Химерне сяйво

Майже усі мешканці тих міст покинули свої домівки, і тепер ними снували банди очманілих людей, чий погляд незмінно фіксувався на лівому вусі співрозмовника.

— Звідки їх тут стільки взялося? — здивувався Двоцвіт, коли вони втікали від чергової юрби.

— В кожній психічно здоровій людині живе божевільний, що намагається вирватися назовні, — прорік крамар. — Я завжди так вважав. Ніхто не божеволіє швидше, аніж цілковито психічно здорова людина.

— Це не має жодного сенсу, — сказала Бетан, — а якщо все-таки має, то мені він не подобається.

Зірка була тепер більшою за сонце. Ніч сьогодні, мабуть, не настане. На горизонті з протилежного боку маленький місяць Диска робив все можливе, щоб надвечір сховатись, як належить, за обрій, та загальний ефект усього цього багряного світла зводився до того, що місто, яке ніколи не вирізнялося особливою привабливістю, тепер було наче сюрреалістична картина, намальована одержимим художником після невдалого досвіду з взуттєвою пастою.

Проте це була домівка. Ринсвінд роздивлявся порожню вулицю, від початку до кінця, і відчув себе майже щасливим.

У закамарках Ринсвіндового розуму Заклинання здійняло ґвалт, та він на нього не зважав. Можливо, з наближенням тієї зірки магія і справді ставала слабкішою, або ж він так довго носив ці чари у своїй голові, що в нього виробився певний психічний імунітет, однак він виявив, що може їм опиратися.

— Ми — в доках, — радісно оголосив він. — Ви тільки вдихніть це морське повітря!

— Ох, — сказала Бетан, прихиляючись до стіни одного з доків, — так.

— Ось що таке озон, ось він, — мовив Ринсвінд. — Ось що таке повітря з характером, еге ж, — він дихав і дихав на повні груди.

Двоцвіт повернувся до крамаря.

— Ну що ж, сподіваюся, ти знайдеш свого чаклуна, — сказав він. — Вибач, що ми нічого в тебе не купили, та бачиш, усі мої гроші в Багажі.

Крамар тицьнув йому щось у долоню.

— Невеличкий дарунок, — усміхнувся він. — Він вам знадобиться.

Він поспішив назад до своєї крамниці, пролунав дзвінок, самотня вивіска з написом «Приходьте завтра знову за п’явками Спунфетчера, малими кровопивцями» з клацанням з’явилась на дверях, і крамниця розтанула на тлі цегляного муру так, наче її там ніколи й не було. Двоцвіт нерішуче торкнувся стіни, не вірячи власним очам.

— Що там у мішечку? — поцікавився Ринсвінд.

То був мішечок з грубого коричневого паперу, з мотузяними ручками.

— Якщо у нього раптом виростуть ніжки, я не хочу про це знати, — сказала Бетан.

Двоцвіт зазирнув всередину і вийняв те, що в ньому лежало.

— Оце й усе? — пирхнув Ринсвінд. — Хатинка, обліплена мушлями?

— Вона дуже практична, — виступив Двоцвіт на її захист. — В ній можна тримати цигарки.

— А вони — саме те, без чого тобі ніяк не обійтися, еге ж? — ущипливо сказав Ринсвінд.

— Я б погодилася на пляшечку олії для засмаги сильної дії, — озвалася Бетан.

— Ходімо, — сказав Ринсвінд і рушив вулицею вперед. За ним слідом пішли всі решта.

Двоцвіту спало на думку, що кілька втішних слів були б зараз не зайві, якась делікатна легка бесіда, щоб розвіяти пригнічений настрій Бетан.

— Не хвилюйся так, — сказав він. — Цілком можливо, що Коен — досі живий.

— О, певна річ, я сподіваюся, що він — живий, — сказала вона, крокуючи мощеною вулицею, а заразом плекаючи особисту образу на кожного з них. — Він не дожив би до вісімдесятисемирічного віку на такій роботі, якби постійно помирав. Але ж його з нами нема.

— Як і мого Багажу, — зажурено мовив Двоцвіт. — Звісно, це не одне й те саме.

— Як думаєш, та зірка дійсно вріжеться в Диск?

— Ні, — впевнено сказав Двоцвіт.

— Чому ні?

— Бо Ринсвінд так не вважає.

Вона вражено на нього подивилася.

— От дивись, — вів далі Двоцвіт, — що зазвичай роблять з морськими водоростями?

Бетан, яка виросла на Вихрових рівнинах, тільки з розповідей знала про море і вирішила, що воно їй не подобається. Вона розгублено закліпала очима.

