Химерне сяйво

Траймон нахилився вперед, узяв її, — і ніхто при цьому не видав ані пари з вуст. Його рука почала терпнути.

Він повернувся до дверей.

— А тепер до Великої зали, браття, — сказав він, — дозвольте, я вас поведу...

І знову ніхто не заперечив.

Він пройшов до дверей з книгою під пахвою. Вона була відчутно гарячою і, здавалося, колючою на дотик. З кожним своїм кроком він очікував вигуків, протестів, та нічого цього не було. Він ледве-ледве стримувався, щоб не розсміятись. Це виявилося навіть легше, ніж він міг би собі уявити.

Решта чарівників пройшли клаустрофобним підземеллям ще тільки половину зворотного шляху, коли він виходив крізь двері; можливо, вони й помітили щось у тому, як він тримає плечі, та було надто пізно — він вже переступив через поріг, взявся рукою за клямку, повернув у замку ключ і самовдоволено посміхнувся тією своєю посмішкою.

Легкою ходою він простував підземними коридорами назад, не звертаючи уваги на гнівливий лемент чарівників, які щойно з’ясували, що абсолютно неможливо чарувати в кімнаті, котра за задумом її творця була непроникною для магії.

«Октава» пручалася, проте Траймон міцно її тримав. Тепер він вже біг, намагаючись не зважати на жахливі відчуття під рукою, коли книга змінювала свою форму на волохаті, кістляві й голчасті сутності. Його рука заніміла. Невиразне цокотіння, яке він чув увесь цей час, стало гучнішим, і до нього додалися інші звуки — пожадливі, заманливі звуки, звуки голосів, що належали несосвітенним сутностям, котрих Траймонові було зовсім не складно уявити. Поки він пробігав Великою залою і далі, догори головними сходами, тіні почали рухатися та перегруповуватися, змикаючись довкола нього у кільце, до того ж у нього з’явилось відчуття, що його щось переслідує, проворне й прудке, на непристойно швидких ніжках. Стіни вкрилися льодом. Дверні отвори, коли він їх проминав, кидалися на нього. Сходи під ногами починали здаватися йому довжелезним язиком...

Однак Траймон недаремно провів так багато часу в тій секції Академії, що була чудернацьким відповідником спортивного залу, розвиваючи силу думки. Не довіряй відчуттям, нагадав він собі, бо їх легко обманути. Сходи ніде не поділися, вони мають бути десь тут... забажай, щоб вони з’явилися, уявляй, що вони тут, доки дряпаєшся нагору, і краще тобі не баритися, хлопче. Бо все оце — не одна лиш уява.

Великий А’Туїн став значно повільнішим.

Небесна черепаха, чиї плавці розміром з континенти, опиралася силі тяжіння зірки і вичікувала.

Чекати залишилось недовго...

Ринсвінд прошмигнув у Велику залу. Там горіло кілька смолоскипів і здавалося, що її приготували до якоїсь магічної практики. Проте церемоніальні свічки були перекинуті, хитромудрі октограми, накреслені крейдою на підлозі, — стерті, наче хтось тут витанцьовував, а повітря було просякнуте запахом, що був вельми огидний навіть за широкими стандартами Анк-Морпорка. В ньому ледь відчувався запах сірки, та це було лиш доповненням до чогось значно гіршого. І смерділо воно баговинням.

Здаля почувся якийсь тріск, а за ним гучний лемент.

— Здається, браму повалили, — сказав Ринсвінд.

— Швидше ходімо звідси, — сказала Бетан.

— До підземелля — он туди, — сказав Ринсвінд, рушаючи крізь арку у вказаному напрямку.

— Туди — це в низ?

— Ага. Чи ти, може, хочеш залишитись тут?

Він вийняв смолоскип із підпори на стіні і рушив сходами вниз.

Через кілька сходових просвітів заміть дерев’яних панелей на стінах скрізь був лише голий камінь. Зусібіч траплялися двері, підперті чимось, щоб, бува, не захряснулись.

— Я почув якийсь звук, — сказав Двоцвіт.

Ринсвінд прислухався. Далеко внизу, здавалося, таки справді щось відбувалося. Втім, той шум не навіював страх. Він звучав так, ніби багато людей гамселять у двері, вигукуючи «Ой-й!».

— Це ж не ті Потвори з Підземельних Вимірів, про які ти нам говорив, правда? — схвильовано спитала Бетан.

— Ні, вони скрегочуть не так, — відказав Ринсвінд. — Ходімо вже.

