Химерне сяйво

— Ти хто? — спитав чарівник.

— Бетан, — відповіла дівчина, втираючи повну пригорщу смердючої зеленої рідкої мазі в спину старого. Вона робила це з виглядом особи, котра — якби її попросили подумати і сказати, як можуть розвиватися події після того, як лицар на білому коні викраде її з вівтаря для жертвоприношення непорочних дів, — напевне, не подумала би про розтирання, але котра — тепер, коли вже було очевидно, що розтирання спини героя тебе таки спіткає, — мала твердий намір зробити це якнайкраще.

— Я мав на увазі його, не тебе, — сказав Ринсвінд.

Одне зіркате око поглянуло на нього.

— Коен — моє ім’я, хлопче, — руки Бетан завмерли.

— Коен? — вражено перепитала вона. — Коен Варвар?

— Влашною персоною.

— Зажди, зажди, — отямився Ринсвінд. — Коен — це такий здоровий хлоп’яга, шия наче у вола, а груди м’язисті, наче мішок із футбольними м’ячами. Іншими словами, він — найславетніший воїн на Диску, жива легенда. Пам’ятаю, мій дідусь розповідав мені, що бачив його... мій дідусь розповідав, що.... мій дідусь...

Знітившись, він замовк під поглядом, який, здавалося, просвердлить у ньому дірку.

— Ох, — видихнув він. — Ох. Ну, звісно. Вибач.

— Так, — сказав Коен і зітхнув. — Вше правильно, хлопче. Я живу у швоїй легенді.

— Божечку! — сказав Ринсвінд. — То скільки ж тобі, власне, років?

— Вішімдесят шім.

— Але ви були найкращим з усіх! — вигукнула Бетан. — Барди все ще співають про вас пісень.

Коен пересмикнув плечима і зойкнув від болю в крижах.

— Я жодного ражу не отримав жа це роялті, — додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. — Така ошь шага мого життя. Вішсімдешят років у шправі, і що я з того отримав? Біль у попереку, ґулі, рожлад травлення і шотню ріжних рецептів шулу. Шуп! Як же він мені обрид!

Бетан наморщила чоло, силкуючись вгадати, що то за страва.

— Шуп?

— Суп! — пояснив Ринсвінд.

— Еге ж, шуп, — нещасним голосом підтвердив Коен. — Це все через жуби. Знаєш, ніхто не шприймає тебе шерйозно, коли ти беж жубів, ти тільки й чуєш від них: «Іди погрійся біля вогню, діду, та ж’їш трохи шу...», — Коен пропік чарівника поглядом. — Недобрий в тебе кашель, хлопче.

Ринсвінд відвів очі убік, не наважуючись поглянути на Бетан. І тут його взяв жаль. Двоцвіт все ще сидів, припершись спиною до дерева, у блаженному безпам’ятстві і з таким докірливим виразом обличчя, який лиш можна було собі уявити за тих обставин.

Виявилось, що Коен пам’ятає і про нього теж. Він з горем навпіл зіпнувся на ноги і прочовгав до туриста. Відтягнувши його повіки великими пальцями, уважно поглянув на білки, обстежив подряпину, помацав пульс.

— Він від нас пішов, — резюмував старий.

— Помер? — скинувся на місці Ринсвінд. У дискусійній залі його розуму з десяток різних емоцій зірвалися з місця і почали лементувати. Полегшення саме розійшлося на все горло, коли втрутився Шок щодо порядку денного, а тоді Збентеження, Страх та Туга почали чубитися, що припинилося лише тоді, коли Сором прослизнув із сусідньої кімнати, щоб побачити, через що зчинилася уся буча.

— Ні, — відізвався Коен задумливо, — не в тому шмишлі. Прошто — вийшов.

— Вийшов куди?

— Не жнаю, — сказав Коен, — але ждогадуюся, в кого може бути карта.

Далеко в засніженому полі в присмерках світилося з півдесятка крихітних червоних вогників.

— Він поблизу, — вдивляючись у невеличку кришталеву кулю, сказав чарівник, що йшов попереду.

Позаду нього прокотився гомін загального невдоволення, що приблизно означало: як би далеко звідти не був Ринсвінд, приємна гаряча ванна, добра вечеря та тепле ліжко були наразі ще далі.

Раптом чарівник, який плентався у хвості колони, зупинився і вигукнув:

— Слухайте!

