Правда

— Я говорю, як звик, — сказав він, — і називаю речі своїми іменами...

— А що ви називаєте лопатою? — урвав Правитель.

— В житті не тримав у руках лопати, — ображено сказав гном. — «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом[9]!

— Я так і думав, — сказав Ветінарі.

— Юний Вільям каже, що ви — безжалісний деспот, якому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви — благородна людина, яка не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?

І знову посмішка Ветінарі й не поворухнулася.

— Пане де Ворд, на хвилинку...

Патрицій дружньо обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.

— Я тільки сказав, що дехто називає вас... — почав Вільям.

— Хвилинку уваги, шановний, — сказав Патрицій. — Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, і його розвиток обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.

— Справді?

— Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.

— Вони мені не такі вже й... — почав Вільям.

— Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи — відповідальність ляже особисто на вас.

— На мене? Але...

— О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?

— Ну, е-е-е, я...

— Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та найцінніших етнічних груп цього міста, — сказав Патрицій. — А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола Мунтабського питання.

— Мунтаб? — спитав Вільям. — Це де?

— От власне. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.

Вільям замовк.

— Я завжди вважав, що розпад родини — це дуже прикро, — сказав Правитель. — Від цього в світі тільки більшає пустоцвіту без коріння, — він приязно поплескав Вільяма по плечу. — Я глибоко переконаний, що ви простежите за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?

— Але я не маю жодного впливу на...

— Перепрошую?

— Так, ваша високосте, — вимовив Вільям.

— Чудово. Чудово! — Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.

— Справді чудово, — сказав він. — Слово честі. Купа маленьких літер, і всі — як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.

З-за спини Патриція Вільям відчайдушно замахав Ґуніллі.

— Спеціальні розцінки для урядових замовлень, — пробурмотів гном.

— О, але я й на думці не мав платити менше за інших клієнтів, — здивувався Патрицій.

— Вам і не пропонується менше, ніж...

— Поза всяким сумнівом, ваш візит був для всіх нас честю, ваша високосте, — заквапився Вільям, акуратно розвертаючи Ветінарі в напрямку виходу. — Ми з нетерпінням очікуватимемо на ваші замовлення.

— Ви достеменно знаєте, що пан Нудль ніяк не пов’язаний з цим підприємством?

— Гадаю, він що-небудь замовляє, але на тому все, — сказав Вільям.

— Неймовірно. Неймовірно, — говорив Правитель, вмощуючись у свій екіпаж. — Щиро сподіваюся, що він не захворів.

З даху навпроти за його від’їздом спостерігали дві фігури.

Одна з них дуже-дуже тихо сказала:

— Мля!

Друга спитала:

— Маєте пропозиції, пане Тюльпане?

— То це той, хто править містом?

— Еге ж.

— А де ж його, мля, охоронці?

— Якби ми хотіли скрутити йому в’язи просто тут і зараз, наскільки б цьому зарадили, скажімо, четверо охоронців?

— Як ситечко для заварки, пане Шпилько.

— Так отож.

— Але ж я міг би його цеглиною прибити, не сходячи з місця!

— У мене, пане Тюльпане, склалося враження, що чимало організацій мають на таку перспективу власну точку зору. Подейкують, що тутешнє звалище по-своєму непогано квітне. А в людини, що сидить на верхівці, завжди знайдеться ціла купа друзів. Тобі не вистачить цегли.

Пан Тюльпан поглянув униз, на екіпаж, що від’їжджав.

— Наскільки я чув, він взагалі нічо не робить!

— Так, — погодився пан Шпилька. — В політиці це — одне з найскладніших умінь.

Пан Шпилька та пан Тюльпан склали свій дует з вельми відмінних вокалів, і не останнім внеском пана Шпильки було політичне чуття. Пан Тюльпан це поважав, хоча й не розумів. Він задовольнився бурмотінням: «Простіше було би, мля, пробити йому головешку».

— Авжеж — якби тільки все на світі було, мля, так просто, — сказав пан Шпилька. — І, послухай, викинь той хонк! Це сміття годиться хіба що для тролів. Воно ще гірше за слеб. До того ж вони його мішають з товченим склом.

— Це ж хімія, — похмуро сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька зітхнув.

— Мені спробувати ще раз? — спитався він. — Слухай уважно. Всі наркотики є хімією, але — будь ласка, слухай уважно — не вся хімія є наркотиками. Пам’ятаєш, як вийшло з тими ліками від печії, за які ти заплатив п’ять доларів?

— Мені було добре, — прогарчав пан Тюльпан.

— Від карбонату кальцію? Та навіть для тебе це було б... Послухай, ти вже напхав собі в носа стільки крейди, що той, хто відітне тобі голову, зможе писати обрубком твоєї шиї по шкільній дошці!

Ось вона, головна проблема з Тюльпаном, думав пан Шпилька, доки вони спускались на вулицю. Біда була не в тому, що він мав наркозалежність. Він хотів мати наркозалежність. Але те, що він мав, можна було назвати хіба що ідіотизмом, який вмикався щоразу, як він натрапляв на будь-який товар, розфасований в маленькі пакетики. В результаті пан Тюльпан шукав раю в борошні, солі, пудрі й підсолених сандвічах з яловичиною. На вулицях, де якісь сумнівні персонажі продавали кленґ, сліп, чоп, носак, сканк, трійник, хонк, дубль-хонк, чорняк та просто план, пан Тюльпан незмінно знаходив людину з молотим перцем і примудрявся придбати його по шістсот доларів за фунт. Це, мля, було просто диво.

Наразі він експериментував із цілою лінійкою хімікатів, популярних у колах анк-морпоркських тролів — адже серед тролів пан Тюльпан мав хоч би помірні шанси кого-небудь перехитрувати. Теоретично суміш «сліпен-хонк» не мала справляти на людський мозок жодного впливу, за тим хіба винятком, що вона могла його розчинити. Але пана Тюльпана це приваблювало. Колись він уже намагався бути нормальним — і це йому не сподобалось.

Пан Шпилька зітхнув ще раз.

— Ходімо, — сказав він. — Треба дати тому клоуну їсти.

В Анк-Морпорку досить складно спостерігати за будь-чим так, щоби хтось, у свою чергу, не спостерігав за тобою. І двоє підозрілих спостерігачів таки дійсно перебували під пильним спостереженням.

За ними спостерігав невеликий собака, серед численних відтінків шерсті якого переважали іржаво-попелясті. Час від часу він чухався з таким звуком, ніби хтось намагався поголити дротяну щітку.

Навколо його шиї було обв’язано шматок волосіні. До цього шматка був прив’язаний ще один, чи, точніше, кілька невміло з’єднаних поспіль відрізків. Останній з них тримала людська рука. Принаймні це можна було виснувати з того, що відрізок зникав у тій самій кишені неохайної шинелі, що й один рукав, усередині якого цілком могла бути рука, яка теоретично мала закінчуватись пальцями.

Шинель була досить чудернацькою. Вона здіймалась від самісінької бруківки й майже до крисів капелюха, який формою найбільше нагадував голівку цукру. Довкола коміра вгадувалося сиве волосся.

Рука сягнула в підозрілі глибини кишені й видобула холодну сосиску.

— Двоє типів шпигують за Патрицієм, — сказав собака. — Цікава р-р-річ.

9

«Назвати лопату лопатою» — англійська ідіома, що означає «назвати речі своїми іменами». Чергова гра слів — тут між інтелігентом Ветінарі та не обтяженим зайвою ерудицією гномом. — Прим. пер.