Химерне сяйво

— Я тут ні при чому, — сказав він.

Вона відкрила наступні карти: Важливість Миття Рук, Вісімка Октограм, Небесний Купол, Місячний Колодязь, Четвірка Слонів, Туз Черепах і — Ринсвінд навіть не сумнівався — Смерть.

Зі Смертю теж було щось не так. Це мав бути досить реалістичний малюнок Смерті на його білому коні, і Його зображення дійсно було на карті. Але небо над Ним було залите багряним сяйвом, і з-за пагорба вдалині наближалася маленька постать, яку було не розгледіти при тьмяному світлі каганців, що горіли на кінському смальці. Ринсвінду не було потреби її вгадувати, бо позаду неї була зображена скриня з сотнею маленьких ніжок.

Багаж піде за своїм господарем повсюди, хоч би й на край світу.

Ринсвінд кинув погляд на Двоцвіта в протилежному куті намету — невиразну тінь на купі кінських шкур.

— Він що — і справді помер? — спитав чарівник. Коен переклав його слова старій жінці, яка на те заперечно похитала головою. Потягнувшись убік до старої дерев’яної скрині, вона почала щось шукати серед купи різних торбинок та плящинок, доки не знайшла маленьку зелену пляшечку, яку перехилила у Ринсвіндове пиво. Він подивився на свій кухоль з підозрою.

— Вона каже, що ця наштоянка має помогти, — сказав Коен. — На твоєму мішці я би випив, знаєш, люди такого ремешла ображаються, коли жнехтувати їхньою гоштинністю.

— А в мене від неї стріха не зсунеться? — сполошився Ринсвінд.

— Вона каже, ти неодмінно мушиш це випити.

— Ну, якщо ти впевнений — гаразд. Гіршим це пиво вже однаково не стане.

Він зробив великий ковток зі свого кухля під пильним поглядом усіх присутніх.

— М-м-м, — почав було він. — Зрештою, не так вже й...

Щось невідоме підхопило і піднесло його у повітря. Щоправда, в іншому сенсі він і далі продовжував сидіти біля вогнища — він міг себе бачити там унизу, здрібнілу фігурку в освітленому вогнищем колі, що теж ставало чимраз меншим. Люди в ньому, які тепер й самі здавалися не більші за іграшки, не зводили очей з його тіла, в обтріпаній мантії. Окрім старої знахарки. Вона ж бо дивилася прямісінько на нього і шкірила зуби.

Старші чарівники по всьому узбережжі Округлого моря, втім, шкірити зуби не мали жодних причин. До них потрохи почало доходити, що вони мають справу з чимось цілковито незнайомим і лиховісним: молодим чоловіком, що прагнув вхопити бога за бороду.

Ніхто з них достеменно не знав, скільки років Траймонові було насправді, та його рідке волосся все ще лишалося чорним, а шкіра мала той ніжний восковий відтінок, що при поганому освітленні справляв враження квітучої молодості.

З усіх Восьми Орденів шестеро Великих Магістрів, що досі залишались живими, сиділи за довгим блискучим новеньким столом у кімнаті, яка донедавна була кабінетом Ґелдера Дощевоска, і кожен запитував себе, що саме у Траймонові викликало таке несамовите бажання дати йому копняка.

Не можна було сказати, що він був надміру амбітний чи жорстокий. Жорстокі люди — зазвичай дурні; вони усі знали, як поводитися з жорстокими людьми і, звичайно ж, знали, як наступити на горло їхнім амбіціям. Ти не довго залишатимешся магістром Восьмого Рівня, якщо не володієш досконало певним видом психологічного дзюдо.

Стверджувати, що він був спраглий чужої крові, ласий до почестей чи особливо підступний, також було б неправдою.

Для чарівника такі риси далеко не завжди були недоліками. Чарівники, загалом, були не більш підступні, ніж, скажімо, члени правління звичайного Ротарі Клубу, і кожен підіймався кар’єрною драбиною у своїй професії не так завдяки винятковим магічним вмінням, як завдяки тому, що ніколи не пропускав нагоди скористатися слабинами своїх конкурентів.

Не був він і особливо розумним. Кожен чарівник вважав себе цінним екземпляром, на хитромудрий манер; цього вимагала специфіка їхньої роботи.

І навіть харизми в ньому не було. Усі вони непогано тямили в людях, тож могли розпізнати її з першого погляду, та в Траймонові харизми було як кіт наплакав.

