Химерне сяйво

І ось поруч, над самісіньким його вухом, пролунав чийсь голос:

— ТЕМНО ТУТ УСЕРЕДИНІ, ПРАВДА?

Пішов сніг. У нічній пітьмі хатинка з віконцями із топленого ячмінного цукру мала веселий і привітний вигляд.

На одному боці галявини на мить загорілись три малесенькі червоні вогники, затим почувся чийсь грудний кашель, тут же різко погамований.

— Цить! — прошипів чарівник третього рівня. — Вони нас почують!

— Хто почує? Ми ж відірвались від хлопців із Братства Вільних Клобучків ще на болотах, а ті ідіоти з Почесної Ради Провидців зблудили в інший бік.

— Ага, — сказав наймолодший чарівник, — але хто тоді увесь час нам щось говорить? Кажуть, цей ліс — чарівний, в ньому повно ґоблінів, і вовків, і...

— Дерев, — озвався голос із пітьми, високо над їхніми головами. В ньому справді відчувалося те, що називають фактурою.

— Атож, — сказав наймолодший чарівник. Глибоко затягнувшись своїм недопалком, він здригнувся.

Провідник цієї невеличкої групи визирнув з-за кам’яної брили і якийсь час зосереджено дивився на хатинку.

— Значить, так, — врешті сказав він, вибиваючи залишки тютюну з люльки об закаблук свого семимильного чобота, який обурено скрипнув. — Ми вриваємось всередину, хапаємо їх та й ушиваємось звідси. Згода?

— Ви певні, що там — лише люди? — занепокоївся наймолодший чарівник.

— Ясна річ, певен, — гаркнув йому провідник. — А ти думаєш, хто — три ведмеді?

— Ну, там можуть бути страховиська. Це саме такий ліс, де бувають страховиська.

— І дерева, — додав привітний голос з-поміж віття.

— Авжеж, — про всяк випадок погодився провідник.

Ринсвінд уважно оглянув ліжко. Це був досить гарний маленький лежак, змайстрований з твердого ірису та политий карамеллю, проте він би радше з’їв такий виріб, аніж спав на ньому — до того ж хтось, здавалося, вже встиг це зробити до нього.

— Хтось понадкушував моє ліжко, — сказав він.

— Я люблю карамельки, — виправдовуючись, сказав Двоцвіт.

— Якщо будеш таким ненажерою, прийде фея і забере геть усі твої зуби, — сказав Ринсвінд.

— Та ні, швидше — ельфи, — озвався Сваєрс з туалетного столика. — Це в їхньому стилі. І нігті з пальців ніг повиколупують. Ці ельфи інколи бувають дуже вразливі.

Двоцвіт бухнувся на своє ліжко.

— Ти сильно помиляєшся, — сказав він. — Ельфи — шляхетні та красиві, розумні та чесні; я впевнений, що десь про це читав.

Сваєрс та Ринсвіндова колінна чашечка перекинулися поглядами.

— Думаю, ти маєш на увазі не тих ельфів, — обережно сказав гном. — У нас тут поширений інший вид. Не те щоб їх можна було справді назвати гарячими головами, — поспішно додав він. — Зовсім ні, якщо, звичайно, не хочеш понести свої зуби додому в капелюсі.

Почувся дуже слабенький, але виразний звук, наче хтось відчинив двері з нуги. В той же час з іншого боку хатинки щось тихесенько брязнуло, так ніби камінець — дуже делікатно — розбив віконце з ячмінного цукру.

— Що то було? — спитав Двоцвіт.

— Що саме? — сказав Ринсвінд.

Далі почулося, як на підвіконня важко гупнула гілка. З криком «ельфи!» Сваєрс прожогом метнувся через кімнату і шаснув у мишачу нірку.

— Що нам тепер робити? — розгубився Двоцвіт.

— Може, запанікувати? — припустив Ринсвінд з надією в голосі. Він завжди вважав, що паніка була найкращим способом виживання; колись, за прадавніх часів, говорила його теорія, люди, зіткнувшись з голодними шаблезубими тиграми, швидко розділялись на два табори: тих, хто панікував, і тих, хто стояв, вигукуючи: «Який чудовий звір!» і «Киць-киць-киць».

— Он там якась комірчина, — сказав Двоцвіт, вказуючи на вузькі дверцята, що втиснулися поміж стіною та трубою димаря. Вони чкурнули у солодку затхлу темінь.

Ззовні до них долинуло, як скрипнула шоколадна дошка на долівці. Хтось сказав:

— Я чув якісь голоси.

