Страница 104 из 108
Алія, усвідомивши, що коридор за дверима повний повалених стражників, збагнула також і те, що це Лето подолав їх, що ця дитина розтрощила її неприступні двері.
Джессіка теж бачила тіла, бачила несамовиту силу Лето й дійшла схожих висновків, але слова Ганіми зачепили серцевину бене-ґессеритського вишколу, який змусив Джессіку зберегти самовладання. Її внучка говорила про план.
— Який план? — спитала Джессіка.
— Золотий Шлях, наш Імперський план для нашої Імперії, — відповів Лето. Кивнув Фарад’нові. — Не тримай на мене зла, кузене. Я діяв і для твого блага теж. Алія сподівалася, що Ганіма тебе вб’є. Я радше волів би, щоб ти прожив своє життя певною мірою щасливо.
Алія заверещала до стражників, що щулилися в коридорі:
— Наказую вам затримати їх!
Але стражники не бажали ввійти до кімнати.
— Почекай мене тут, сестро, — сказав Лето. — Я мушу виконати неприємне завдання.
Він перетнув кімнату, йдучи до Алії.
Вона сахнулася від нього в куток, припала до землі й витягла ножа. При світлі з вікна блиснули зелені самоцвіти руків’я.
Лето просто йшов далі, у руках нічого не мав, але тримав їх випростаними й напоготові.
Алія кинулася на нього з ножем.
Лето підстрибнув майже до стелі, вдаривши лівою стопою. Цей удар поцілив Алії в голову й відкинув її, залишивши кривавий знак на чолі. Вона випустила ножа, що вислизнув і проїхав по підлозі. Алія кинулася, щоб його вхопити, та тут перед нею постав Лето.
Алія завагалася, згадала все, що вона знала з вишколу Бене Ґессерит. Підхопилася з підлоги, її тіло було вільним і збалансованим.
Лето ще раз рушив на неї.
Алія зробила обманливий рух вліво, але її праве плече знялося, а права нога різко вистрелила вперед, завдавши пальцем ноги такого удару, який міг би випустити людині нутрощі. Якби влучив.
Лето перехопив удар рукою, піймав стопу й підняв Алію, закрутивши її довкола своєї голови. Швидкість, з якою він її обертав, наповнила кімнату звуком нерівномірного сичання. Це сукня Алії билася об її тіло.
Усі інші метнулися геть і пригнулися.
Алія кричала й кричала, але далі оберталася колом, колом… і знову колом. Нарешті замовкла.
Лето поволі зменшив швидкість обертання і легко опустив її на підлогу. Вона лежала, скоцюрбившись і задихаючись. Лето схилився над нею.
— Я міг би пробити тобою стіну, — сказав він. — Можливо, це було б найкращим рішенням, але ми зараз у центрі битви. Ти заслуговуєш на свій шанс.
Очі Алії дико металися з боку в бік.
— Я підкорив ці внутрішні життя, — промовив Лето. — Глянь на Ганіму. Вона теж змогла…
— Аліє, я можу показати тобі… — перебила його Ганіма.
— Ні! — вирвалося в Алії. Її груди здійнялися, а з уст почали вириватися голоси. Вони запиналися, проклинали, благали:
— Бачиш! Чого ти не слухав?
І знову:
— Навіщо ти це робиш? Що відбувається?
Ще один голос:
— Зупиніть їх! Нехай вони перестануть!
Джессіка заплющила очі й відчула, як рука Фарад’на підтримує її.
Алія далі казилася:
— Я тебе вб’ю! — З її вуст сипалися огидні прокльони. — Я вип’ю твою кров!
Полилися слова на багатьох мовах, усі перемішані без ладу й складу.
Стражники, скупчені в зовнішньому коридорі, зробили знак хробака, а потім заткнули пальцями вуха. Вона була одержимою!
Лето стояв, хитаючи головою. Тоді підійшов до вікна й трьома швидкими ударами вибив із фрамуги начебто непробивне скло, зміцнене кристалом.
На обличчі Алії з’явився лукавий вираз. Джессіка почула голос, схожий на її власний. Він вирвався з викривлених уст як пародія на контроль Бене Ґессерит.
— Ви всі! Стояти на місці!
Джессіка опустила руки й відчула, що вони мокрі від сліз.
Алія перекотилася, стала навколішки, схопилася на ноги.
— Ви не знаєте, хто я? — спитала вона. Це був її давній голос, лагідний і мелодійний голос юної Алії, якої більше не існувало. — Чого ви всі так на мене дивитесь? — Перевела благальні очі на Джессіку. — Мамо, зроби так, щоб вони перестали.
