Химерне сяйво

Як і майстерні усіх інших чародіїв, ця кімната мала такий вигляд, наче таксидерміст кинув свої екземпляри у ливарні, тоді побився з розлюченим склодувом, мимохіть розтрощивши голову крокодила, що опинився під рукою (той звисав зі стелі, підвішений на гачках, і страшенно смердів камфорою). Навколо було безліч ламп і кілець, які Траймону дуже кортіло потерти, а ще дзеркала, які, здавалося, дивляться на тебе у відповідь. Пара семимильних чобіт неспокійно совалася у клітці. Ціла колекція гримуарів — не таких потужних, звісно, як «Октава», та все ж сповнених чарами, заскрипіла і забряжчала ланцюгами, що втримували книги на місці, коли вони відчули на собі пожадливий погляд чарівника. Уся та неприхована сила бентежила його як ніщо інше, але нагромадження речей і Ґелдеровий потяг до театральності не були йому до душі.

Приміром, якось йому випала нагода підкупити одного зі слуг чарівника, і з тих пір він знав, що загадкова зелена рідина, яка бурлила в системі хитромудро переплетених трубочок на одній із лавиць у майстерні, була всього-на-всього мильним розчином, забарвленим зеленок) фарбою.

Одного дня найближчим часом, сказав він собі подумки, за усім цим і слід загуде. Починаючи з того клятого алігатора. Кісточки на пальцях його рук побіліли...

— Ну, що ж, — сказав Ґелдер приязним тоном, повісивши на кілочок свій фартух та зручно вмостившись у кріслі з підлокітниками у формі лев’ячих лап, а ніжками — у формі качиних. — Ти надіслав мені отой спам.

Траймон знизав плечима.

— Нагадування. Я тільки відзначив, шановний пане, що всі інші Ордени вже надіслали своїх агентів до Скундського лісу, щоб врятувати Те Заклинання, тоді як ви не робите жодних кроків, — зауважив він. — Не сумніваюся, у вас є на те причини і ви нам їх вчасно оголосите.

— Твоя довіра змушує мене почервоніти, — мовив Ґелдер.

— Чарівник, який упіймає Заклинання, здобуде велику славу собі та своєму Ордену, — вів далі Траймон. — Інші скористалися чоботами та всіма доступними заклинаннями. А що пропонуєте ви, учителю?

— Мені здалося чи я розчув сарказм у твоїх словах?

— Ну що ви, учителю.

— І жодного натяку на нього?

— Жоднісінького, учителю.

— Добре. Тому що я пропоную взагалі нікуди не йти, — нахилившись, Ґелдер підібрав з підлоги старовинну книгу. Він пробурмотів якесь заклинання, і вона розгорнулася; її закладка, що підозріло нагадувала язик, боязко шуснула назад у палітурку.

Понишпоривши під сидінням, чарівник дістав звідти кисет і люльку завбільшки як справдешня піч для спалювання сміття. З усією спритністю затятого курця зі стажем він розтер у пальцях дрібку тютюну і набив ним чашку люльки. Тоді клацнув пальцями, і вогник враз спалахнув. Він глибоко затягнувся і задоволено видихнув...

...і підвів погляд.

— Ти й досі тут, Траймоне?

— Ви ж мене покликали, учителю, — відповів Траймон цілком спокійно. Принаймні таким здавався його голос. А в його сірих очах горів той ледь помітний вогник, який виказував, що він веде лік кожній образі, кожному зверхньому блиску в очах, незлобивому докору та лукавому погляду, — і кожен з них обіцяв Ґелдеровому мозку рік, проведений живцем у кислоті.

— Ет, і справді. Геть забув. Зваж на мій старечий вік, — сказав Ґелдер привітним тоном. Він узяв у руки книгу, яку читав до цього.

— Я не погоджуюся з усім тим, що тут написано, — сказав він. — Вигляд має, звісно, дуже ефектний — вся ота метушня з чарівними килимами і таке інше, та це — не справжня магія, як на мене. Ось, візьмімо для прикладу семимильні чоботи. Якби людям призначалося долати двадцять одну милю за один крок, я певен, що Господь дав би нам довші ноги... До чого це я вів?

— Не маю гадки, — холодно відказав Траймон.

— О, згадав. Дивно, що нам нічого не вдалося знайти в бібліотеці про піраміду Цорта, важко повірити, що про неї нема жодних записів, хіба ж ні?

— З бібліотекарем проведуть виховну роботу, не хвилюйтесь.