Хтось інший відповів:

— Так, унизу. Гадаю, то Вільні Клобучки.

— Ти, здається, казав, що ми їх позбулися!

— Агов, ви двоє, це житло — їстівне! Ось, погляньте лиш, його можна...

— Стули рота!

Підлога гучно заскрипіла, і почувся приглушений крик з долішнього поверху, де Почесний Провидець, обережно пролазячи крізь розбите вікно у темінь кімнати, наступив на пальці руки одному з Вільних Клобучків, що ховався під столом. Далі тишу несподівано розітнули свист і шурхіт чарів.

— Прокляття! — сказав один з голосів знадвору. — Вони його впіймали! Вшиваймося!

І знову зарипіли дошки, а тоді все затихло. За хвилю Двоцвіт подав голос:

— Ринсвінде, тут у комірчині — якась мітла, здається.

— І що в цьому дивного?

— Вона з кермом.

Знизу долинув пронизливий вереск. Один чарівник навпомацки спробував відчинити кришку Багажу. Оглушливий тріск у літній кухні засвідчив несподіване прибуття групи Чарівників-Іллюмінатів з Нерозривного Кола.

— Як гадаєш, що вони шукають? — прошепотів Двоцвіт.

— Не знаю, але думаю, нам не варто це з’ясовувати, — замислено мовив Ринсвінд.

— Напевне, ти маєш рацію.

Ринсвінд легенько прочинив дверцята комірчини. В кімнаті нікого не було. Він навшпиньках пробрався до вікна і, визирнувши з нього униз на подвір’я, зіткнувся поглядом з трьома братами з Ордену Опівнічної Пори, що стояли, задерши догори голови.

— Це він!

Чарівник миттю відсахнувся і кинувся сходами нагору.

Сцену унизу неможливо було описати, та оскільки таке твердження заслуговувало б смертної кари за правління Олафа Квімбі Другого, все ж треба спробувати. Насамперед, більшість чарівників, втягнутих у сутичку, намагались усіляко освітити приміщення — вогняними блискавками, кулями та чарівним сяйвом, тож загалом хатинка створювала враження дискоклубу з неабиякою світломузикою; кожен з них намагався також зайняти позицію, з якої він би міг бачити усю кімнату, залишаючись при тому невразливим, та найголовніше — геть усі намагалися триматись чим далі від Багажу, який вже загнав двох Почесних Провидців у куток, несамовито лязгаючи своєю кришкою на кожного, хто опинявся поруч. Проте одному чарівнику все ж спало на думку поглянути вгору.

— Це він!

Ринсвінд метнувся назад і наштовхнувся на щось позаду себе. Він моментально обернувся і оторопів, коли побачив Двоцвіта верхи на мітлі, що висіла в повітрі.

— То відьма, напевне, її тут забула! — сказав Двоцвіт. — Справжня чарівна мітла!

Ринсвінд завагався. Октаринові іскри струменіли з віниччя мітли, та й висоти він боявся, мабуть, більше, ніж будь-чого іншого, але чого він боявся понад усе — це отих розлючених і прикрих на вдачу чарівників, що гналися за ним угору сходами, — власне, саме це зараз і відбувалося.

— Ну, гаразд, — сказав він, — тільки цур вестиму я.

Він хвицнув ногою чарівника, що вже промовив половину заклинання Зв’язування і застрибнув на мітлу, яка, пірнувши у сходовий просвіт, перевернулась догори дриґом так, що Ринсвінд на мить опинився ніс до носа з одним із братчиків з Ордену Опівнічної Пори.

Він верескнув і конвульсивно крутнув кермо мітли.

Далі декілька речей трапились одночасно. Мітла рвонула вперед і протаранила стіну, від якої залишилась лиш купа пряничних крихт; Багаж кинувся слідом і вкусив Опівнічного братчика за ногу: почувся дивний звук із підсвистом, і в повітрі раптом нізвідки з’явилася стріла, що, промайнувши за кілька дюймів від Ринсвінда, з глухим стуком увіп’ялася в кришку Багажу.

Багаж зник.

У невеличкому поселенні, глибоко в лісових нетрях, старезний шаман підкинув ще кілька хворостин у багаття і через цівки диму пильно подивився на свого спантеличеного учня.

— Скриня, що має ніжки? — перепитав він.

— Так, учителю. Вона впала просто з неба і витріщилась на мене, — відповів учень.

— Значить, вона ще й очі мала, ця скриня?

— Н... — хотів було заперечити учень та, знітившись, замовк. Старий чоловік насупився.