Вони поспішили коридорами, які звідусіль сочилися вологою, орієнтуючись на потік прокльонів та приступи кашлю в підземеллі, що дивним чином трохи підбадьорювали; все, що могло так сопіти, вирішили троє слухачів, напевне, не становило небезпеки.

Врешті вони вперлися у двері, встановлені у ніші. На вигляд вони здавалися достатньо міцними, щоб стримати натиск цунамі. На дверях було невеличке віконце з решіткою.

— Агов! — крикнув Ринсвінд. Це не було найрозумнішим, що можна сказати в такій ситуації, та нічого іншого йому не спало на думку.

Несподівано стало дуже тихо. А тоді з іншого боку дверей почувся голос, що дуже повільно проказав:

— Хто там?

Ринсвінд упізнав той голос. Багато років тому він не раз висмикував його з замріяного стану у стан переляку на післяобідніх заняттях. Це був Лум’єль Пантер, який колись особисто втовкмачував у Ринсвіндову голову основи ворожіння на скляній кулі та викликання духів. Він пам’ятав ті очі, як буравчики, на поросячому обличчі, і той голос, що казав: «А тепер пан Ринсвінд вийде сюди і намалює потрібний символ на дошці», — і шлях завдовжки мільйон миль повз принишклий в очікуванні клас, коли він відчайдушно намагався пригадати, про що бубнів той самий голос якихось п’ять хвилин тому. Навіть зараз у нього пересохло горло від страху і несподіваного відчуття провини. Підземельні Виміри були тут ні при чому.

— О, пане, це я, пане, Ринсвінд, пане, — пропищав він. Піймавши здивований погляд Двоцвіта та Бетан, він закашлявся. — Так, — додав він якомога впевненіше. — Ось хто тут. Ринсвінд. Атож.

По той бік дверей почулося якесь перешіптування.

— Ринсвінд?

— Який ще дзвін?

— Я пам’ятаю одного хлопчиська, який геть ні на що...

— Пам’ятаєте, Заклинання?

— Ринсвінд?

Залягла мовчанка. Тоді один з тих голосів сказав:

— Підозрюю, ключа в замку немає?

— Ні, — відповів Ринсвінд.

— Що він сказав?

— Він сказав «ні».

— Це так схоже на хлопчиська.

— М-м-м... Хто там всередині? — спитав Ринсвінд.

— Магістри Магії, — бундючно відказав голос.

— А що ви там робите?

Знову настала тиша, тоді почулося, як голоси збентежено перешіптуються між собою.

— Нас... е-е... замкнули всередині, — неохоче визнав голос.

— Що, разом з «Октавою»?

Перешіптування, перешіптування...

— «Октави», фактично, тут, фактично, немає, — поволі сказав голос.

— О! Ви там самі? — сказав Ринсвінд дуже чемним тоном, тим часом шкірячи зуби, наче некрофіл у морзі.

— Схоже на те.

— Може, вам чогось принести? — стурбовано запитав Двоцвіт.

— Ви б краще подумали, як витягнути нас звідси.

— Може, спробувати відімкнути замок відмичкою? — подала ідею Бетан.

— Марна справа, — сказав Ринсвінд. — Гарантована крадієнепроникна модель.

— Думаю, Коен би з ним упорався, — мовила Бетан з гордістю. — Якби зараз був тут.

— Багаж строщив би його за три секунди, — підтримав її Двоцвіт.

— Ну, ось і все в такому разі, — мовила Бетан. — Ходімо звідси на свіже повітря. Або хоча б на менш затхле, — вона повернулась, готова рушати.

— Стривай, стривай, — сказав Ринсвінд. — Іншого від вас годі й сподіватись. Старий Ринсвінд, звісно, нічого не придумає, так? Авжеж ні, він — просто доважок, аякже. Відштовхніть його, щоб не плутався під ногами. Не покладайтеся на нього, він же...

— Гаразд, — сказала Бетан. — Ми готові тебе почути, коли так.

— ...порожнє місце, невдаха, просто один такий собі... що?

— Як ти збираєшся відчинити ці двері? — сказала Бетан.

Ринсвінд подивився на неї, наче бачив вперше. Тоді поглянув на двері. Вони й справді були дуже добротні, а в тому, який вигляд мав замок, було щось іронічно-зверхнє.

Але він же зумів проникнути всередину колись давно. Студент Ринсвінд штовхнув ці двері, і вони відчинилися, а відразу по тому Заклинання вскочило у його розум і зруйнувало його життя.