Химерне сяйво

— Так, вони говорять, що ми мали б якось діяти, — підтримав його Лум’єль Пантер, чарівник із Ордену Опівнічної Пори. — Тільки от як, мені цікаво?

— Дуже просто, — сказав Верт. — Вони кажуть, ми повинні прочитати «Октаву». Вони завжди так кажуть у подібних випадках. Поганий врожай? Читайте «Октаву». Худоба мре? Читайте «Октаву». Великі Заклинання вирішать усі негаразди.

— Ймовірно, в цьому є певний зміст, — сказав Траймон. — Мій... е-е... покійний попередник досить добре знав «Октаву».

— Ми всі її знаємо, — різко відповів Пантер, — і яка з цього користь? Вісім Великих Заклинань повинні працювати разом. Ет, згідний, якщо не буде іншого виходу, можливо, нам варто буде ризикнути, але усі вісім повинні бути прочитані разом і ніяк інакше — а одне з них застрягло у Ринсвіндовій голові.

— І нам не вдається його знайти, — продовжив Траймон. — От морока! А ми ж усі намагалися, приватним чином.

Чарівники зніяковіло перезирнулися. Зрештою, Верт озвався:

— Так. Гаразд. Викладаємо карти на стіл. Я наразі не можу його знайти.

— Я спробував шукати за допомогою кришталевої кулі, — сказав інший чарівник. — Нічого!

— А я відправляв своїх фамільярів, — сказав третій. Решта чарівників виструнчилася. Якщо вже на порядку денному сьогодні — зізнання у невдачах, то вони, хай йому трясця, пояснять, що доклали героїчних зусиль.

— І це все? Я от розіслав з дорученням демонів.

— Я заглядав у Дзеркало Огляду.

— Вчора увечері я все ж розкинув руни М’го.

— А я, до вашого відома, спробував скористатися і рунами, і дзеркалом, і навіть нутрощами прудколапа.

— Я перепитав усю звірину на полях та усіх птахів піднебесся.

— І як успіхи?

— Жодних.

— Ну, а я розпитав усіх найстаріших та мудріших цього краю, їй-бо, і віковічні скелі й гори теж.

Запанувала напружена мовчанка. Усі звернули погляд на чарівника, який щойно говорив. То був Ґенмак Тріголлет, з Почесних Провидців, який неспокійно засовався у своєму кріслі.

— І довів справу до кінця, здогадуюсь, — прозвучала чиясь репліка.

— Хіба я казав, що вони відповіли?

Траймон обвів очима стіл.

— А ось я послав декого на їхні пошуки, — сказав він із багатозначним виглядом.

Верт пирхнув.

— Останні дві спроби виявились не надто вдалими, еге ж?

— Це тому, що ми покладалися на магію, та вже цілком ясно, що Ринсвінду вдається якимось чином від неї ховатися. Але він не може заховати відбитки своїх ніг.

— Ти послав слідопита?

— Можна й так сказати.

— Героя? — Верту вдалося наповнити одне-єдине слово невимірно глибоким змістом. З такою інтонацією, десь в іншому всесвіті, мешканець півдня сказав би «клятих янкі».

Чарівники, затамувавши подих, дивилися на Траймона.

— Авжеж, — спокійно відказав він.

— А хто тебе уповноважив? — настовбурчився Верт. Траймон глянув на нього своїми сірими очима.

— Я сам. Мені не потрібен був ще хтось.

— Але ж це... це проти усіх правил! Відколи це чарівникам потрібно наймати героїв, щоб ті виконували за них їхню роботу?

— Відтоді, як чарівники виявили, що їхня магія ні на що не здатна! — відрізав Траймон.

— Це тимчасова затримка, не більше.

Траймон знизав плечима.

— Може, й так, — сказав він, — але у нас немає часу це з’ясовувати. Доведіть, що я помиляюся. Знайдіть Ринсвінда за допомогою кришталевої кулі чи ваших пернатих друзів. Та як на мене, хтось повинен проявити мудрість. Тож мені не залишається нічого іншого, окрім як діяти відповідно до вимог часу. Як зробила б кожна мудра людина.

Ні для кого не таємниця, що воїни та чарівники не ладнають між собою, бо одна сторона вважає іншу бандою кровожерливих ідіотів, які не можуть ходити й думати одночасно, а інша цілком природно ставиться з підозрою до групи чоловіків, які постійно щось бурмочуть собі під ніс і до того ж носять довгі шати. «Овва! — кажуть чарівники, — якщо ми й справді такі, як ви нас змальовуєте, що ж казати про усі ті шпичасті ошийники й умащені оліями м’язисті тіла у цій вашій Поганській асоціації для юнаків?» На що герої обурюються: «Нічого собі заява, як на купку диваків, що бояться підступити до жінки, пояснюючи це тим, що їхня чарівна сила буцімто від того розсіюється». «Все, — кажуть чарівники, — це вже занадто, ви і ваші показні шкіряні набедрені пов’язки». «Ну, звісно, — шкіряться на те герої, — чого ж ви тоді не...»

