Химерне сяйво

А скеляста круча під ними, була... гм, крута. Він пробігся пальцями по її поверхні і відчув зарубки, залишені зубилами каменярів.

Коли він приклав вухо до холодного мокрого каміння, йому здалося, що він чує приглушене повільне гупання, наче чиєсь серцебиття. Він поповз уперед, аж доки не дістався до її краю, і обережно зазирнув через нього вниз.

В той момент скеля, мабуть, пропливала крізь просвіт у хмарах, бо він угледів нечіткий і безкінечно віддалений краєвид зазубреного гірського хребта. Він був дуже далеко внизу.

Чарівник щось нерозбірливо булькнув і почав потрошки відсуватися назад.

— Це — сміховинно, — сказав він Двоцвіту. — Скелі не літають. Всім відомо, що вони на таке не здатні.

— Може, й літали б, якби могли, — сказав Двоцвіт. — Може, ця скеля просто допетрала як.

— Будемо надіятись, що тепер вона не забуде, — відгукнувся Ринсвінд. Він щільніше закутався у свою промоклу мантію і понуро дивився на хмару, що обступала їх з усіх боків. Десь під сонцем є люди, які можуть бодай якось контролювати своє життя; вони встають вранці і лягають спати увечері з небезпідставною впевненістю, що не впадуть через край світу, і що на них ні з того ні з сього не нападуть якісь божевільні, і що вони не прокинуться одного ранку на скелі без жодного уявлення, де перебувають. Йому досі смутно пам’яталося, що колись він був одним із них.

Ринсвінд принюхався. На цій скелі запахло смаженим. Запах, здавалося, надходив згори і прямував відразу ж до його шлунка.

— Ти відчуваєш тут якийсь запах? — запитав він.

— Думаю, це бекон, — відповів Двоцвіт.

— Сподіваюся, що бекон, — сказав Ринсвінд, — бо я маю намір його з’їсти, — він підвівся і пошкандибав уперед крізь хмари по хиткій кам’янистій поверхні, вдивляючись у вологу млу.

В передній або ж носовій частині скелі, біля невеликого багаття сидів, схрестивши ноги, щуплявий друїд. На його голові була зав’язана під підборіддям хустина з промасленої шкіри. Орнаментованим серпом він помішував на сковорідці бекон.

— Ум, — сказав Ринсвінд.

Друїд підвів погляд і впустив сковорідку у вогонь. Він підхопився і з ворожим виглядом стиснув у руці серп — в усякому разі, настільки ворожим, наскільки це можливо для людини у довгій вогкій білій нічній сорочці та промоклій хустині.

— Попереджаю, з викрадачами я поводжуся суворо, — сказав він і від душі чхнув.

— Ми допоможемо, — сказав Ринсвінд, не в змозі відвести очей від бекону, що вже пригорав. Це начебто збило з пантелику друїда, який — як помітив Ринсвінд з деяким подивом — був досить молодим; він припускав, що молоді друїди теоретично існували, але ніколи їх собі не уявляв.

— То ви не збираєтесь викрадати мою скелю? — здивувався друїд, опустивши трохи серп.

— Я навіть не знав, що це можливо, — відповів Ринсвінд спроквола.

— Перепрошую, — обережно втрутився Двоцвіт, — здається, ваш сніданок підгорає.

Друїд глипнув на багаття і безпорадно замахав над ним руками. Ринсвінд кинувся на допомогу — за лічені хвилини, наповнені димом, чадом і метушнею, все закінчилося загальним тріумфом з приводу кількох врятованих шматочків добряче обвугленого бекону, що виявилося набагато ефективнішим для налагодження добрих стосунків, аніж цілий підручник з дипломатії.

— А взагалі, як ви сюди потрапили? — спитав друїд. — Ми перебуваємо на висоті п’ятиста футів, якщо я знову щось не наплутав зі своїми рунами.

Ринсвінд намагався відволіктися від думок про висоту.

— Ми ніби заскочили на хвильку, коли пролітали неподалік, — пояснив він.

— Спускаючись на землю, — додав Двоцвіт.

— От тільки твоя скеля перервала наше падіння, — пробурчав Ринсвінд. Його спина на ті слова тут же відізвалась тупим болем. — Красно дякуємо, — додав він.

— Я ж бо думав, ми нещодавно увійшли в якусь турбулентну зону, — сказав друїд, котрого, до слова, було звати Белафон. — А це, виходить, були ви, — він здригнувся. — Зараз, напевне, вже ранок, — відзначив він. — До дідька правила, я повезу вас у височінь. Тримайтесь.

