Химерне сяйво

— Тепер! — викрикнув він.

— Що тепер? — не второпав Двоцвіт. — О, так. Гаразд!

Він невміло, проте з силою, махнув мечем і глибоко всадив його в Потвору, ледь не зачепивши Ринсвінда. Почулося різке дзижчання, так наче він розгромив осине гніздо, а мішанина рук, ніг та щупалець істоти забилася в агонії.

Вона перекотилася через себе знову і, завиваючи, очамріло замолотила кінцівками по кам’яних плитах, а далі вже не мала по чому молотити, бо скотилася через край сходів, тягнучи Ринсвінда за собою.

Було чутно, як вона кілька разів хляпнулася і відбилася від кам’яних сходин, а тоді з вереском, що віддалявся, аж доки не стих зовсім, звалилася у глибини вежі.

Все завершилося приглушеним вибухом і спалахом октаринового світла.

Тоді Двоцвіт залишився сам-один на верху вежі — сам, не рахуючи сімох чарівників, які все ще були непорушні, наче примерзли до землі.

Він сидів, не тямлячи себе від здивування, коли сім вогняних куль виринули з пітьми і шаснули у відкинуту набік «Октаву», яка відразу ж набула свого звичного вигляду, значно привабливішого.

— Оце так, — сказав він. — Гадаю, то були Заклинання.

— Двоцвіте, — голос, який це сказав, був глухим та розкотистим і віддалено нагадував Ринсвіндовий.

Двоцвіт завмер на місці з простягнутою до книги рукою.

— Я тут, — сказав він. — Це... це ти, Ринсвінде?

— Так, — відповів голос, в якому звучали загробні нотки. — Є дещо дуже важливе, що я хочу, аби ти для мене зробив, Двоцвіте.

Двоцвіт озирнувся довкола себе. Тоді зібрався з духом. Отже, доля Диска, зрештою, залежатиме від нього.

— Я готовий, — сказав він голосом, в якому забриніла гордість. — Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Насамперед я хочу, щоб ти уважно мене послухав, — терпляче сказав Ринсвіндовий безтілесний голос.

— Я слухаю.

— Дуже важливо, щоб — коли я казатиму тобі, що робити, — ти не перебивав, запитуючи: «Що ти маєш на увазі?» — не сперечався і таке інше, ясно?

Двоцвіт став струнко. В усякому разі, його розум виструнчився, оскільки тіло наразі було на це нездатне. Він вистромив уперед кілька своїх підборідь.

— Я готовий, — сказав він.

— Добре. А тепер я хочу, щоб ти...

— Так?

Голос Ринсвінда долинав з глибини сходового просвіту.

— Я хочу, щоб ти взяв і витягнув мене, перш ніж мої пальці зісковзнуть з цього каменя, — мовив він.

Двоцвіт роззявив рота, тоді хутко його стулив. Він метнувся до квадратного отвору і зазирнув униз. У рудуватому світлі зірки він зміг побачити лише очі Ринсвінда, що дивилися на нього.

Двоцвіт ліг на живіт і потягнувся до нього. Ринсвіндова рука вчепилася в його зап’ясток так, що стало зрозуміло: якщо його, Ринсвінда, не витягнуть наверх, цей хват за жодних інших умов не послабиться.

— Я радий, що ти живий, — сказав він.

— Добре. Я теж цьому радий, — відізвався Ринсвінд.

Якийсь час він так і висів у темряві, тримаючись за Двоцвіта. Після останніх кількох хвилин це було майже приємно, та все ж не цілком.

— Ну, то витягуй мене врешті, — підказав він.

— Здається, це буде трохи важкувато, — пробурчав Двоцвіт. — Взагалі, я не думаю, що зможу це зробити, чесно.

— Ну гаразд, скажи, за що ти тримаєшся.

— За тебе.

— Я мав на увазі, опріч мене.

— Як це зрозуміти, опріч тебе? — не зрозумів Двоцвіт.

Ринсвінд коротко прокоментував.

— Слухай, — озвався Двоцвіт. — Сходи йдуть по спіралі, так? Якщо я ніби як штовхну тебе, а ти в той момент відпустиш мою руку...

— Якщо ти збираєшся запропонувати, щоб я спробував пролетіти двадцять футів вниз чорною, як смола, вежею з надією на те, що я впаду на пару зашмарованих сходинок, яких там може і не бути, — забудь про це, — огризнувся Ринсвінд.

— В такому разі, є альтернатива.

— Ну, давай, старий, кажи вже.

— Ти можеш пролетіти п’ятсот футів униз чорною, як смола, вежею і впасти на камені, які там точно будуть, — сказав Двоцвіт.

