Правда

Повітка, що її винаймали гноми, протягом свого нужденного життя була і кузнею, і пральнею, і ще десятком інших підприємств. Востаннє вона була майстернею з виготовлення коників-гойданок, організованою черговим невідомим, який на світанку своєї бізнес-кар’єри переплутав потенційний Великий Прорив з неминучим Великим Провалом. Під однією зі стін досі вивищувались аж до бляшаної покрівлі штабелі коників-недоробків, яких панові Сирнику так і не вдалося продати, щоб відшкодувати несплату оренди. Там же була й полиця з іржавими бляшанками для фарб, у яких костеніли забуті пензлі.

Верстат займав центр підлоги; біля нього працювали декілька гномів. Вільям і раніше бачив подібні верстати: їх використовували гравери. Цей, одначе, мав унікальні риси. Майже стільки ж часу, як і над роботою з верстатом, гноми проводили над його вдосконаленням. На пристрої постійно з’являлися нові коліщата, до роботи включалися все нові приводні паси — верстат ріс щогодини.

Доброгір порався біля кількох великих похилих скринь, кожна з яких мала всередині кільканадцять відділень. Вільям поспостерігав, як руки гнома миготять над пеналами зі свинцевими літерами.

— Чому пенал для «а» більший?

— Бо ми її найбільше використовуємо.

— І саме тому він — посередині скрині?

— Так. Потім — «о», потім — «н»...

— Гадаю, не кожен здогадався би поставити в середину саме «а».

— Ми поставили.

— Але у вас більше «л», аніж «у». А «у» — це ж голосна...

— В мові більше «л», ніж ти думаєш.

В іншому куті кімнати опецькуваті пальці Кезлона танцювали над його власним набором пеналів з літерами.

— Практично можна прочитати, що він складає... — почав Вільям.

Доброгір підвів очі. Його погляд на якусь мить прикипів до рук співробітника.

— За-роб-ляй-те... у віль-ний час. Схоже, пан Нудль знову взявся за своє.

Вільям знову подивився на набори літер. Безумовно, перо для письма потенційно містило в собі все, що ним можна написати. Він міг це зрозуміти. Але це було правдою лише з дуже теоретичного боку — з безпечного боку. А от усі ці буденні шматочки свинцю мали загрозливий вигляд. Здавалось, вони застерігають: тільки склади нас — і ми будемо всім, чим захочеш. Ми можемо бути навіть тим, чого ти не захочеш. Ми можемо скластись у що завгодно, і вже напевне можемо скластися в знак біди[7].

В принципі, заборона на друкарський шрифт не була законом як таким. Але Вільям знав, що ідея друкарства не припаде до смаку граверам, бо світ їм подобався таким, як є, красно дякуємо. Правителеві Ветінарі вона, кажуть, не подобалась, бо зайві слова лише збивають людей із пантелику. І вона не подобалась чаклунам та жерцям, бо слова були надто важливі для світобудови.

Сторінка, вирізьблена гравером, була цілісна й неповторна. Але якщо взяти свинцеві літери, що вже використовувались для друку божественних одкровень, й використати їх же для кухарської книги, то що станеться з вищою мудрістю? Або, коли на те пішло, що станеться з рецептом пирога?

І чи не вийде так, що після набору навігаційного атласу тими ж літерами, якими набирали книгу заклинань, кораблі почнуть збиватися зі шляхів земних?

Оскільки історія шанує послідовність подій, слід зазначити, що саме під час цих роздумів Вільям почув за вікнами стукіт коліс. А вже за кілька митей до приміщення зайшов Ветінарі — й зупинився, важко спершись на свій ціпок та з помірним інтересом озираючи кімнату.

— О, тут і княжич де Ворд, — здивовано промовив Ветінарі. — Гадки не мав, що й ви до цього причетні.

Вільям, почервонівши, поквапився назустріч верховному правителеві міста.

— Просто де Ворд, ваша високосте.

— А, звісно ж. Справді, — погляд Ветінарі перетнув кімнату, на мить спинився на божевільно всміхнених мордах коників-гойданок і вперся в заклопотаних гномів. — Звичайно. Ви тут сьогодні на чергуванні?

