Химерне сяйво

Коен повільно обвів мечем довкола себе, готовий пустити його в хід при найменшій загрозі, а Бетан тим часом вийшла вперед і показала на літери заклинань, що все ще оберталися в повітрі перед Ринсвіндом.

— Отут, напевне, помилка, — сказала вона, вказуючи на кляксу брудно-коричневого кольору поміж яскраво забарвлених символів, що пульсували. — Ти, напевне, неправильно вимовив слово. Нумо гляньмо.

Ринсвінд передав їй «Октаву» без жодного слова.

Вона розгорнула її і почала уважно вивчати сторінки тексту.

— Яке кумедне письмо, — сказала вона. — Весь час міняється. А що ота крокодилоподібна штуковина витворяє з восьминогом?

Ринсвінд зазирнув у книгу через її плече і, не довго думаючи, пояснив. Якусь мить Бетан мовчала.

— Ба! — спокійно мовила вона. — Не знала, що крокодили так можуть.

— Це просто давнє піктографічне письмо, — похапцем пояснив він. — Воно зміниться, якщо зачекати. Заклинання можуть втілитися будь-якою відомою мовою.

— Можеш пригадати, що ти сказав, коли з’явився отой неправильний колір?

Ринсвінд пробіг пальцем по сторінці.

— Ось тут, думаю. Де двоголова ящірка витворяє... що би там вона не витворяла.

Двоцвіт підійшов і став біля Бетан з іншого боку. Заклинання змінило свій шрифт.

— Я це ніколи б не вимовила, — сказала Бетан. — Карлючка, карлючка, крапка, тире.

— Це — снігові руни Купумуґук, — сказав Ринсвінд. — Гадаю, це вимовляється «зф».

— Проте воно не спрацювало. А як щодо «сф»?

Вони поглянули на слово. Воно все ще мало той самий кепський вигляд.

— Чи «сфф»? — сказала Бетан.

— Це могло би бути «тсфф», — невпевнено сказав Ринсвінд. Навпаки, колір набув ще бруднішого коричневого відтінку.

— А якщо «зсфф»? — припустив Двоцвіт.

— Не кажи дурниць, — сказав Ринсвінд. — У снігових рунах це...

Бетан штовхнула його ліктем під ребро і мовчки показала на слово.

Коричнева форма у повітрі тепер була осяйного червоного кольору.

Книга затремтіла у її руках. Ринсвінд обхопив Бетан за стан, зловив Двоцвіта за комір і відскочив назад.

«Октава» вислизнула з рук Бетан і полетіла додолу. Проте на землю так і не впала.

Повітря довкола «Октави» засяяло. Вона повільно підіймалася вгору, тріпочучи сторінками, наче крилами.

Тоді пролунав протяжний, мелодійний звук, наче десь забриніла струна, і книга ніби вибухнула вигадливою безгучною квіткою зі світла, що потягнулася у височінь, далі зів’яла і пропала.

Але ще вище в небі дещо відбувалося...

У величезному мозку Великого А’Туїна на значних геологічних глибинах нові думки плинули нейронними шляхами завбільшки з дорожні магістралі. Небесна черепаха не була обдарована багатою мімікою, та якимось незбагненним чином на її лускатій, подзьобаній метеорами морді відобразилося очікування. Вона пильно стежила за вісьмома сферами, що невпинно кружляли довкола нової зірки на самих берегах космосу.

Сфери вкривалися тріщинами.

Величезні шматки каменю відламувались і починали свій довгий рух по спіралі до зірки. Небо наповнилося мерехтливими осколками.

З уламків однієї порожньої оболонки вибралася на червоне світло маленька космічна черепашка. Вона була ледь більшою за астероїд, її панцир все ще блищав від рідкого жовтка.

На ній також було четверо малих галактичних слоників. А на їхніх спинах був Дискосвіт, поки що крихітний, вкритий димом та вулканами.

Великий А’Туїн зачекав, доки усі восьмеро черепашат не звільнилися від своїх шкаралуп і, вкрай збентежені, не попливли в космічному просторі. Тоді, обережно, щоб, бува, нічого не зачепити, стара істота розвернулася і з неабияким полегшенням вирушила у довге плавання до благословенно прохолодних бездонних глибин космосу.

Малі черепашки попливли слідом, описуючи орбіти навколо свого предка.

Двоцвіт захоплено спостерігав за дійством над головою. З усіх людей на Диску у нього, напевне, було найкраще місце огляду.

