Химерне сяйво

— Багато кому являвся Топаксі, бог Червоних Грибів, — відтак їх називають шаманами, — мовив він. — Іншим вдалося побачити Скельде, духа диму — їх називають чаклунами. Лиш декому пощастило побачити Умчереля, духа лісу — вони відомі як духовні вчителі. Та ніхто досі не бачив скриню із сотнею ніжок, яка б дивилась на них, не маючи власне очей, — таких називають ідіо...

Повчальне слово шамана несподівано перервав оглушливо-пронизливий звук та вихор снігу, що сипав врізнобіч іскрами, роздмухуючи вогонь по всій халупі; неясне видіння виникло на одну коротку мить, а тоді стіна навпроти розсунулася, і воно щезло.

Запанувала гнітюча мовчанка.

Потім трохи легша мовчанка. А тоді старий шаман обережно запитав:

— Ти, звісно, не бачив, як щойно двоє людей промчали повз нас на мітлі, висячи униз головою, горланячи та репетуючи один на одного, правда ж?

Хлопчина з незворушним виглядом подивився йому у вічі.

— Авжеж, ні, — відказав він.

Старий полегшено зітхнув.

— Дякувати богам, коли так, — сказав він. — Бо я теж нічого не бачив.

У хатинці з імбирного пряника панував несусвітній безлад, бо чарівники не тільки націлились переслідувати мітлу, але й усіма силами намагались не дати це зробити один одному, що призвело до кількох сумних випадків.

Найбільш видовищний та, безумовно, найтрагічніший з них стався, коли один Провидець спробував скористатися своїми семимильними чоботами без належної на те підготовки і низки заклинань. Семимильні чоботи, як про те неодноразово застерігалося, навіть за найсприятливіших умов є ненадійною формою магії, а він згадав надто пізно, що слід бути дуже обережним, використовуючи вид транспорту, принцип дії якого полягає в тому, аби переставити одну твою ногу на двадцять одну милю по-перед іншої.

Лютували перші зимові сніговії, і майже над усім Диском небо затягнуло грізною, підозрілою на вигляд хмарою. Та попри те згори, у сріблястому світлі маленького місяця Диска, це був один із найпрекрасніших краєвидів у мультивсесвіті.

Великі подовгасті клапті хмари простягалися на сотні миль від Краю диска до гір у Серединних землях. У холодній дзвінкій тиші величезна біла спіраль, тихесенько обертаючись, виблискувала інієм під зоряним куполом, що мало вигляд, наче Бог розмішав у горнятку свою каву, а тоді долив до неї вершків.

Ніщо не порушувало спокій цього залитого місячним сяйвом пейзажу, який...

Щось мале прорвалося здаля крізь товщу хмари, залишивши по собі смугу конденсованої водяної пари. У стратосферичній тиші звуки сварки ставали дедалі гучнішими і виразнішими.

— Ти казав, що вмієш літати на такій штуці!

— Я цього не казав; я тільки сказав, що ти цього не вмієш!

— Але ж я ніколи раніше не пересувався в такий спосіб!

— Який збіг!

— Хай там як, ти сказав — поглянь на небо!

— Нічого я не казав!

— Що сталося з зірками?

Саме ось так і вийшло, що Ринсвінд та Двоцвіт стали першими двома людьми на Диску, які побачили, яку несподіванку готує їм майбутнє.

Тисячу миль позаду них Серце Небес, гора в самому Осерді Дискосвіту, пронизувала небо і відкидала блискучу, мов лезо ножа, тінь на кипучі хмари, тож боги мали б помітити її також — але боги зазвичай не зводять погляд на небо, та й взагалі вони були зараз заклопотані судовими процесами з Крижаними Велетнями, бо ті відмовились зробити свого радіоприймача тихіше.

Ближче до Узбіччя, в тому напрямку, куди рухається Великий А’Туїн, зорі на небі щезли всі до одної.

У цьому чорному колодязі видно було лиш одну зорю, червону і зловісну — зорю, що тихо горіла тим самим вогнем, що й очі скаженої норки. Вона була мала, страхітлива і невблаганна. І Диск відносило прямо на неї.

Ринсвінд точно знав, що робити у такому випадку. Він заверещав і різко викрутив кермо мітли, спрямувавши її сторчма донизу.

Ґелдер Дощевіск ступив у центр октограми і здійняв угору руки.

