Химерне сяйво

Траймон простягнув руку.

— Восьме Заклинання, — сказав він. — Віддай його мені.

Ринсвінд позадкував.

— Це — непослух, Ринсвінде. Я — твій керівник, зрештою. Мене, фактично, обрали верховним магом і головою усіх Орденів.

— Невже? — хрипко промовив Ринсвінд. Він поглянув на інших чарівників. Вони стояли цілком непорушні, мов статуї.

— О, так, — вдоволено сказав Траймон. — Майже без підказки. Демократичним способом.

— Я віддаю перевагу традиції, — сказав Ринсвінд. — Бо в твій спосіб навіть мертві можуть отримати право голосу.

— Ти віддаси мені Заклинання добровільно, — сказав Траймон. — Чи мені показати тобі, що я інакше зроблю? І після того ти все одно його віддаси. Ти благатимеш навколішки, щоб я його від тебе прийняв.

«Якщо це десь і закінчиться, то — саме тут», — подумав Ринсвінд.

— Тобі доведеться забрати його в мене силоміць, — сказав він. — Я його тобі не віддам.

— Я пам’ятаю тебе, — сказав Траймон. — Нікудишній студент, як мені пригадується. Ти ніколи по-справжньому не вірив у магію, весь час говорив, що має бути кращий спосіб керувати світом. Що ж, ти його побачиш. У мене є план. Ми можемо...

— Ніяких «ми», — твердо сказав Ринсвінд.

— Віддай мені Заклинання!

— Спробуй забрати, — сказав Ринсвінд, відступаючи назад. — Не думаю, що тобі вдасться.

— О?

Ринсвінд відскочив убік, коли октаринове полум’я випорснуло з Траймонових пальців і залишило на каменях калюжу розплавленого сланцю.

Він відчував, як Заклинання визирає із закамарків його розуму. Відчував, що воно боїться.

Чарівник потягнувся за ним через глухі лабіринти своєї свідомості. Воно, вкрай здивоване, відсахнулося, наче пес, що побачив скажену вівцю. Він не спинявся, розлючено гупаючи поміж зайвого мотлоху та внутрішніх нетрів своєї підсвідомості, доки не знайшов його, зіщулене, за купою заборонених спогадів. Воно ошкірилося на нього, демонструючи німу непокору, та Ринсвінд не збирався таке терпіти на цей раз.

«Так ось як? — загорлав він. — Коли настав час себе проявити, ти береш і ховаєшся? Ти, бач, злякалося?»

Заклинання мовило: «Це — нісенітниця, не може бути, щоб ти вірив, буцімто я дійсно — одне з Восьми Заклинань». Та Ринсвінд розгнівано метнувся до нього і закричав: «Може, правда якраз в тім, що я в це вірю, а тобі краще не забувати, в чиїй голові ти сидиш, гаразд? Тут я можу вірити у все, що завгодно!».

Ринсвінд знову відскочив убік, коли вже друга вогняна блискавка пронизала гарячу ніч. Траймон оскалив зуби і зробив руками ще один хитромудрий жест.

Ринсвінда стиснуло, наче лещатами. Кожен дюйм його шкіри, здавалося, перетворився на ковадло. Він впав на коліна.

— Є значно гірші речі, — усміхаючись, сказав Траймон. — Я можу зробити так, щоб твоя плоть горіла на кістках, чи наповнити твоє тіло мурахами. В мене достатньо сили, щоб...

— А в мене, знаєш, є меч.

Голос, що це промовив, бринів неприхованим презирством.

Ринсвінд підвів голову. Крізь багряну пелену болю, що його оповив, він побачив Двоцвіта, який стояв поруч із Траймоном, цілком неправильно тримаючи меч.

Траймон реготнув і розслабив пальці. На якусь мить його увагу відвернули. Ринсвінд почувався лютим. Він був лютий на Заклинання, на увесь світ, на суцільну несправедливість, на той факт, що останнім часом він був змушений перебуватися практично без сну, і також на те, що думки у його голові плуталися. Та найбільше він був лютий на Траймона, що стояв отут, хизуючись своїми чарами, — чого Ринсвіндові завжди хотілося, та так і не вдалося досягти — і витрачав їх на нікчемні речі.

Він стрибнув, мов молодий бичок, буцьнувши Траймона головою в живіт, і з відчаю міцно обхопив його руками. Вони покотились по кам’яній долівці, збивши Двоцвіта з ніг.

Траймон загарчав і встиг промовити перший склад Заклинання, коли лікоть Ринсвінда, з шаленою силою, зацідив йому по шиї. Спалах спонтанних чарів присмалив Ринсвіндове волосся.

