Химерне сяйво

У смолоскипах практично не було потреби. «Октава» наповнювала приміщення м’яким, тьмяним світлом, яке, по суті, було не світлом, а чимось йому протилежним; темрява — не протилежність світла, а тільки його відсутність, а те, що випромінювала ця книга, було тим світлом, що лежить по інший бік темряви, химерним сяйвом.[24]

Воно було звичайного собі пурпурового кольору.

Як вже говорилося раніше, «Октава» була прикута ланцюгами до пюпітра, вирізьбленого у формі, що трохи нагадував птаха, трохи — рептилію і до того ж здавався напрочуд живим. Два блискучі ока спостерігали за чарівниками із затаєною ненавистю.

— Я бачив, як вона поворухнулася, — поділився тривогою один з них.

— Ми — у безпеці, якщо не чіпатимемо книгу, — сказав Траймон. Він вийняв з-за пояса згорток паперу і розгорнув його.

— Принесіть сюди отой смолоскип, — наказав він, — і загасіть цигарки!

Він чекав, що їхня ображена гордість вибухне гнівом. Та цього не сталося. Натомість приструнчені маги тремтячими пальцями чемно вийняли з рота недопалки і кинули їх на долівку.

Траймон торжествував. Отже, подумав собі він, вони роблять те, що я кажу. Можливо, лише зараз, але і це вже добре.

Він вдивився у гачкувате письмо давно померлого чарівника.

— Ну гаразд, — сказав він, — спробуймо: «Щоб заспокоїти Єго, Цю Сутворінь, Себто Хранителя...»

Натовп ринув через один з мостів, що з’єднував Морпорк з Анком. Внизу під ним ріка, що за кращих часів була повновода, тепер текла тоненьким паруючим потічком.

Міст під їхніми ногами небезпечно розхитувався. Дивні брижі пробігали поверхнею того, що колись було річкою. З даху сусіднього будинку злетіло кілька шматків черепиці.

— Що то було? — спитав Двоцвіт.

Бетан оглянулась і закричала.

Над обрієм сходила та сама нова зірка. Поки власне сонячне світило Диска поспішало сховатись подалі за горизонт, велика роздута куля зірки неквапливо повзла по небу догори, аж доки не нависла над краєм світу, зупинившись на кілька градусів вище.

Вони відтягнули Ринсвінда до якихось дверей, подалі від небезпеки. Не звернувши на них уваги, юрба понеслася далі, нажахана, мов лемінги.

— На зірці з’явилися плями, — підмітив Двоцвіт.

— Ні, — заперечив Ринсвінд. — Це... тіла. Тіла, що рухаються довкола зірки. Так само, як сонце рухається довкола Диска. Але вони — дуже близько від неї, тому... тому що... — він замовк. — Ще трішки, і я здогадався б!

— Про що здогадався б?

— Я мушу позбутися цього Заклинання!

— То де ж та твоя Академія? — нетерпляче сказала Бетан.

— Отам! — відповів Ринсвінд, махнувши рукою у напрямку вулиці.

— Вона, напевне, шалено популярна. Туди всі і прямують.

— Цікаво, чого б це? — сказав Двоцвіт.

— Не думаю, що це для того, — сказав Ринсвінд, — щоб записатись у вечірню школу.

Тим часом Невидна академія була під облогою, в усякому разі ті її частини, що випинались у звичайні, буденні виміри. Юрби людей під її брамою зазвичай висували одну з двох вимог. Вони вимагали, щоб: а) чарівники припинили бити байдики і таки позбулися тієї зірки, або — і це була та вимога, що її підтримували шанувальники зірки — щоб: б) вони відмовились від магії в цілому і вчинили самогубство, в зазначеному порядку, — звільнивши таким чином Диск від прокляття чарів та відвернувши страшну загрозу з неба.

Чарівники по інший бік стін не мали жодного уявлення, як виконати, а) і жодного бажання вибирати, б) — втім, багато хто вже фактично визначився зі своїм вибором, в) який переважно полягав у тому, щоб вислизнути крізь потаємні бокові двері і чкурнути тишком-нишком так далеко звідти й так швидко, як лиш вдасться навшпиньках.

Вся магія, яка ще діяла в Академії, була спрямована на те, щоб забезпечити захист великої брами. Чарівники переконались, що пара стулок, які замикались чарами, була зовсім непоганим і дуже ефектним архітектурним рішенням, та будівельники могли би подумати про те, щоб встановити про всяк випадок якийсь певний аварійний пристрій на кшталт, наприклад, пари звичайних, нічим не примітних масивних залізних засувів.