Тоді його ошелешила жахлива думка.

— Де моя знімкувальна коробка? — нараз спитав він.

— Що? — відгукнувся Ринсвінд, не в змозі відірвати погляд від неба.

— Знімкувальна коробка, — сказав Двоцвіт. — Я повинен це зазнімкувати!

— Невже не можеш запам’ятати це все? — спитала Бетан, не дивлячись на нього.

— Я можу забути.

— Особисто я ніколи цього не забуду, — сказала вона. — Це — найпрекрасніше, що я коли-небудь бачила.

— Набагато краще за голубів та більярдні кулі, — погодився з нею Коен. — Мушу визнати, Ринсвінде. Як це в тебе виходить?

— А я знаю? — сказав Ринсвінд.

— Зірка стає меншою, — зауважила Бетан.

До Ринсвінда ледь доносився голос Двоцвіта, який сперечався з демоном, що жив у знімкувальній коробці і малював картинки. Суперечка мала суто технічний характер — про глибину поля різкості, а також про те, вистачить демону червоної фарби чи ні.

Слід відзначити, що на цей момент Великий А’Туїн був дуже втішений і задоволений, а такі відчуття у мозку завбільшки з кілька великих міст неминуче поширюються на оточення. Власне кажучи, більшість людей на Диску перебували тепер в такому настрої, якого зазвичай досягають тільки після довгих років медитації або ж приблизно через тридцять секунд по вживанню нелегального зілля.

Отакий він, друзяка Двоцвіт, подумав Ринсвінд. Не те що він не здатен милуватися красою, просто робить це на свій манер. Тобто, якщо поет побачить нарцис, він споглядатиме його і напише про нього довгий вірш, а Двоцвіт піде шукати підручник з ботаніки. І наступить на квітку. Правильно зауважив Коен. Він просто дивиться на речі, проте все, на що він дивиться, вже не буде таким, як раніше. Включаючи мене, гадаю.

Зійшло власне сонце Диска. Зірка потрохи танула, тож конкуренції як такої вже не було. Старе добре світло Дискосвіту, наче море золота, хвилями розливалося охопленими благоговінням землями.

Чи, як стверджували більш надійні свідки, наче золотистий сироп.

Це було б гарним, драматичним закінченням, та в житті все відбувається трохи інакше, тож мали відбутися ще деякі події.

Була ще «Октава», приміром.

Коли на неї впало сонячне проміння, книга моментально згорнулася і почала падати назад на вежу. Як збагнули багато очевидців, її падіння на їхні голови було єдиною справді чарівною подією у Дисковіті.

Почуття блаженства і братерства випарувалися разом з росою, коли настав ранок. Ринсвінда і Двоцвіта відтиснув набік натовп, що кинувся вперед, штовхаючись і намагаючись перелізти одне через одного, з простягнутими догори руками.

«Октава» впала в саму гущу галасливої юрми.

Почувся ляскіт. Виразний ляскіт, такий ляскіт, що видає кришка, яка не має наміру похапцем відчинятися.

Ринсвінд поглянув крізь чиїсь ноги на Двоцвіта.

— Знаєш, що, я думаю, зараз станеться? — спитав він, криво посміхаючись.

— Що?

— Думаю, що коли ти відчиниш Багаж, там всередині буде лиш твоя білизна, ось що я думаю.

— Ох.

— Думаю, «Октава» вміє про себе подбати. Кращого місця для неї справді годі й шукати.

— Напевне, так. Знаєш, іноді у мене таке відчуття, що Багаж добре знає, що робить.

— Я тебе розумію.

Вони рачки вибралися з розбурханого натовпу, підвелися на ноги, обтрусили з себе пилюку і попростували до сходів. Ніхто не звернув на них уваги.

— Що вони тепер роблять? — спитав Двоцвіт, намагаючись щось побачити через голови юрбища людей.

— Здається, вони силкуються підважити його кришку, — сказав Ринсвінд.

Почувся ляскіт і чийсь крик.

— Схоже, Багажу до вподоби бути в центрі уваги, — відзначив Двоцвіт, коли вони почали обережно спускатися сходами.

— Еге ж, йому, очевидно, йде на користь виходити поміж люди, — погодився Ринсвінд. — А мені, гадаю, не завадило б піти та й замовити десь пару келишків.

— Хороша ідея, — сказав Двоцвіт. — Я б теж чогось випив.