Діти Дюни

— Я тебе не розумію, — сказав Фарад’н. — Знайти йому спосіб померти?

— Він просив, щоб я тебе підготувала, — промовила Ганіма. Її не вперше вразила дивна невинність цього принца Корріно. Це робота Джессіки чи його природжена риса?

— До чого?

— Він більше не людина, — сказала Ганіма. — Учора ти питав, коли він збирається позбутися живої шкіри? Ніколи. Це тепер його частка, а він частка її. Лето оцінює, що промине приблизно чотири тисячі років, перш ніж метаморфоза його знищить.

У Фарад’на пересохло в горлі, він судомно намагався заковтнути клубок.

— Розумієш, чого він бігає? — спитала Ганіма.

— Але якщо він так довго житиме й буде таким…

— Бо його пам’ять про те, як бути людиною, напрочуд багата. Подумай про всі ці життя, кузене. Ні. Ти не можеш цього уявити, бо не маєш такого досвіду. Зате я знаю. Я можу уявити його біль. Він платить більше, ніж будь-хто перед ним. Наш батько пішов у пустелю, намагаючись утекти від цього. Алія через страх перед цим стала Гиддю. Наша бабуся має лише невиразні дитячі початки цього стану, а й так мусить вдаватися до всіх бене-ґессеритських хитрощів, аби жити з цим. Зрештою, у цьому й полягає вишкіл Превелебної Матері. Однак Лето! Він такий один, і ніколи не буде другого такого.

Фарад’на приголомшили її слова. Імператор на чотири тисячі років?

— Джессіка знає, — промовила Ганіма, дивлячись на бабусю. — Він сказав їй минулої ночі. Назвав себе першим справді далекосяжним планувальником у людській історії.

— Що… він планує?

— Золотий Шлях. Я поясню тобі пізніше.

— А яка ж моя роль у цьому… плані?

— Мого подружжя, — відповіла Ганіма. — Він переймає розплідну програму Сестринства. Я певна, що моя бабуся розповіла тобі про мрію Бене Ґессерит створити чоловіка — Превелебного надзвичайної сили. Він…

— Ти хочеш сказати, що ми…

— Не лише це. — Вона взяла його за руку й тепло стиснула. — Він матиме багато відповідальних завдань для нас обох. Себто тоді, коли ми не творитимемо дітей.

— Ну, ти ще трохи замолода, — промовив Фарад’н, роз’єднуючи їхні руки.

— Ніколи більше не припускайся цієї помилки, — сказала вона. Її голос був крижаним.

Джессіка підійшла до них із Тийканіком.

— Тийк розповів мені, що бої поширилися на інші планети, — промовила вона. — Центральну Святиню у Біареку обложено.

Фарад’н подумав, що це було сказано занадто спокійним тоном. Уночі він разом із Тийканіком переглянув рапорти. Пожежа бунту перекинулася на всю Імперію. Її, очевидно, буде погашено, проте Лето доведеться воскрешати Імперію з жалюгідного стану.

— От і Стілґар, — сказала Ганіма. — Чекали на нього.

І знову взяла Фарад’на за руку.

Старий фрименський наїб увійшов у протилежні двері в супроводі двох колишніх командосів смерті з пустельних днів. Вони підходили розміреними кроками, але Стілґар зосередив увагу на Джессіці. Зупинився перед нею й обережно кивнув головою.

— Тебе досі гризе смерть Дункана Айдаго, — сказала Джессіка. Їй не подобалися такі перестороги з боку давнього друга.

— Превелебна Мати, — відповів він.

«Так воно й піде! — подумала Джессіка. — Зі всіма формальностями й згідно з фрименським кодексом, бо кров між ними тяжко зішкребти».

Вона сказала:

— Ми вважаємо, що ти зіграв ту роль, яку наклав на тебе Дункан. Не вперше людина віддає життя за Атрідів. Навіщо вони це роблять, Стіле? Ти сам не раз був готовий до цього. Чому? Ти знаєш, що взамін дають Атріди?

— Я щасливий, що ти не шукаєш виправдання для помсти, — промовив він. — Є, однак, справи, які я мушу обговорити з твоїм онуком. Ці справи можуть назавжди нас порізнити.

— Маєш на увазі, що Табр не принесе йому васальної присяги? — спитала Ганіма.

— Я маю на увазі, що залишаю за собою право винести присуд. — Він холодно глянув на Ганіму. — Мені не подобається те, чим стали мої фримени, — буркнув він. — Ми повернемося до давніх звичаїв. Без вас, якщо виникне така потреба.

— На якийсь час, можливо, — відповіла Ганіма. — Але пустеля помирає, Стіле. Що ти зробиш, якщо більше не буде хробаків, не буде пустелі?

