Химерне сяйво

Був вже майже полудень, коли Двоцвіт нарешті прокинувся. Він не міг пригадати ні те, чому опинився на горищі, де сушилося сіно, ні чому на ньому чужий плащ, зате він прокинувся з однією нав’язливою думкою.

Він вирішив, що обов’язково мусить сказати про це Ринсвінду.

Викотившись з оберемка сіна, він приземлився на Багаж.

— Ба, ти вже тут? — здивувався він. — Сподіваюся, тобі соромно за свою поведінку.

Видно було, що Багаж зніяковів.

— Ну гаразд, я хочу причесатися. Відчинися, — сказав Двоцвіт.

Багаж слухняно підкинув вгору кришку. Двоцвіт почав порпатися між торбинок та скриньок, що були всередині, доки не знайшов гребінь та люстерко і так-сяк ліквідував ознаки учорашньої веселої ночі. Тоді він серйозно подивився на Багаж.

— Я так розумію, ти мені не скажеш, що зробив з «Октавою»?

Вигляд Багажу можна було назвати не інакше як «дерев’яний».

— Ну добре. Тоді ходімо.

Двоцвіт вийшов на сонячне світло, що було — як на його теперішнє самопочуття — трішки заяскравим, і поплентався вулицею вперед. Все було свіжим і оновленим, навіть запахи, проте здавалося, що більшість людей ще не прокинулись. Ніч була довгою.

Він знайшов Ринсвінда біля входу до Вежі мистецтв — той наглядав за командою робітників, які спорудили щось на кшталт лебідки на даху і тепер спускали скаменілих чарівників на землю. Йому, здавалося, допомагала якась мавпа, та Двоцвіт був не в стані дивуватися, хай би що там було.

— Їх можна буде оживити? — спитав Двоцвіт.

Ринсвінд оглянувся.

— Що? О, це ти. Ні, напевне, не можна. Боюсь, вони таки впустили додолу бідного стариганя Верта. П’ятсот футів униз на кам’яну бруківку.

— Ти зможеш якось цьому зарадити?

— Зроблю собі гарну альпійську гірку, — Ринсвінд повернувся і помахав рукою робітникам.

— Ти щось дуже бадьорий, — сказав Двоцвіт з ноткою докору в голосі. — Так і не лягав спати?

— Дивно, та мені чомусь не спалося, — відповів Ринсвінд. — Я вийшов подихати свіжим повітрям, а там кожен, здавалося, не знав, за що взятися, тож я ніби як спробував їх згуртувати, — він кивнув на бібліотекаря, який чіплявся за його руку, — ну і почав наводити лад. Гарний сьогодні день, правда? Повітря — мов вино.

— Ринсвінде, я вирішив, що...

— Знаєш, я гадаю, що міг би поновитися в Академії, — бадьоро сказав Ринсвінд. — Думаю, цього разу я дійсно міг би дати собі раду. Я вже починаю вірити, що опаную магію і успішно закінчу навчання. Недарма кажуть, коли вже ти спромігся на summa cum laude, то й живеться легко...[26]

— Це добре, бо...

— До того ж нагорі тепер вдосталь місця, бо всі поважні мужі стоятимуть при вході, наче швейцари, і...

— Я їду додому.

— ...кмітливий парубійко, який щось трохи бачив у житті, міг би... що?

— У-ук?

— Я сказав, я іду додому, — повторив Двоцвіт, пробуючи делікатно струсити з себе бібліотекаря, який намагався вискубати з нього бліх.

— Куди додому? — розгублено запитав Ринсвінд.

— До справжнього дому. До свого дому. Туди, де я живу, — розтлумачив Двоцвіт у свій звичний наївний спосіб. — Назад через море. Ти ж розумієш. Туди, звідки я прибув. Чи не міг би ти припинити робити оце зі мною?

— О.

— У-ук?

Настала пауза. Тоді Двоцвіт продовжив далі:

— Бачиш, вночі мені спало на думку, мені здалося, одним словом, усі ці мандри і пізнавання світу — дуже цікаво, але чимале задоволення можна отримати й від того, де ти вже побував. Знаєш, коли розкладаєш свої фотографії в альбомі і поринаєш у спогади.

— Справді?

— У-ук?

— Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому. Думаю, ось що я хотів сказати.

Ринсвінд ще раз прокрутив цю фразу в голові.

Навіть за другим разом вона йому анітрохи не сподобалась.

— Ох, — знову зітхнув він. — Що ж, добре. Якщо це те, чого ти хочеш. То коли ти їдеш?

— Сьогодні, думаю. Повинен бути корабель, що йде кудись в тому напрямку.

