вони мовчали довше хвилини.

Завжди була загроза, що це виявиться Душило.

— Дозвольте поцікавитись, — вимовив Разом-Нас-Багато чудернацьким хрипким дискантом.

Всі розслабилися: це було схоже на Леді Герміону. Вона проблем зазвичай не створювала.

— Так, шановна пані, — промовив Гаспид.

— Це часом не буде... роботою?

Жахливе слово кинуло всіх присутніх у вир холодного поту.

— Йопть!

— Кря!

— Го-го?!

— Креветко!!!

— Ні-ні-ні, — поспішно заговорив Гаспид. — Хіба ж це схоже на роботу? Яка ж це робота? Просто роздаєш оці штуки й отримуєш гроші — хіба це можна назвати роботою?

— Я ненавиджу роботу! — закричав Домовина Генрі. — Я соціально неадекватний індивід, не придатний ні до якої роботи!

— Ми ніколи не працюємо, ніколи — додав Колобок Арнольд. — Ми джен-тель-мени, ми не якісь там про-ле-та-рі!

— Кхм, — сказала Леді Герміона.

— Леді та джен-тель-мени, — галантно уточнив Арнольд.

— Ця зима видалась досить паскудною. Гроші можуть дуже знадобитись, — зауважив Качур.

— Для чого?

— Арнольде, за долар на день ми зможемо вести королівське життя!

— Тобто нам повідрубують голови?

— Ні, просто...

— Або хтось залізе в наш туалет із розпеченою кочергою, і...

— Ні! Я мав на увазі, що...

— А може, нас потоплять у бочках з портвейном?

— Арнольде, це не королівське життя — це королівські смерті!

— Не уявляю собі такої бочки портвейну, яку ти не висушив би кількома ковтками, — промимрив Гаспид. — То що, панове? Тобто — то що, пані та панове? Мені — тобто, даруйте, Ронові — сказати тому хлопцеві, що ми згодні?

10

Пса, що фігурує у низці й інших романів Пратчетта із серії «Дискосвіт», в оригіналі звати Gaspode. Точне пояснення етимології цього імені знайти не вдалося. Можливо, автор натякає на датчик рівня кисню «Gas Pod». — Прим. пер.