— Їдять?

— Ні, їх вивішують знадвору, і вони дають тобі знати, коли йтиме дощ.

Бетан збагнула ще одну важливу річ — безглуздо намагатися зрозуміти що-небудь з того, що говорив Двоцвіт, залишалося тільки плисти за течією бесіди і не проґавити момент, коли русло круто міняє напрямок.

— Зрозуміло, — сказала вона.

— Бачиш, отак і з Ринсвіндом.

— Як із водоростями?

— Атож. Якби було щось таке, чого б варто було боятися, він би вже боявся. А він не боїться. Та зірка — це, мабуть, єдине, чого він не боїться. Якщо він не тривожиться — повір, тут нічого переживати.

— Тобто дощу не буде? — спитала Бетан.

— Не буде. У метафоричному сенсі.

— Ба, — Бетан вирішила не уточнювати, що означає «метафора», щоб раптом не виявилося, що це якось стосується водоростей.

Ринсвінд обернувся до них.

— Не відставайте, — сказав він. — Вже недалеко.

— Недалеко до чого? — спитав Двоцвіт.

— До Невидної академії, звичайно.

— Ти добре подумав?

— Напевне, ні, та я все одно збираюся... — Ринсвінд замовк із перекошеним від болю обличчям. Він затиснув руками вуха і застогнав.

— Заклинання знову дошкуляє?

— Тря-ак.

— Спробуй помугикати.

Ринсвінд скорчив гримасу.

— Я збираюся позбутися цієї напасті, — сказав він, заплітаючи язиком. — Воно повертається туди, де йому місце. А я повертаю собі власну голову!

— Але в такому разі... — Двоцвіт почав і перервався на півслові. Їм усім було чути оте — віддалені наспіви і гупотіння десятків ніг.

— Як гадаєш, це зіркопоклонники? — спитала Бетан.

Це були вони. З-за повороту на віддалі сотні ярдів з’явилися перші ряди демонстрантів позаду обтріпаного білого прапора з восьмикутною зіркою на ньому.

— І не тільки, — відповів Двоцвіт. — З ними всі, кому не ліньки!

Натовп бурхливим потоком змив їх з місця і поніс вулицями. Щойно вони стояли серед безлюдної вулиці, і ось — разом з масою людей вже рухаються через усе місто.

У вологих підземних тунелях на найнижчому рівні Невидної академії, куди один за одним спускалися голови восьми магічних Орденів, слабко блимало світло смолоскипів.

— Принаймні тут прохолодніше, — сказав хтось із них.

— Нам не слід тут перебувати.

Траймон, який йшов попереду усієї групи, промовчав. Проте він напружено думав. Він думав про пляшку олії, запхану за пояс, і про вісім ключів, що несли чарівники — вісім ключів, котрі відімкнуть вісім замків, що втримують «Октаву» прикутою ланцюгами до пюпітра. Він думав і про те, що старі чарівники, які відчували, що магія потрохи розсіюється, — зайняті власними клопотами і, мабуть, менш пильні, ніж мали би. Він також думав про те, що через кілька хвилин «Октава», наймогутніше скупчення чарів на Диску, опиниться у нього в руках.

Незважаючи на прохолоду в тунелі, він почав пітніти.

Вони підійшли до окантованих свинцем дверей, вмонтованих у камінь. Траймон взяв масивний ключ — добротний, справний залізний ключ, не те що оті фігурні й незручні, якими відімкнуть «Октаву», — бризнув на замок трохи олії, вставив ключа і повернув. Зі скрипом протесту замок відімкнувся.

— Чи всі ми налаштовані рішуче? — запитав Траймон. Поміж чарівників почулося невиразне ствердне бурмотіння.

Він штовхнув двері.

Їм в обличчя вдарила тепла хвиля затхлого і ледь маслянистого повітря. Довкола чутно було пронизливе й неприємне цокотіння. Кожен ніс, ніготь і борода дрібненько залисніли октариновими іскорками.

Чарівники, низько схиливши голови проти стихійного шаленства магії, що віяло з кімнати, посунули вперед. Напівпроявлені сутності, хихочучи, кружляли довкола них, а страхітливі мешканці Підземельних Вимірів постійно намацували (тим, що могло б вважатися пальцями — лише тому, що ним закінчувалися їхні руки) незахищену шпарину в освітлене вогнями коло, що вважалося розумним і впорядкованим всесвітом.

Навіть у цей далеко не найкращий для усіх магічних створінь час, навіть у кімнаті, навмисно задуманій для того, щоб гасити усі магічні вібрації, «Октава» потріскувала від чарів.