Ґелдер скоса поглянув на нього.

— Тільки без фанатизму, — сказав він. — Заберіть у нього банани та й досить.

Якусь мить вони дивилися один на одного.

Ґелдер не витримав першим — дивитись Траймону у вічі завжди виснажувало його. Це справляло таке ж гнітюче враження, як коли б ти дивився у дзеркало і не бачив у ньому жодного відображення.

— А втім, — сказав він, — як не дивно, я знайшов пораду деінде. А саме на своїх скромних книжкових полицях. Журнал Скрелта Міняйшила, засновника нашого Ордену. Ти, мій жвавий парубче, що ладен кинутися поперед батька в пекло, чи знаєш ти, що стається, коли помирає чарівник?

— Усі заклинання, що зберігаються в його пам’яті, промовляють самі себе, — сказав Траймон. — Це — ті ази, що ми засвоюємо на самому початку навчання.

— Насправді це не так, коли йдеться про істинні Вісім Великих Заклинань. Ретельно вивчивши це питання, Скрелт з’ясував, що Велике Заклинання просто знайде собі притулок у найближчому відкритому розумі, що готовий його прийняти. Притягни-но сюди велике дзеркало, будь ласка.

Ґелдер підвівся на ноги і почовгав через кімнату до ливарної печі, яка до цього часу вже встигла вихолонути. Смужка чарів, втім, все ще звивалася, перебуваючи водночас тут і не тут, наче щілина, прорізана в інший всесвіт, залитий яскраво-синім світлом. Спритно підхопивши її, він узяв з полиці великий лук і, промовивши чарівне слово, вдоволено спостерігав, як чари вчепилися за обидва кінці лука та вигнули його так сильно, що дерево аж затріщало. Після того він вибрав стрілу.

Траймон притягнув важке, у повний зріст, дзеркало на середину кімнати. Коли я очолю Орден, сказав він собі, я не човгатиму перед людьми у кімнатних капцях, як старий дідуган, це точно.

Траймон, як зазначалося раніше, вважав, що можна суттєво поліпшити стан речей, додавши свіжої крові, якщо попередньо прибрати сухе гілля — але на якусь мить йому справді стало цікаво побачити, що старий пень збирається робити далі.

Він би трохи втішився, мабуть, якби знав, що Ґелдер та Скрелт Міняйшило обоє цілковито помилялись.

Ґелдер зробив руками кілька магічних пасів перед дзеркалом, яке затуманилось, а тоді, прояснившись, показало зображення Скундського лісу з висоти пташиного польоту.

Він напружено вдивлявся в нього, тримаючи лук зі стрілою, націленою кудись у стелю. Пробурмотівши кілька слів, щось подібне до «хай мчить її вітер зі швидкістю, скажімо, три вузли» та «з поправкою на температурні зміни», він якимось геть недоладним рухом випустив її у повітря.

Якби закони дії та протидії хоч якось могли на неї вплинути, вона б упала на землю за кілька футів від нього. Та кого вони цікавили.

Зі звуком, що не піддається опису та який задля цілісної картини, зрештою, можна уявити собі в основному як «вжух!», над яким три дні як слід попрацювали б у будь-якій пристойно оснащеній радіотелефонній лабораторії, стріла щезла з поля зору.

Ґелдер шпурнув лук убік і всміхнувся.

— Звісно, щоб дістатись туди, потрібно десь із годину, — сказав він. — Потім Заклинання просто повернеться тим самим іонізованим шляхом назад. До мене.

— Чудесно, — сказав Траймон, та якби поблизу нього опинився хто-небудь з елементарними телепатичними здібностями, він прочитав би транспарант ярдів десять заввишки: «Якщо ти можеш, чому б і мені не змогти?». Він опустив погляд на лавицю, загромаджену усіляким робочим знаряддям, де лежав довгий і дуже гострий ніж, що ідеально пасував для того, що йому раптом спало на думку.

Зазвичай він не любив вдаватися до грубих силових методів, не беручи до уваги одного випадку, пов’язаного з усуненням перешкоди. Однак у книзі про піраміду Цорта цілком однозначно йшлося про винагороду для того, хто спроможеться звести усі вісім заклинань разом у відповідний час, і Траймон не збирався дозволити, щоб копітка багаторічна праця зійшла нанівець тільки тому, що в одного старого бовдура виникла блискуча ідея.

— Вип’єш трохи какао, доки чекатимемо на результат? — спитав Ґелдер і почовгав через кімнату, щоб дзвоником покликати прислугу.