— Гадаю, так, — знічено сказав Ринсвінд. Він поглянув собі під ноги. Тоді поглянув на небо. Відкашлявся.

— Ми з тобою немало усього пережили, еге ж? — сказав Двоцвіт, штурхнувши його ліктем під бік.

— Ага, — сказав Ринсвінд, силкуючись витиснути з себе усмішку.

— Ти ж не засмутився, правда?

— Хто — я? — перепитав Ринсвінд. — Божечку, ні. Тисяча різних справ попереду.

— В такому разі, добре. Слухай, ходімо поснідаймо, а тоді ти зможеш провести мене до доків.

Ринсвінд понуро кивнув, повернувся до свого асистента і вийняв з кишені банан.

— Ти вже второпав, що треба робити, продовжуй без мене, — пробурмотів він.

— У-ук.

Насправді не було жодного корабля, що йшов би бодай приблизно у напрямку Агатійської імперії, та це питання легко вирішувалося, бо Двоцвіт просто продовжував викладати золоті монети на долоню першого капітана, чий корабель мав більш-менш охайний вигляд, доки той раптом не побачив переваги у зміні курсу.

Ринсвінд чекав на пристані неподалік, доки Двоцвіт закінчив розрахунки з капітаном, заплативши йому в сорок разів більше, ніж коштувало усе його судно.

— Ну, ось і домовились, — сказав Двоцвіт. — Він висадить мене на Кавових островах, а звідти я вже без проблем сяду на інший корабель.

— Чудово, — сказав Ринсвінд.

Двоцвіт задумався на якусь мить. Тоді відчинив Багаж і витягнув звідти торбинку з золотом.

— Ти не бачив Коєна та Бетан відучора? — спитав він.

— Гадаю, вони пішли кудись одружуватися, — відповів Ринсвінд. — Я чув, як Бетан сказала «зараз або ніколи».

— Ну, то коли побачиш їх, передай їм оце, — сказав Двоцвіт, простягаючи йому торбинку. — Я знаю, як недешево коштує влаштовувати власне житло з самого початку.

Двоцвіт так і не затямив величезної різниці в обмінному курсі між валютами двох країн. З тією торбинкою грошей Коен міг би запросто заснувати власне маленьке королівство.

— Передам при першій же нагоді, — сказав чарівник і, на свій власний подив, зрозумів, що дійсно збирається так вчинити.

— Добре. Я також думав залишити щось і тобі на згадку.

— О, в цьому немає жодної...

Двоцвіт понишпорив у Багажі і витягнув великий мішок. Він почав запихати в нього одяг, гроші та знімкувальну коробку, аж доки скриня цілком не спорожніла. Останньою він спакував у мішок свою музичну шкатулку-сигаретницю, з інкрустованою мушлями кришкою, дбайливо загорнуту в м’який папір.

— Тепер він твій, — сказав він, опускаючи кришку Багажу. — Мені він більше не знадобиться, та й на мою гардеробну шафу не поміститься.

— Що?

— Ти його не хочеш?

— Ну, я... хочу, звісно... але ж це твій Багаж. Він йде за тобою, не за мною.

— Багаже, — сказав Двоцвіт, — це — Ринсвінд. Він — твій господар, зрозумів?

Багаж неквапливо витягнув свої ніжки, підкреслено повільно повернувся і подивився на Ринсвінда.

— Насправді, не думаю, що він належить будь-кому, окрім себе самого, — сказав Двоцвіт.

— Так, — сказав Ринсвінд невпевнено.

— Ну ось і все, — сказав Двоцвіт. Він простягнув чарівникові руку.

— Прощавай, Ринсвінде. Я надішлю тобі листівку, коли дістануся додому. Чи щось інше.

— Гаразд. Щоразу, як будеш неподалік, тобі обов’язково хтось підкаже, де мене знайти.

— Гаразд. Що ж. Ось і все.

— Так.

— Еге.

Двоцвіт піднявся трапом на борт корабля під нетерплячі вигуки команди матросів.

Почулися удари барабана, і корабель поволі рушив з місця вперед, у каламутні води Анку, які тепер піднялися до свого звичного рівня, а там піймав хвилю відливу, що понесла його у відкрите море.

Ринсвінд спостерігав, аж доки корабель не став маленькою цяткою на горизонті. Тоді чарівник глипнув вниз на Багаж. Той витріщився на нього.

26

В оригіналі фраза «if it’s summa cum laude, then the living is easy» відсилає до перших рядків знаменитої арії «Summertime» («Summertime, and the living is easy») з опери «Порґі та Бесс» (1935) Джорджа Гершвіна. — Прим. конc.