На майдані перед брамою розпалили декілька великих вогнищ, теж заради сценічного ефекту, бо жар від зірки був убивчим.

— Але зірки все ще видно на небі, — озвався Двоцвіт, — інші зірки тобто. Маленькі. У нічному небі.

Ринсвінд наче не чув його. Він дивився на браму. Ватага фанатиків та простих людей намагалися її повалити.

— Безнадійно, — зітхнула Бетан. — Всередину нам нізащо не пробратися. Ти куди?

— Прогулятися, — відповів Ринсвінд. Він рішучим кроком попростував бічним провулком уперед.

Тут були один чи двоє заколотників-фрілансерів, які в основному зосередилися на грабуванні крамниць. Ринсвінд не відволікався на них, а продовжував рухатись вздовж стіни до того місця, де вона йшла паралельно до темної алеї, в якій стояв той самий звичний сморід, що й в усіх алеях — у будь-якому куточку світу.

Тоді він почав дуже уважно придивлятися до кам’яної кладки.

Стіна була двадцять футів заввишки, з підступними металевими шпичаками нагорі.

— Мені потрібен ніж, — сказав він.

— Ним ти збираєшся прокласти собі шлях? — хмикнула Бетан.

— Знайдіть мені ножа, і все, — відрубав Ринсвінд. Він почав простукувати каміння.

Двоцвіт із Бетан переглянутися і знизали плечима. Через пару хвилин вони повернулися з купою ножів: Двоцвіту вдалося роздобути навіть меч.

— Ми тільки взяли собі кілька сувенірів на пам’ять, — сказала Бетан.

— Та ми залишили їм гроші, — додав Двоцвіт. — Тобто ми б обов’язково залишили їх, якби вони в нас були...

— Тож він наполіг на тому, щоб написати записку... — мовила Бетан, кривлячись.

Двоцвіт випростався у повен зріст, хоч це і не справило очікуваного враження.

— Не бачу причини... — почав він сухим тоном.

— Гаразд, гаразд, — похмуро сказала Бетан, сідаючи на долівку. — Знаю, що не бачиш. Ринсвінде, усі крамниці — розгромлені й залишені напризволяще. На протилежному боці вулиці якась велика ватага людей прибирала до рук лютні та арфи, уяви лишень!

— Ага, — буркнув Ринсвінд, вибравши ніж і задумливо проводячи пальцем по лезу. — Мародери[25], напевне.

Він встромив ніж у стіну, крутнув ним і відступив назад, дивлячись, як звідти випав великий камінь.

Він глянув угору, нечутно порахував і видобув ще один камінь.

— Як це тобі вдалося? — запитав Двоцвіт.

— Підсади-но мене, зможеш? — сказав Ринсвінд. Через якусь хвилю його ноги втиснулися у щілини, які він видовбав ножем у стіні; він вперто просувався вперед і вже був на півдорозі до верху.

— Її століттями ніхто не чіпав, — долинув згори його голос. — Цементувальний розчин між деякими каменями давно розкришився. Ось вам і потаємний вхід, розумієте? Пильнуйте внизу.

Ще один камінь розколовся на дрібні кавалки.

— Студенти з давніх-давен так робили, — сказав Ринсвінд. — Зручний спосіб виходити в місто і повертатися непоміченим після того, як гасили світло.

— Ox, — сказав Двоцвіт, — усе ясно. Через стіну і ген туди до таверн, котрі ваблять своїм світлом, щоб пити, і співати, і читати поезію, так?

— Приблизно так, за винятком пісень та поезії, — відгукнувся Ринсвінд. — Кілька цих шпичаків повинні вийматися... — почувся дзенькіт.

— З цього боку донизу недалеко падати, — долинув його голос через пару секунд. — Ну, перелазьте. Якщо не передумали.

І ось таким чином Ринсвінд, Двоцвіт та Бетан проникли у Невидну академію.

Тим часом в іншій частині кампуса...

Восьмеро чарівників вставили свої ключі в замкові щілини і — обмінявшись багатьма занепокоєними поглядами — повернули їх. Почулося негучне коротке клацання, і замок плавно розчахнувся.

«Октава» скинула ланцюги. Слабке октаринове світло вигравало на її палітурці.

24

Назва роману (англійською «The Light Fantastic») походить від фрази з поеми Джона Мільтона «L’Allegro» (1631), в якій поет просить німфу привести на землю сміх, жарти й усмішки. — Прим. конc.

25

Непередавана гра слів — замість слова «мародери» (looters), автор називає людей, які грабують крамницю музичних інструментів, «лютністами» Outers). — Прим. ред.