— Я в це не вірю!

— За сто літ, — промовила Ганіма, — буде менше п’ятдесяти хробаків, вони будуть хворими, а утримуватимуть їх у резерваціях під пильним наглядом. Їхні прянощі будуть призначені лише для Космічної Гільдії, а ціна… — Вона труснула головою. — Я бачила розрахунки Лето. Він побував у всіх місцях планети. Він знає.

— Це черговий трюк, аби утримати фрименів як ваших васалів?

— Коли це ти був моїм васалом? — спитала Ганіма.

Стілґар скривився. Хай що б він сказав чи зробив, ці близнята завжди обернуть це як його провину!

— Минулої ночі він розповів мені про цей Золотий Шлях! — бовкнув Стілґар. — Мені це не подобається!

— Дивно, — відповіла Ганіма. — Більшість Імперії буде цим задоволена.

— Це знищить нас усіх, — пробурмотів Стілґар.

— Але ж усі прагнуть Золотого Віку, — сказала Ганіма. — Хіба ж не так, бабусю?

— Усі, — погодилася Джессіка.

— Вони прагнуть Фараонівської Імперії, яку їм дасть Лето, — промовила Ганіма. — Прагнуть багатого миру, щедрих урожаїв, квітучої торгівлі, рівності всіх, крім Золотого Владики.

— Це буде смертю фрименів! — запротестував Стілґар.

— Як ти можеш так говорити? Хіба ж ми не потребуватимемо солдатів і відважних людей, аби зупиняти спорадичне невдоволення? Ні, Стіле, ви з Тийканіком і ваші хоробрі компанійці будете вкрай потрібні для цієї роботи.

Стілґар глянув на сардаукарського воєначальника, і між ними промайнуло світло дивного розуміння.

— А Лето контролюватиме прянощі, — нагадала їм Джессіка.

— Повністю контролюватиме, — промовила Ганіма.

Фарад’н, прислухаючись із новим розумінням, якого його навчила Джессіка, розпізнав наперед наготований виступ, фрагмент, домовлений між Ганімою та її бабцею.

— Мир триватиме, триватиме й триватиме, — промовила Ганіма. — Пам’ять про війну зникне. Лето вестиме людство крізь цей сад упродовж щонайменше чотирьох тисяч літ.

Тийканік запитально глянув на Фарад’на й кашлянув.

— Так, Тийку? — спитав Фарад’н.

— Я хотів би поговорити з вами сам на сам, мій принце.

Фарад’н усміхнувся, знаючи, яке питання з’явилося у військовому розумі Тийканіка. Він також знав, що щонайменше двоє інших присутніх теж розпізнали це питання.

— Я не продам сардаукарів, — сказав Фарад’н.

— Немає такої потреби, — промовила Ганіма.

— Ви слухаєте це дитя? — обурився Тийканік. Старий наїб розумів проблеми, породжені цими інтригами, але ніхто інший нічого не тямив у ситуації!

Ганіма похмуро посміхнулася і сказала:

— Розкажи їм, Фарад’не.

Фарад’н зітхнув. Легко було забути, наскільки дивне це дитя, що не було дитям. Він міг уявити собі все життя у шлюбі з нею, приховане відсторонення у кожну мить близькості. Це було не зовсім приємною перспективою, але він починав уже розпізнавати її неуникність. Абсолютний контроль над дедалі меншим запасом прянощів! Ніщо в цьому Всесвіті не зрушить із місця без прянощів.

— Пізніше, Тийку, — сказав Фарад’н.

— Але…

— Пізніше, я сказав! — Він уперше випробував Голос на Тийканіку й побачив, як той здивовано кліпає та не може вимовити й слова.

Щільно стиснутих уст Джессіки торкнулася усмішка.

— Він говорить про мир і смерть на одному подиху, — пробурмотів Стілґар. — Золотий Вік!

Заговорила Ганіма:

— Він поведе людство крізь культ смерті у вільну атмосферу буйного життя! Говорить про смерть, бо це необхідно, Стіле. Це напруга, завдяки якій живі знають, що живуть. Коли ж Імперія впаде… О так, вона впаде. Ти думаєш, наче Кралізек зараз, та Кралізек ще попереду. Коли ж він надійде, люди відновлять свою пам’ять про те, як це — бути живим. Пам’ять триватиме доти, доки житиме хоч одна людина. Ми ще раз пройдемо крізь горнило, Стіле. І вийдемо з нього. Ми завжди воскресаємо з власного попелу. Завжди.

Фарад’н, почувши її слова, зрозумів тепер, що вона мала на увазі, розповідаючи, як бігає Лето. Він не буде людиною.