Химерне сяйво

— Ні, — сказав Коен. — Тільки звичайні частини. Поплющені трохи, звісно.

Ринсвінд поглянув на Двоцвіта, який застережно похитав головою.

— Всього лиш чарівник, який дозволив обставинам взяти над собою гору, — сказав він.

Не чуючи рук від перенапруження, Ринсвінд, похитуючись, дозволив відвести себе на дах вежі.

— Як ти сюди дістався? — похопився він.

Коен вказав на Багаж, що підбіг до Двоцвіта і роззявив кришку, наче пес, який знає, що провинився і сподівається, що негайний прояв щирої радості може відвернути виховний момент у вигляді скрученої в трубку газети.

— Жорсткуватий, зате прудкий, — задоволено сказав він. — Я вам навіть більше скажу — ніхто навіть не пробує тебе зупинити.

Ринсвінд поглянув на небо. На ньому справді було видимо-невидимо місяців, величезних подірявлених метеорами дисків, що тепер були в десять разів більші за маленький супутник Диска. Він дивився на них без особливого інтересу. Він почувався спустошеним і виснаженим понад людську міру, крихким, наче давня гума.

Він помітив, що Двоцвіт намагався налаштувати свою знімкувальну коробку.

Коен тим часом розглядав сімох найстарших чарівників.

— Дивне місце для статуй, — сказав він. — Ніхто їх тут не побачить. Між іншим, не сказав би, що вони дійсно варті уваги. Дуже недбала робота.

Ринсвінд продибуляв до них і обережно поплескав Верта по грудях. Він був із суцільного каменю.

«Ну, ось і все, — подумав він. — Тепер я хочу лиш одного — додому.

Стривайте, я ж вдома. Майже. Значить, я просто хочу добряче виспатися, а вранці, можливо, все матиме кращий вигляд».

Його погляд впав на «Октаву», по контуру якої пробігали маленькі язички октаринового полум’я. «О, до речі», — подумав він. Він взяв її в руки і знічев’я прогортав сторінки. Вони рясніли складним, закрученим письмом, що починало мінятися й перетворюватися, коли він на нього дивився. Здавалося, воно ніяк не визначиться, яким йому слід бути; однієї миті воно було записане старим, діловим шрифтом; наступної — низкою кутастих рун, а потім це вже було звивисте кіфійське заклинальне письмо. Далі вони мінялися на піктограми, зображені якимось давнім, лиховісним, забутим письмом, яке, здавалося, складалося виключно з відразливих істот-рептилій, що вчиняли одна над одною складні й болісні речі...

Остання сторінка була порожня. Ринсвінд зітхнув і звернув свій погляд всередину — у закутки свого розуму. Звідти на нього дивилося Заклинання.

Він довго мріяв про цей момент, про те, як він нарешті витурить Заклинання, і стане господарем своєї власної голови, і вивчить усі ті дрібніші заклинання, що до цього часу були надто налякані, щоб залишатися в його розумі. Він чомусь уявляв, що цей момент буде більш драматичним.

Натомість, цілковито виснажений і зовсім не в гуморі для будь-яких дискусій, він холодно подивився на Заклинання і уявним пальцем чітко вказав йому на двері.

Ти. Геть звідси.

Якусь мить здавалося, що Заклинання почне сперечатися, та воно — що було розсудливо з його боку — передумало.

У чарівника з’явилося відчуття легенького поколювання, тоді внутрішнім зором він помітив спалах блакитного світла, і ось несподівано — відчуття порожнечі.

Коли він поглянув на сторінку, вона уся рябіла словами. Це знову були руни. Його це влаштовувало, бо малюнки рептилій були не лише несказанні, але, цілком можливо, і невимовні, до того ж вони нагадували йому про речі, які дуже важко буде забути.

Він збайдужіло дивився на книгу, тимчасом як Двоцвіт метушився довкола, а Коен безуспішно намагався зняти каблучки зі скам’янілих чарівників.

Він мав щось зробити, нагадав собі Ринсвінд. Так, що ж це було?

Він розгорнув книгу на першій сторінці й почав читати, рухаючи губами й обводячи пальцем кожну літеру. Бурмочучи собі під ніс, він промовляв слово за словом, і вони беззвучно з’являлися перед ним у повітрі, сяючи яскравими кольорами, що тріпотіли, мов свічки на нічному вітрі.

Він перегорнув сторінку.