І так далі у тому ж дусі. Такі чвари тривають століттями і спричинили кілька серйозних битв, після яких чималий шмат землі залишився безлюдним внаслідок магічних коливань.[13]

Герой, що саме в той час галопом гнав свого коня до Вихрових рівнин, не встрягав у подібні суперечки, оскільки герої не ставляться до них надто серйозно, та головним чином через те, що цей конкретний герой був героїнею. Героїнею з рудим волоссям.

На цьому етапі зазвичай хочеться зиркнути через плече на художника ілюстрацій і взятися за опис шкіряного одягу, ботфортів та оголених мечів.

Слова на зразок «повний», «круглий» і навіть «зухвалий» настирно пхаються поміж рядки, аж доки автор не прийме холодний душ і не приляже собі бодай на півгодини. Усе це загалом досить сміховинно, адже жодна жінка, що вирішила заробляти на кусень хліба, орудуючи мечем, звісно, не матиме такого вигляду, наче щойно зійшла з обкладинки каталогу просунутої дамської білизни для особливих клієнтів.

Ох, ну добре. Та мусимо зауважити, що хоча Херрена Хною-Фарбована Харрідан мала би приголомшливий вигляд після доброї ванни, регулярного манікюру та добірки шкіряного краму зі «Східної екзотики й аксесуарів для вбивчих іграшок By Ган Ліна» на вулиці Героїв, цієї миті вона була цілком доречно екіпірована легкою кольчугою, м’якими чобітками та коротким мечем.

Ну, гаразд. Чобітки, можливо, й справді були шкіряні. Але не чорні.

Її супроводжувала ватага смаглявих чоловіків, яких все одно точно вб’ють найближчим часом, тож описувати їх, мабуть, не конче потрібно. В їхньому вигляді не було нічого надзвичайного.

Слухайте, якщо вже ви наполягаєте, гаразд — вони також можуть мати шкіряний прикид.

Херрена була ними не дуже задоволена, та це були єдині вільні найманці, яких вдалося знайти в Морпорку. Багато мешканців, почувши про страхітливу нову зірку, покидали місто і вирушали до найближчих гір.

Проте в Херрени була своя причина прямувати до передгір’я. Від Вихрових рівнин у поправному та узбічному напрямках простягалися лисі схили Тролячих Костей. Херрена, яка впродовж багатьох років користалася винятково тими ж можливостями, що й будь-яка інша жінка, яка здатна змусити меч у своїх руках співати, покладалася на власні інстинкти.

Цей Ринсвінд, згідно слів Траймона, мав щурячу натуру.

Щурі ж, як відомо, полюбляють схованки. Хай там як, гори простягалися далеченько від Траймона, тож попри те, що він був її теперішнім роботодавцем, Херрену цей факт дуже тішив. Було щось таке у його поведінці, від чого в неї свербіли кулаки.

Ринсвінд знав, що мав би зараз панікувати, та це йому не вдавалося, а все тому — хоч він того й не усвідомлював — що емоції, як-от паніка чи гнів, повністю залежать від соків, що нуртують у залозах, а всі Ринсвіндові залози лишилися у його тілі.

Він не міг з упевненістю сказати, де було його фізичне тіло, та коли дивився униз, то бачив тоненьку голубу смужку, що простягалася від того місця, яке (керуючись здоровим глуздом) він все ж назвав би щиколоткою, у непроглядну темінь довкола нього, отож логічним було припустити, що його тіло було десь по її інший бік.

Воно було далеко не найкращим тілом з усіх можливих — він охоче б це підтвердив, але одна чи дві його частини все ж були йому небайдужі, і його раптом осяяла думка, що якщо ця маленька голуба ниточка обірветься, йому доведеться провести решту свого жи... свого існування, вештаючись поблизу дошок віджі[14], видаючи себе за чиїхось покійних тіток, та розважаючись усіма іншими доступними способами, як це роблять загублені душі, щоб згаяти час.

13

Відсилання до Християнської асоціації для юнаків, організації, що була заснована 1844 року в Лондоні й існує до сьогодні. З певного моменту — всупереч реальним тенденціям — сприймалася як така, що пов’язана з гомосексуалами, див., зокрема, хіт гурту «Village People» під назвою «У.М.С.А.» (абревіатура Асоціації). — Прим. конс.

14

Дощечка для спіритичних сеансів, за допомогою якої, як вважають деякі містики, можна говорити з духами. — Прим. пер.