— Уршало, ділептор, к’гула, слухайте і коріться!

Легке марево сформувалось понад його головою. Він краєм ока зиркнув на Траймона, який нудьгував на межі магічного кола.

— Наступний фрагмент вартує особливої уваги... — сказав він. — Дивись. Кот-б’гай! Кот-шам! Явіться, о духи малих скелястих вершин і гнаних голодних мишей, не менш ніж три дюйми завдовжки!

— Що? — сказав Траймон.

— Цей фрагмент вимагав значних досліджень, — підтвердив Ґелдер, — особливо над тим, де йдеться про мишей. Ну, добре, то на чому я зупинився? О, згадав...

Він знову здійняв руки вгору. Траймон, стежачи за його рухами, безтямно облизав губи. Старий бовдур був цілковито захоплений процесом, зосередивши свій розум виключно на Заклинанні, і не звертав на Траймона жодної уваги.

Магічні слова хвилею прокотились по кімнаті, відлунюючи від стін і осідаючи десь поміж банками на полицях. Траймон вагався.

Ґелдер на мить замружив очі — на обличчі у нього з’явився вираз легкого трансу, коли він промовляв останнє слово.

Траймон напружився, знову відчувши під пальцями ручку ножа. А Ґелдер розплющив одне око і, кивнувши у його бік головою, жбурнув магічну блискавку, що підняла чарівника у повітря і розпластала на стіні.

Ґелдер йому підморгнув і знову змахнув руками догори.

— Прийдіть, о духи...

Вдарила громовиця, спалахнуло сліпуче світло, і на якусь мить настала повна фізична невизначеність — впродовж якої навіть стіни зіщулилися. Траймон почув, як хтось різко вдихнув, а тоді щось глухо і важко гепнуло.

В кімнаті раптом стало тихо.

За якусь хвилю Траймон виповз з-за крісла і обтрусив з мантії пилюку. Він просвистів кілька тактів якоїсь нехитрої мелодії і з великою осторогою повернувся до дверей, роздивляючись стелю так, наче бачив її уперше. Те, як він далі рушив до виходу, нагадувало спробу побити світовий рекорд з невимушеної прогулянки.

Багаж присів навпочіпки посередині кімнати і відкрив свою кришку.

Траймон зупинився. Дуже-дуже повільно він обернувся, побоюючись того, що може побачити за спиною.

Багаж, схоже, був напакований чистою білизною, що ледь віддавала запахом лаванди. Та для чарівника це було чомусь найжахливіше, що він бачив за усе своє життя.

— Ну... е-е, — сказав він. — Ти того... як його... не бачив часом тут поблизу ще одного чарівника?

Багаж примудрився напустити на себе ще більш погрозливого вигляду.

— О, — сказав Траймон. — Ну, добре. Неважливо, зрештою.

Він неуважно зібгав у руці край своєї мантії і на якусь хвилю зацікавився її рубцем. Коли ж підвів погляд, ця жахлива скриня все ще була там.

— До побачення, — сказав він і пустився навтьоки. Йому вдалося вискочити за двері саме вчасно.

— Ринсвінде?

Ринсвінд розплющив очі. Краще від цього не стало. Тобто тепер замість суцільної чорноти, яка оточувала його досі, він бачив суцільну білизну, що, на диво, було ще гірше.

— Ти в порядку?

— Ні.

— Ага.

Ринсвінд сів. Виявилося, що він перебуває на скелі, припорошеній снігом, та вона все ж здавалася не зовсім такою, якою належить бути нормальній скелі. Наприклад, вона не мала би рухатися.

Кругом нього замітало снігом. Двоцвіт був неподалік, зі стурбованим виразом на обличчі.

Ринсвінд застогнав. Його кості були дуже невдоволені тим, як із ними нещодавно обійшлися, і тепер займали чергу, щоб подавати скарги.

— Так, а цього разу що? — сказав він.

— Ну, ти ж знаєш, летіли ми собі на мітлі, і я все переживав, що в таку завірюху ми можемо у що-небудь врізатися, а ти сказав, що єдине, що це могло би бути на такій висоті, — це хмара, набита камінням, наче лантух із бульбою.

— Ну то й що?

— Звідки ти знав?

Ринсвінд озирнувся довкола себе — за усією різноманітністю і оригінальністю пейзажу, місце, в якому вони опинилися, могло запросто бути м’ячиком для пінг-понгу зісередини.