— Чергових немає, ваша високосте, — сказав Вільям. — Але зазвичай візитерів приймає пан Доброгір, він он там.

— Що ж саме, в такому разі, привело сюди вас?

— Е-е-е, — Вільям затнувся, що, як він знав, ніколи не справляло на Патриція приємного враження. — Чесно кажучи, ваша високосте, в моєму кабінеті дуже холодно, і... ну, це справді дуже цікаво. Розумієте, я знаю, що це не зовсім...

Правитель кивнув і здійняв руку.

— Чи не могли б ви запросити сюди пана Доброгора, якщо не важко?

Тягнучи Ґуніллу до високої постаті Патриція, Вільям спробував прошепотіти кілька цінних вказівок.

— Дуже радий, — промовив Патрицій. — Чи можу я поставити вам одне-два запитання?

Доброгір кивнув.

— По-перше, чи бере в будь-який спосіб участь у цьому проекті пан В.Д.В. Нудль?

— Що? — спитав Вільям. Цього він не очікував.

— Такий чудернацький пан, торгує перепічками...

— Ах, цей. Ні. Лише гноми.

— Ясно. А чи не розташований цей будинок на місці розриву в часово-просторовому континуумі?

— Що? — спитав Ґунілла.

Патрицій зітхнув.

— Коли людина управляє містом так довго, як я, — пояснив він, — в ній оселяється гірка впевненість у тому, що будь-хто, з цілком добрими намірами починаючи нову справу, обов’язково почне її саме там, де це завдасть максимальної шкоди тканині реальності. Як було з тими «Рухомими картинками Голі й Вуда» кілька років тому, пригадуєте? Чи з Роковою Музикою — ми так і не дізналися, звідки воно все росло... Я вже не кажу про чаклунів, які так часто намагаються підібрати заклинання, щоб відкривати Підземельні Виміри, що там уже час ставити розсувні двері. І, певен, зовсім зайве нагадувати про те, як покійний пан Хонґ спробував відкрити рибний ресторан на вулиці Даґона[8] саме в ніч затемнення місяця. Так? Тому, панове, мені просто хотілося б думати, що ніхто, розпочинаючи будь-де в цьому місті свій невеликий бізнес, не викличе рано чи пізно натовп багатоногих чудовиськ чи жахливих привидів, які почнуть розгулювати вулицями, час від часу підхарчовуючись людьми. Отже?..

— Що? — спитав Доброгір.

— Ми не помітили ніяких розривів, — сказав Вільям.

— Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, який дозволить їм, гм, збігтись до забутого жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?

— Що? — спитав Доброгір.

Він безпорадно подивився на Вільяма, який зміг лише додати:

— Тут робили коники-гойданки.

— Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, — сказав Правитель, але вигляд при цьому він мав дещо розчарований.

Та ось його обличчя посвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.

— Ага, — сказав він. — Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.

— Його спеціально для мене вирубав мій брат, — сказав Ґунілла. — І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?

Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.

— Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Доброгора вбік та дещо йому пояснити? — швидко спитав він.

Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.

— Яка чудова ідея, — сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. — Закладаюсь, пізніше він вам подякує.

Ветінарі продовжував стояти, спершись на костур, та неуважно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс у політичні реалії Анк-Морпорка, особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.

За півхвилини Доброгір знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.

7

Англійське «spell» із давніх часів означає «писати», «письмо» або «почерк» — і водночас «закляття», «заклинати», «зачакловувати». В англомовній літературі це широко використовується уже хтозна-скільки століть. От і Вільям побоюється, що літери можуть «написати» — тобто «начаклувати»! — біду. — Прим. пер.

8

Даґон, швидше за все, спочатку був богом землеробства (згадується в шумерських джерелах). Однак пізніше на Близькому Сході перетворився на бога моря, мореплавства та рибальства, що його описували як людину з риб’ячим хвостом. Біблійний Самсон зруйнував саме храм Даґона, якому вклонялись філістимляни; як «рибоподібний» бог, Даґон увійшов і в західну масову культуру. — Прим. пер.