Діти Дюни

Ганіма перестала спиратися на спинку трону, перейшла на бік Фарад’на й узяла його за руку.

— Як моя мати не була шлюбною дружиною, так і ти не будеш шлюбним чоловіком, — сказав Лето. — Але, можливо, буде кохання, і цього вистачить.

— Щодень, щомить приносять зміни, — промовила Ганіма. — Ми вчимося розпізнавати такі моменти.

Фарад’н відчув тепло маленької долоньки Ганіми як силу, що його підтримує. Він зауважив майстерність Лето у викладі аргументів, але не помітив жодного вживання Голосу. То була апеляція до його серця, а не до розуму.

— Це ти пропонуєш за моїх сардаукарів? — спитав він.

— Більше, значно більше, кузене. Я пропоную вашим потомкам Імперію. Я пропоную вам мир.

— І що буде результатом цього миру?

— Його протилежність, — відповів Лето зі спокійним кепкуванням у голосі.

Фарад’н махнув головою.

— Я вважаю, що це дуже висока ціна за моїх сардаукарів. Я повинен зостатися Писарем, таємним батьком твоєї королівської династії?

— Повинен.

— Ти спробуєш змусити мене виробити навичку миру?

— Так.

— Я опиратимуся тобі кожного дня свого життя.

— Але ж це саме та функція, якої я від тебе й сподіваюся, кузене. Саме тому я тебе й обрав. Я зроблю цю функцію офіційною. Дам тобі нове ім’я. З цієї миті ти звешся Зламувачем Навички. Нашою мовою — Харк аль-Ада. Годі-бо, кузене, не будь упертим. Моя бабуся добре тебе вишколила. Віддай мені своїх сардаукарів.

— Віддай їх, — луною відгукнулася Ганіма. — Він забере їх так чи інакше.

Фарад’н відчув у її голосі страх за нього. Отже, кохання? Лето потребував у відповідь не розумних міркувань, а інтуїтивного рішення.

— Візьми їх, — сказав Фарад’н.

— Авжеж! — промовив Лето. Він підвівся з трону напрочуд плавним рухом, наче утримував свої страшні сили під найпильнішим контролем. Лето спустився на сходинку вниз, до Ганіми, легенько обернув її обличчям від себе, обернувся сам, притиснувшись спиною до її спини.

— Зауваж, кузене Харк аль-Адо. Так у нас буде завжди. Так ми стоятимемо, ставши подружжям. Спиною до спини, кожне дивиться у протилежний бік від іншого, аби захищати те, чим ми завжди були. — Він обернувся, насмішкувато глянув на Фарад’на, стишив голос. — Пам’ятай це, кузене, коли зостанешся з моєю Ганімою лицем до лиця, віч-на-віч. Пам’ятай, коли шепотітимеш їй любовні лагідні слова, коли тебе найбільше спокушатимуть навички мого миру й мого задоволення. Твоя спина зостанеться незахищеною.

Відвернувшись від них, він спустився зі сходів до придворних, що його очікували, забрав їх із собою як супутників і вийшов із зали.

Ганіма вкотре взяла Фарад’на за руку, але її погляд помандрував на протилежний кінець коридору й зоставався там, доки Лето не пішов геть.

— Хтось один із нас мав прийняти муку, — сказала вона. — А він завжди був сильнішим.