Страница 10 из 52
— Залюбки, — відказав Траймон. Узявши ніж, він якийсь час тримав його у руках, намагаючись визначити центр його ваги та гостроту леза. — Мої вітання, учителю. Тепер зрозуміло, що нам усім слід вставати удосвіта, щоб коли-небудь вас перевершити.
Ґелдер розсміявся. А ніж тим часом вислизнув з руки чарівника так блискавично, що (з огляду на дещо сповільнену природу світла на Диску) фактично став трохи коротшим і значно важчим в той момент, коли метнувся, з бездоганною точністю, до шиї Ґелдера.
Проте він її не досягнув. Натомість, звернувши убік, він почав обертатися по орбіті — з такою неймовірною швидкістю, що у Ґелдера, здавалося, несподівано з’явився металевий ошийник. Чарівник обернувся, і Траймону він раптом видався на кілька футів вищим і набагато могутнішим.
Ніж відлетів убік і встромився у двері на віддалі подиху від Траймонового вуха.
— Рано вдосвіта? — спитав Ґелдер привітним тоном. — Хлопчику мій, тобі доведеться не спати усю ніч.
— Візьми собі ще шматочок стола, — сказав Ринсвінд.
— Ні, дякую, я не люблю марципани, — відповів Двоцвіт. — Та й взагалі, якось негоже їсти чужі меблі.
— Не хвилюйся, — сказав Сваєрс, — стару відьму вже багато років не бачили в околицях. Кажуть, з нею покінчили раз і назавжди якісь двоє зірвиголів.
— О, ці сучасні діти... — закотив на лоба очі Ринсвінд.
— Я вважаю, то все батьки винні, — сказав Двоцвіт.
Якщо налаштуватися сприймати світ по-філософськи, хатинка з імбирного пряника здавалася цілком затишним місцем. Залишкова магія не давала їй розвалитися, а місцеві звірі — ті, котрі ще не повмирали від невиліковної форми зубного карієсу, обходили її десятою дорогою. У каміні завзято і трохи наче натужки тріщав вогонь, розведений на лакричних дрівцях; Ринсвінд спробував назбирати дров надворі, та його ентузіазму вистачило ненадовго. Не так уже й просто палити дрова, які намагаються завести з тобою балачку.
Він відригнув.
— Це — не дуже корисно, — сказав він. — Ну ось чому — солодощі? Чому не хрусткі хлібці з сиром? Чи салямі, зараз — о, мене б цілком влаштувала смачненька тахта із салямі.
— Звідки мені знати, — сказав Сваєрс. — Просто стара бабуня Герпесюк готувала саме солодощі. Якби лиш ти міг побачити її безе...
— Я вже бачив, — відповів Ринсвінд, — кинув оком на матраци он там...
— Імбирний пряник — все ж більш традиційний, — заперечив Двоцвіт.
— Що, для матраців?
— Не кажи дурниць, — сказав Двоцвіт розсудливим тоном. — Ну де ти чув про матраци з імбирного пряника?
Ринсвінд крекнув. В його голові нав’язливо крутились думки про їжу — а точніше, про анк-морпоркську їжу. Дивно, як старе відоме місце починає здаватись тобі значно привабливішим, коли ти все більше від нього віддаляєшся. Йому варто було лиш заплющити очі, як відразу ж в уяві виринали, у найменших деталях, торгові ряди з продуктами сотень різних культур. Там ти міг скуштувати снуші чи юшку з акулячих плавників — таких свіжих, що плавці не наважилися б до неї наблизитися, а ще...
— Як думаєш, я міг би придбати оце житло? — спитав Двоцвіт. Ринсвінд не поспішав з відповіддю. Він вже збагнув, що завжди краще добре подумати, перш ніж відповідати на Двоцвітові несподівані запитання.
— А для чого воно тобі? — завбачливо поцікавився він.
— Ну, воно ж таке атмосферне.
— Он як.
— Що таке «атмосферне»? — втрутився Сваєрс, насторожено принюхуючись і усім своїм виглядом показуючи, що він тут ні при чому, про що б не йшлося.
— Напевне, щось подібне до жаби, — відповів Ринсвінд. — Хай там як, та ти однаково не можеш купити це житло, бо немає нікого, хто б міг тобі його продати...
— Гадаю, я б міг це влаштувати, від імені лісової громади, звісно, — пожвавився Сваєрс, намагаючись не дивитись Ринсвіндові у вічі.