Отакими були справи, без прикрас...

Він не був добрим, або злим чи жорстоким, або надзвичайним у чому-небудь, хіба що лиш в одному — підніс занудство на рівень високого мистецтва і виховав свій розум бляклим, безжальним і логічним, мов склепіння Пекла.

А от що було справді дивним — це те, що жоден із чарівників, яким у своїй роботі довелося мати справу не з одним вогнедишним, крилатим та пазуристим створінням в захищеному октограмою магічному просторі, до цього часу ще не відчував такої тривоги, як тоді, коли Траймон, спізнившись на десять хвилин, ввійшов у кімнату.

— Мені шкода, що змусив вас чекати, панове, — збрехав він, енергійно потираючи руки. — Стільки різних справ, стільки всього потрібно залагодити, організувати — певен, ви мене розумієте.

Чарівники нишком перезирнулись між собою, поки Траймон влаштовувався на чільному місці за столом, з серйозним виглядом проглядаючи якісь папери.

— Куди поділося старе крісло Ґелдера, те, що на качиних ніжках і з бильцями у формі лев’ячих лап? — спитав Джіґлед Верт.

Воно зникло разом з більшою частиною інших старих меблів, і на їхньому місці тепер було декілька низьких шкіряних крісел, що здавалися дуже зручними, доки не посидиш в них хвилин зо п’ять.

— Крісло? Я наказав його спалити, — відповів Траймон, не підводячи голови.

— Спалити? Але ж воно було безцінним магічним артефактом, справжнім...

— Звичайний мотлох, дозволю собі сказати, — відрізав Траймон і послав у його бік щось на зразок посмішки. — Я впевнений, справжнім чарівникам не потрібні такі штукенції. А зараз я хотів би повернути вашу увагу до нагальних питань...

— Що це за папір? — спитав Джіґлед Верт, один із Вільних Клобучків, помахуючи документом, що лежав перед ним на столі, і своїм жестом виразив значно більше, ніж просто здивування, адже його власне крісло — там, у захаращеній і такій затишній вежі, що слугувала йому домівкою — було навіть ще пишніше оздоблене, ніж Ґелдерове.

— Це — порядок денний, Джіґледе, — терпляче пояснив Траймон.

— Який ще буряк денний?

— Це просто документ, який відображатиме хід обговорення робочих питань. Нічого складного, мені шкода, якщо тобі здається, що...

— Ми ж чудово обходились без цього раніше!

— Думаю, він був вам потрібен, мабуть, і раніше, просто ви цього не знали, — голос Траймона звучав вельми розсудливо.

Верт завагався.

— Що ж, гаразд, — неохоче погодився він, шукаючи поглядом підтримки у присутніх за столом, — але що це таке отут, де йдеться про... — він пильно вдивився у текст, — «Наступник Ґрейхолда Сполда». Адже ним стане старий Ранлет Вард, чи не так? Він чекав цього роками.

— Авжеж, та чи він впорається? — спитав Траймон.

— Що?

— Я впевнений, що ми всі усвідомлюємо важливість належного керівництва, — сказав Траймон. — Вард є — ну, так, по-своєму цінним для нас, ясна річ, проте...

— Це не наша справа, — втрутився один із групи чарівників.

— Ні, але мала би бути, — сказав Траймон.

Усі мовчали.

— Суперечить інтересам іншого Ордену? — висловив здогад Верт.

— Ні, звичайно, — відповів Траймон. — Я тільки хотів сказати, що ми могли б запропонувати... пораду. Втім, пропоную обговорити це питання трохи згодом...

Чарівники ніколи ще не чули про «політичну підтримку при проведенні кампанії», інакше Траймонові нізащо не вдалося б провернути усю цю оборудку. Та проста правда полягала в тому, що допомагати іншим захопити владу у свої руки чи навіть просто зміцнити свою власну позицію, було зовсім їм не властиво. В усіх справах кожен чарівник покладався виключно на себе самого. Подумаєш, клопіт — ворожі паранормальні сутності! Амбітному чарівникові доводилося витримувати постійні сутички з ворогами у своєму власному Ордені.

— Тепер, гадаю, нам слід розглянути справу Ринсвінда, — сказав Траймон.

— І того світила, — додав Верт. — Знаєш, люди починають звертати увагу.