Знизу у відповідь — мертва тиша. Тоді Ринсвінд з докором мовив:

— Це було саркастично.

— Я думав, це проста констатація факту.

Ринсвінд застогнав.

— Цікаво, чи не міг би ти скористатися якимись чарами... — почав Двоцвіт.

— Ні.

— Та просто спало на думку.

Далеко внизу проблиснуло світло і почулися схвильовані крики, тоді — знову проблиски світла і хвиля вигуків, а тоді з’явився ряд смолоскипів, що потягнувся по спіралі уверх.

— Сходами піднімаються якісь люди, — повідомив Двоцвіт, як завжди, охочий поінформувати.

— Сподіваюся, вони прискорять темп, — сказав Ринсвінд. — Я вже не відчуваю своєї руки.

— Тобі щастить, — сказав Двоцвіт. — Бо поки що я відчуваю свою.

Смолоскип попереду колони зупинився, і прозвучав голос, від якого порожньою вежею розійшлося нерозбірливе ехо.

— Здається, — сказав Двоцвіт, усвідомлюючи, що поступово зсувається за край провалля, — то хтось нам сказав протриматися ще трохи.

Ринсвінд прокоментував, знов лаконічно.

Тоді, вже глухішим і більш напруженим тоном, він сказав:

— Направду, не думаю, що зможу протриматися бодай ще трохи.

— А ти спробуй.

— Марна річ, я відчуваю, що моя рука вислизає.

Двоцвіт зітхнув. Настав час для радикальних дій.

— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді давай, падай. Мені байдуже.

— Що? — сказав Ринсвінд, вражений настільки, що забув відпустити його руку.

— Ну ж бо, давай — убийся. Вибери легший шлях.

— Легший?

— Все, що від тебе потрібно — це зірватися вниз із пронизливим вереском і переламати собі усі кості, — сказав Двоцвіт. — На таке кожен здатний. Вперед. Я не хочу підводити тебе до думки, що ти, можливо, повинен залишитись живим, бо ти нам потрібен, щоб промовити Великі Заклинання і врятувати Диск. Ні, в жодному разі. Яка різниця, якщо ми всі згоримо? Давай, і далі думай лиш про себе. Падай.

Настала довга, важка пауза.

— Не знаю, чому так виходить, — врешті мовив Ринсвінд, карбуючи кожне слово, — та відколи я тебе зустрів, я, здається, тільки те й роблю, що з останніх сил перестрибую якусь чергову безодню і сподіваюся не схибити, ти не помітив?

— Загинути, — поправив його Двоцвіт.

— Що «загинути»? — не зрозумів Ринсвінд.

— Сподіваєшся не загинути, — пояснив Двоцвіт, намагаючись не зважати на те, як його тіло повільно і невблаганно сповзало по кам’яних плитах. — Стрибаючи, сподіваєшся не загинути. Бо не любиш висоту.

— Проти висоти я нічого не маю, — почувся з темряви Ринсвіндовий голос. — З висотами я ще можу миритися. А от провалля наразі займають всю мою увагу. Знаєш, що я зроблю, коли ми звідси виберемось?

— Що? — спитав Двоцвіт, встромляючи пальці ніг у щілину між плитами і намагаючись простим самонавіюванням перестати зсовуватись.

— Я збираюся побудувати будинок у найрівниннішій місцині, яку лиш можна знайти, і в ньому буде тільки один поверх, і я навіть сандалі не носитиму, якщо вони матимуть хоч натяк на платформу...

Смолоскип у голові колони проминув останній виток спіральних сходів, і Двоцвіт побачив перед собою усміхнене обличчя Коєна.

Позаду нього він упізнав зворушливо-знайомий силует Багажу, який все ще незграбно цибав зі сходини на сходину.

— Все гаразд? — спитав Коен. — Вам якось допомогти?

Ринсвінд глибоко вдихнув.

Двоцвіт вже знав, що то означало. Ринсвінд збирався сказати щось на зразок: «Авжеж, у мене так свербить потилиця, чи не міг би ти, коли твоя ласка, її почухати, проходячи повз?» або «Ні, я кайфую, звисаючи над бездонними проваллями», — і він вирішив, що цього не витримає. Він, не зволікаючи, заговорив.

— Витягни Ринсвінда звідти на сходи, — бевкнув він. Ринсвінд видихнув, буркнувши щось упівголоса.

Коен обхопив його за пояс і, рвучко сіпнувши уверх, без зайвих церемоній виволік на кам’яні плити.

— Ну й мерзота там у вас внизу на сходах, — сказав він звичайним тоном. — Хто то був?

— Чи воно мало... — Ринсвінд ковтнув, — чи в нього були... ну, знаєш... мацаки і таке інше?