— ...до того ж ти все одно не зміг би забрати його зі собою, тобто ти навряд чи зумів би спакувати його в свій Багаж, правда ж? — Ринсвінд кивнув на Багаж, що грівся біля вогню і примудрявся мати вигляд, наче тигр після трапези — лінивий і водночас напоготові, — а тоді знову глянув на Двоцвіта. Він перемінився на лиці.
— Правда? — повторив Ринсвінд.
Він так повністю і не міг взяти втямки той факт, що всередині Багаж, здавалося, живе зовсім в іншому світі, аніж ззовні. Звісно, це було усього лиш побічним ефектом його загальної химерності, та якось бентежно було дивитись, як Двоцвіт пакує в нього свої брудні сорочки та ношені шкарпетки, а тоді, відкриваючи кришку знову, дістає звідти купу чистої, щойно випрасуваної білизни, що приємно пахнула лавандою.
Двоцвіт, на додачу, накупив чимало чудернацьких місцевих сувенірів — непотребу, як сказав би Ринсвінд, — і навіть семифутовий ритуальний прут, щоб лоскотати свиней, здавалося, без проблем помістився і ніде з неї не стирчав.
— Не знаю, — сказав Двоцвіт. — Ти — чарівник, ти краще знаєшся на таких речах.
— Ну, так, звісно, але багажна магія — це дуже вузька спеціалізація, — відгукнувся Ринсвінд. — Та й гноми, без сумніву, не захотіли б продавати хатинку, бо вона, вона є... — він силкувався знайти потрібне слово з Двоцвітового нісенітного словника, — вона є принадою для туристів.
— А що це таке? — зацікавлено спитав Сваєрс.
— Це означає, що багато людей, як от він, приїжджатимуть, щоб побачити її, — пояснив Ринсвінд.
— Навіщо?
— Бо... — Ринсвінд знову намагався дібрати влучне слово, — вона — оригінальна. Ба навіть прикольно старожитня. Фольклориста. Е-е... чудовий приклад нині забутих традицій народного мистецтва, просякнутого духом давноминулих часів.
— Справді? — сказав Сваєрс, дивлячись на хатинку так, ніби бачив її вперше.
— Атож.
— Уся така неймовірна?
— Нібечки.
— Я допоможу вам спакуватися.
А надворі все ще була ніч, вкутана набурмосеними хмарами, немов ковдрою, що закрила собою майже увесь Диск — і це було дуже доречно, бо коли небо розвидниться і астрологи зможуть роздивитись його як слід, вони розізляться і засмутяться.
Тим часом у різних кінцях лісу окремі групи чародіїв продовжували блукати, ходити колами, уникати зустрічі одні з одними та щораз більше ніяковіти, коли дерево, на яке вони ненароком наштовхувались, просило в них вибачення. Втім, хоч і навмання, та більшість з них потрохи наближалися до хатинки...
Тож саме час повернутися до розкиданої у часі та просторі будівлі Невидної академії, а зокрема до помешкання Грейхолда Сполда, що наразі був найстарішим чарівником на Диску, ним він збирався залишатись і надалі.
Він щойно дуже здивувався і засмутився.
Впродовж останніх кількох годин він був дуже заклопотаний. Можливо, він справді трохи недочував і був не надто метким на розум, проте старші чарівники мають пречудово натреновані інстинкти виживання, а тому знають, що коли висока постать у чорній одежі із найсучаснішим сільськогосподарським знаряддям за плечем починає пропікати тебе поглядом — час діяти швидко. Він відпустив слуг. Запечатав усі коридори пастою, приготованою з розтертих на порошок мух-одноденок, а на вікнах накреслив захисні октограми. Химерними візерунками розлив по підлозі рідкісні, з доволі неприємним запахом олії, що злилися в мозаїку, від одного погляду на яку починали сльозитись очі і яка недвозначно свідчила, що художник був «під мухою», або ж із якогось іншого виміру, або, може, і те, й інше; у самому центрі кімнати він накреслив восьмикратну октограму Стримування, довкола якої розклав червоні та зелені свічки. Посередині стояла скриня з кучерявої спороносної сосни, що зазвичай живе довгий вік, — скриня була загорнута у червоний шовк і також прикрашена захисними амулетами. А все через те, що Грейхолд Сполд знав, що Смерть давно чигає на нього, тож роками працював над своєю моделлю бездоганного непроникного сховку.
Він щойно накрутив складний годинниковий механізм на замку скрині і, зачинивши за собою кришку, улігся всередині, певен, що тут він нарешті у цілковитій безпеці від найстрашнішого зі своїх ворогів, хоча він випустив з уваги один незначний момент — те, яку важливу роль у таких справах відіграють отвори для доступу повітря.