Тепер догори сходами підіймалися інші люди — шанувальники культу зірки, мешканці міста, навіть дехто з особистої варти Патриція. Кілька зіркопоклонників зробили не надто енергійну спробу наблизитися до Ринсвінда, якого тепер оточував веселковий вихор літер, і хоч він не звернув на них жодної уваги, та Коен з незворушним виглядом оголив свого меча, і вони відступили.

Тиша розходилася від згорбленої фігури Ринсвінда, наче кола на плесі ставка. Вона поширилася вежею до самого низу і огорнула юрби людей, що там снували, вихлюпнулася через стіни, розлилася потоками у місті і затопила сусідні землі.

Основна частина зірки тихо бовваніла над Диском. Довкола неї повільно і безшумно кружляли нові супутники.

Чутно було лиш хрипке шепотіння Ринсвінда, що перегортав сторінку за сторінкою.

— Хіба це не дивовижно! — сказав Двоцвіт. Коен, який скручував цигарку із обсмолених залишків її попередників, глипнув на нього розгубленим поглядом, забувши про папір, що хотів склеїти слиною.

— Хіба що саме не дивовижно? — спитав він.

— Уся ця магія!

— Це всього лиш вогні, — критично зауважив Коен. — Він не начарував поки навіть голубів, що випурхували б з його рукавів.

— Так, але хіба ти не відчуваєш усю його окультну силу? — сказав Двоцвіт.

Коен дістав великого жовтого сірника з глибин свого кисета, кинув швидкий погляд на Верта і рішуче чиркнув сірником об скаменілий ніс.

— Слухай, — сказав він Двоцвіту якомога м’якішим тоном, — чого ти від мене очікуєш? Я достатньо повештався світом, бачив чимало всіляких магічних трюків і ось що тобі скажу: якщо весь час розгулювати з роззявленим від подиву ротом, хтось таки плюне в нього. Та й взагалі, чарівники вмирають так само, як будь-хто інший, коли ти встромляєш у них...

Прозвучав гучний ляскіт — тієї миті Ринсвінд згорнув книгу. Він встав і обвів очима довкола себе.

А далі сталося ось що:

Нічого.

Минуло трохи часу, перш ніж це усвідомили інші. Кожен інстинктивно пригнувся, очікуючи вибуху білого світла, чи мерехтливої вогняної кулі, чи, у випадку Коєна, який загалом нічого особливого не очікував, — двійко білих голубів та ще, може, одного трохи пом’ятого кроля.

Це «нічого» було геть нецікавим. Іноді щось очікуване не відбувається і все ж залишає по собі яскраві враження, та якщо вже розглядати не-події, то ця була зовсім нікудишня.

— Оце й усе? — гмикнув Коен. Юрба невдоволено загуділа, а декілька зіркопоклонників сердито витріщалися на Ринсвінда.

Чарівник затуманеним поглядом дивився на Коєна.

— Гадаю, так, — сказав він.

— Але ж нічого не відбулося.

Ринсвінд розгублено глипнув на «Октаву».

— Може, воно має дуже невиразний ефект? — сказав він з надією в голосі. — Зрештою, ми достеменно не знаємо, що повинно статися.

— Авжеж, ми знаємо! — вигукнув один із прислужників культу. — Магія не працює! Це все — ілюзія!

Через дах перелетів камінь і поцілив Ринсвінду у плече.

— Ще б пак! — озвався інший фанатик. — Схопімо його!

— Скиньмо його з вежі!

— Еге ж! Схопімо його, а також скиньмо з вежі!

Юрба посунула вперед. Двоцвіт підняв руки вгору.

— Я певний, що сталася невеличка помилка... — встиг він сказати, перш ніж його збили з ніг.

— А щоб його! — сказав Коен, затоптуючи недопалок, який щойно викинув. Він вийняв меча і роззирнувся навкруги за Багажем.

Скриня не кинулася Двоцвіту на підмогу.

Вона стояла перед Ринсвіндом, який з очманілим виглядом притискав до грудей «Октаву», наче то була грілка.

Один зіркопоклонник метнувся до нього. Багаж загрозливо відчинив свою кришку.

— Я знаю, чому нічого не вийшло, — сказав голос з-позаду юрби. То була Бетан.

— О, справді? — відізвався хтось поблизу неї. — А чому ми маємо тобі вірити?

За якусь мізерну долю секунди меч Коєна вперся у його шию.

— З іншого боку, — продовжив той чоловік, мовби нічого й не сталося, — можливо, нам варто послухати, що нам хоче сказати ця молода панна.