— За що саме? — поцікавився Ринсвінд.

— Ну, просто проявіть загальне небажання випасти на ходу, — порадив Белафон. Він вийняв великий залізний маятник зі своєї сорочки і енергійними рухами кілька разів гойднув ним над вогнищем.

Довкола них скупчилися хмари і з’явилося відчуття страшенного тиску, а тоді, несподівано, скеля виринула у сонячне світло. Піднявшись на кілька футів понад хмарами, вона вирівняла курс у холодному ясно-блакитному небі. Хмари, які ще вчора ввечері здавалися відчужено далекими і жахливо надокучливими сьогодні вранці, тепер були пухнастим білим килимом, що простелявся в усі сторони: лиш кілька гірських вершин стриміли, наче острови. Позаду скелі вітер завихрив хмари у нестійкі завитки. Скеля...

Вона була близько тридцяти футів завдовжки, десять футів завширшки і вилискувала блакиттю.

— Яка дивовижна панорама, — сказав Двоцвіт, вбираючи обрій сяючими очима.

— Гм-м... а що нас втримує у повітрі? — спитав Ринсвінд.

— Переконання, — відповів Белафон, викручуючи поділ своєї сорочки.

— Аякже, — завбачливо підтакнув Ринсвінд.

— Підтримувати їх у повітрі — нескладно, — зауважив друїд і, піднявши вгору великого пальця, ковзнув примруженим поглядом уздовж своєї витягнутої руки на гору, що виднілася вдалині. — Що складно — так це приземлитися.

— Ти ж не думаєш так насправді, еге? — сказав Двоцвіт.

— Переконання — це те, що тримає вкупі увесь всесвіт, — вів далі Белафон. — Безглуздо стверджувати, що все це — завдяки магії.

Ринсвінд ненароком глипнув униз через хмару, що ставала дедалі тоншою, на засніжений краєвид, все ще дуже від них віддалений. Він знав, що перед ним — ненормальний, та останнім часом вже якось звик до такого; якщо все, що було потрібно, аби не впасти з такої висоти, — це слухати цього шаленця, він був готовий слухати безкінечно. Белафон всівся на землю, звісивши ноги через край скелі.

— Слухай, перестань тривожитись, — сказав він. — Якщо ти й далі думатимеш про те, що ця скеля не повинна була б ото зараз летіти, вона може тебе почути й зрештою погодитись, — і тоді виявиться, що ти мав рацію, розумієш? Видно, що ти не цікавишся сучасними концепціями мислення.

— Схоже, твоя правда, — мляво погодився Ринсвінд. Він намагався не думати про каміння на землі. Він намагався думати про скелі, що ширяють, мов ластівки, носячись по всіх усюдах зі щирою радістю, шугаючи в піднебесся, наче...

Він з прикрістю усвідомлював, що йому це не надто добре вдається.

Друїди Диска пишалися своїм прогресивним підходом до вивчення таємниць Всесвіту. Звичайно, як і друїди деінде, вони вірили у загальну єдність всіх форм життя, цілющу силу рослин, гармонійність річного циклу та у доцільність спалювання живцем будь-кого, хто не сприймав усе зазначене з належною повагою, проте вони також довгий час серйозно розмірковували над сутністю світу і сформулювали ось таку теорію:

Всесвіт, говорили вони, продовжує існувати завдяки балансу чотирьох сил, які вони визначили як чар, переконання, непевність та непокору.

Ось тому і крутяться сонце та місяць довкола Диска, бо твердо переконані, що не повинні впасти, але не відлітають геть через непевність. Чар змушує дерева рости, а непокора підтримує їх у вертикальному положенні, ну і так далі. Деякі друїди припускали, що ця теорія має певні огріхи, та старійшини серед них дуже недвозначно пояснювали, що завжди є місце для розумної суперечки, що розпалює вогонь серйозних наукових дебатів, і насправді це місце — на купі хмизу для ритуального багаття під час наступного сонцестояння.

— О, значить, ти — астроном? — здогадався Двоцвіт.

— Та ні, — відгукнувся Белафон, пильнуючи за тим, як скеля плавно огинає обриси гори. — Я — консультант із комп’ютерного устаткування.

— А що таке комп’ютерне устаткування?

— Ось це воно і є, — всміхнувся друїд, постукавши по скелі носаком своєї сандалі. — Принаймні його частина. Це — запасна деталь. Я її доправляю. У них там негаразди з великими кругами у Вихрових Рівнинах. Так вони кажуть, в усякому разі. Шкода, що мені не дають бронзового торквеса за кожного користувача, який не читав інструкції з експлуатації, — він знизав плечима.