Джессіка, поглинута непереборним страхом, могла лише хитати головою з боку в бік. Усі древні перестороги Бене Ґессерит справдилися. Вона глянула на Лето й Ганіму, що стояли поруч, біля Алії. Що ці перестороги означали для бідних близнят?
— Бабусю, — промовив Лето, а в його голосі забриніло благання. — Ми повинні провести Випробування на одержимість?
— Хто ти такий, щоб говорити про випробування? — спитала Алія роздратованим чоловічим голосом, голосом чоловіка самовладного й чуттєвого, що звик потурати собі.
Лето й Ганіма розпізнали цей голос. Старий барон Харконнен. Ганіма почула, що той самий голос почав відлунювати в її власній голові, але внутрішня брама зачинилася. Вона відчула, що там на сторожі стоїть мати.
Джессіка зберігала мовчання.
— Отже, рішення за мною, — сказав Лето. — А вибір за тобою, Аліє. Випробування на одержимість чи…
Він кивнув головою в бік відкритого вікна.
— Хто ти такий, щоб пропонувати мені вибір? — запитала Алія, і це досі був голос старого барона.
— Демоне! — скрикнула Ганіма. — Дай їй зробити власний вибір!
— Мамо, — заблагала Алія голосом, яким говорила, коли була малою дівчинкою. — Мамо, що вони роблять? Чого вони від мене хочуть? Допоможи мені.
— Допоможи собі сама, — наказав Лето й на мить побачив у її очах безпорадний спалах, присутність знищеної тітки, що глянула на нього й зникла. Але її тіло ворухнулося, рушило дерев’яною скованою ходою. Вона хитнулася, спотикнулася, збочила з дороги, але повернулася на неї, дедалі ближче підходячи до відкритого вікна.
Дикий голос старого барона рвався їй з уст:
— Стій! Стій, я кажу! Я тобі наказую! Припини це! Слухай мене!
Алія вхопилася за голову й підійшла ближче до вікна. Сперлася стегнами об парапет, проте голос далі ревів:
— Не роби цього! Перестань, а я тобі допоможу! Я маю план. Послухай мене. Припини це, кажу. Зачекай!
Та Алія відірвала руки від голови й ухопилася за зламану фрамугу. Одним різким рухом перекинула себе через парапет і зникла. Падаючи, вона навіть не зойкнула.
До кімнати долинув крик натовпу та глухий мокрий звук, з яким Алія вдарилася об сходи далеко внизу.
Лето глянув на Джессіку.
— Ми ж казали, щоб ви її пожаліли.
Джессіка відвернулася і сховала обличчя в туніку Фарад’на.
Припущення, що можна змусити всю систему діяти краще через натиск на її свідомі елементи, є виявом небезпечного неуцтва. Це частий неуцький підхід тих, хто називає себе вченими й технологами.
— Він бігає вночі, кузене, — сказала Ганіма. — Бігає. Ти бачив, як він бігає?
— Ні, — відповів Фарад’н.
Вони з Ганімою чекали перед малою приймальною залою, куди прибули на виклик Лето. Збоку стояв Тийканік, почуваючись незручно через сусідство з леді Джессікою. Вона, навпаки, мала відсторонений вигляд, наче її думки блукали деінде. Минула всього година від ранкової трапези, але вже рушило з місця багато справ: виклики до Гільдії, послання до ДАПТ і Ландсрааду.
Фарад’н зауважив, що йому складно розуміти цих Атрідів. Леді Джессіка попереджала його, а все ж дійсність виявилася загадковою. Далі йшлося про заручини, хоча політичні причини для них, схоже, розсипалися. Лето посяде трон, щодо цього не було сумнівів. Звичайно, його дивної живої шкіри слід буде позбутися… з часом.
— Він бігає, щоб утомити себе, — промовила Ганіма. — Він — утілення Кралізеку. Жоден вітер його не пережене. Як пляма на дюнах. Я його бачила. Бігає і бігає. А коли нарешті вичерпає сили, повертається та кладе голову мені на коліна. І благає: «Попроси нашу матір усередині тебе знайти мені спосіб померти».
Фарад’н глянув на неї. Упродовж тижня, що минув від заворушень на площі, Твердиня перейшла на дивні ритми, таємничі прийоми й події. Розповіді про запеклі битви за Оборонною Стіною дійшли до нього через Тийканіка, у якого прохали військової поради.