Вони прислухались. Чути було, як зима починає тихенько стискати в крижаних обіймах землю, як тріщать від морозу скелі і як приглушено ворушаться маленькі істотки у своїх ходах під сніговою периною. Десь далеко в лісі завив вовк, та не почувши, щоб хтось його підтримав, спантеличено замовк. Чутно було, як місячне сяйво сріблясто скрапує на землю. А ще — як гучно сопуть з півдесятка чарівників, що намагаються дихати безшумно.

— Не чую анічогісінько... — почав хтось з них.

— Тс-с!

— Мовчу, мовчу...

А тоді усі вони почули той звук; легенький хрускіт, що долинав здаля, — наче щось дуже швидко рухалося по сніговій кірці.

— Вовки? — озвався один чарівник. Вони усі відразу ж подумали про сотні худющих голодних істот, що вистрибують з нічного мороку.

— Н-ні, — відповів йому провідник групи. — Це надто банально. Може, то посланець?

Тепер ритмічне потріскування, наче хтось за обидві щоки наминає селеру, було гучнішим.

— Я пошлю сигнальну ракету, — сказав провідник. Він загріб жменю снігу, зліпив з нього кулю, запустив у повітря і запалив її октариновим вогнем, що заструменів з кінчиків його пальців. Небо осяяв короткочасний сліпучий спалах блакитного світла.

Усі мовчали. Тоді інший чарівник сказав:

— Ти, тупий недоумку, тепер я нічого не бачу.

Це було останнє, що вони почули, перш ніж щось прудке, тверде і шумливе вискочило на них з темряви та й зникло в нічній пітьмі.

Коли вони відгребли один одного зі снігу, то не знайшли нічого, окрім ланцюжка чітких дрібних слідів на землі. Сотні маленьких відбитків, усі щільно впритул один до одного, що тягнулися по снігу рівною лінією, неначе промінь прожектора.

— Некромантія! — сказав Ринсвінд.

Стара жінка, що сиділа навпроти вогнища, знизала плечима і витягнула колоду замусолених карт із якоїсь незримої кишені.

Незважаючи на лютий мороз надворі, всередині юрти було тепло, мов у коваля за пазухою, і з чарівника вже почав котитися піт. Кізяки горіли добре, але Народу Коней не завадило б освоїти систему кондиціювання повітря і для початку поцікавитись, що воно взагалі таке.

Бетан відхилилася убік.

— Яка-яка мантія? — прошепотіла вона.

— Некромантія. Розмови з померлими, — пояснив він.

— Он як... — протягнула вона, дещо розчарована.

Вони пообідали гуляшем з конини, сиром із кобилячого молока, кров’янкою, печеними кінськими каштанами і слабеньким пивом, схожим на щось таке, про що Ринсвінд вирішив ліпше не думати. Коен (якого почастували мискою супу з конини) пояснив, що люди Народу Коней у степах Серединних земель народжувалися відразу в сідлі — на думку Ринсвінда, це було гінекологічним абсурдом, — а також, що вони були особливо вправні у природній магії, адже живучи у відкритих степових просторах, починаєш розуміти, наскільки ідеально небо припасоване до землі, в який бік не глянь, а це також наводить на глибокодумні роздуми: «Чому?», «Коли?» та «Чого б для різноманітності не спробувати яловичину?».

Бабуся ватажка племені кивнула Ринсвінду, щоб той підійшов, і розклала перед собою карти.

Ринсвінд, як ми вже зазначали, був найгіршим чарівником на Диску: жодні заклинання не бажали затримуватись у його голові відтоді, як там засіло Те Саме Заклинання, подібно до того, як всяка рибина уникає водойм, де водиться щука. Та в нього все ще зберігалася професійна гідність, а чародії, як відомо, не схвалюють, коли жінки беруться не за свою справу, навіть якщо це найпростіші чари. Невидна академія ніколи не приймала до своїх лав жінок, посилаючись на начебто наявні проблеми з сантехнікою, проте справжньою причиною був невимовний страх, що якщо дозволити жінкам бавитися в магію, вони, бува, переплюнуть їх самих...

— Я однаково не вірю у карти Каро, — пробурмотів він собі під ніс. — Усі ті балачки про те, що в них зібрані абсолютні істини всесвіту — повна маячня.

На першій карті, пожовклій від диму та потертій від частого вжитку, була...

То мала би бути Зірка. Але замість звичного круглого диска з грубими короткими променями була крихітна червона цятка. Стара жінка щось пробубніла і копирснула зображення нігтем, тоді пильно поглянула на Ринсвінда.