Ринсвінд бився так, як він це завжди робив, без професійних навиків, етики чи тактики, зате з неабияким завзяттям.

Уся стратегія полягала в тому, щоб не дати супротивнику часу отямитися і збагнути, що насправді Ринсвінд не був дуже вмілим чи дужим борцем, і вона частенько спрацьовувала.

Цього разу вона теж не підвела, бо Траймон занадто багато часу провів за читанням давніх манускриптів і занадто мало уваги приділяв фізичним вправам та вітамінам. Він завдав кілька ударів — чого Ринсвінд, засліплений люттю, навіть не помітив — та Траймон застосовував лише руки, а Ринсвінд пустив у хід також коліна, ноги і зуби.

Власне кажучи, скидалося на те, що він начебто перемагав.

Це відкриття його дуже здивувало.

Та ще більше він здивувався, коли, впершись колінами Траймонові в груди та без угаву молотячи його по голові, помітив, що обличчя супротивника якось перемінилося. Його шкіра раптом задрижала і стала розповзатися на очах, як це буває, коли дивишся на щось, оповите полудневою млою, і Траймон заговорив:

— Допоможи мені!

На мить його очі звернулися до Ринсвінда зі страхом, болем і благанням. А тоді це вже взагалі були й не очі, а фасеткові баньки на голові, яку й головою назвати можна було хіба що через силу. Мацаки, членисті кінцівки і пазурі витягнулися, щоб вирвати хирляву Ринсвіндову плоть з його тіла.

Двоцвіт, вежа і багряне небо — все щезло. Час сповільнив свій плин, а тоді спинився.

Ринсвінд що було сили уп’явся зубами в щупальце, яке намагалося відірвати йому лице. Коли воно в агонії розкрутилося, він викинув вперед руку і відчув, як вона пробила щось гаряче і хлипке.

Вони спостерігали. Він повернув голову і побачив, що тепер боровся на долівці величезного амфітеатру. З кожного боку, ярус за ярусом, на нього витріщалися істоти з тілами і лицями, які, очевидно, були результатом схрещування жахіть. Краєм ока він помітив ще огидніших потвор позаду себе, величезні тіні, що затулили собою небо, а тоді Траймон-монстр кинувся на нього, випустивши гостре, зазубрене жало завбільшки з цілий спис.

Ринсвінд вивернувся набік і з розмаху гахнув обома руками, затиснутими в один кулак, поціливши істоті у живіт чи, можливо, у грудну клітку. Його удар завершився приємним хрустом проломленого хітину.

Він кинувся вперед — тепер продовжувати боротьбу його спонукав страх того, що може статися, якщо він зупиниться. Примарна арена повнилася джерготінням істот Підземелля — безпросвітна шелестка стіна, що тиснула на мізки, доки він бився. Він уявив собі, що цим звуком наповниться увесь Диск, і посилав удар за ударом, щоб врятувати світ людей, вберегти серед темної ночі хаосу невеличке освітлене багаттям коло і закрити діру, через яку лізло нічне страхіття. Та здебільшого він лупцював потвору, щоб вона перестала лупцювати його.

Кігті чи, може, пазурі залишали на його спині розжарені до білого смуги, щось вкусило його за плече, проте серед шерсті та луски він виявив ціле гніздо м’яких трубочок і щосили його стиснув.

Кінцівка, що закінчувалася гострими шпичаками, вдарила Ринсвінда навідліг, і він перекинувся у чорну піщану пилюку.

Чарівник інстинктивно зіщулився у клубок, але потім нічого не сталося.

Розплющивши очі, він побачив, що істота замість того, щоб напасти на нього, як він очікував, шкандибає геть, стікаючи різними рідинами.

Це було вперше, коли що-небудь утікало від Ринсвінда.

Він кинувся навздогін, піймав лускату кінцівку і смикнув її. Істота, заджерґотівши, замахала на нього тими відростками, що все ще були у справному стані, та Ринсвінд вчепився в неї мертвим хватом. Він зібрався з силами і зацідив один останній удар в те єдине око, що в неї залишилося. Вона заверещала і пустилася навтьоки. Було лиш одне місце, куди вона могла втікати.

Вежа і багряне небо повернулися тієї самої миті, коли час знову пішов своїм ходом.

Щойно він відчув тверду опору кам’яних плит під своїми ногами, Ринсвінд відкинувся набік і перекотився на спину, тримаючи знавіснілу істоту у витягнутій руці.