Залишок дня

— Справді, мосьє Дюпон може бути геть непередбачуваним. Тут я з вами погоджуюся, панове. Але хочу зауважити, що можете бути певні в одному. Навіть не сумнівайтеся, — подавшись уперед, він махнув сигарою, щоб підкреслити свої слова, — Дюпон ненавидить німців. Він терпіти їх не міг до війни й ненавидить тепер, і то так люто, що вам, панове, буде важко це зрозуміти.

Після цих слів містер Льюїс відхилився на спинку крісла, а на його обличчі знову заграла добродушна усмішка.

— Але скажіть, панове, — повів він мову далі, — француза навряд чи можна звинувачувати в тому, що він ненавидить німців, еге ж? Зрештою, він має на це поважну причину — хіба ні?

Містер Льюїс обвів поглядом стіл, за яким запала ніякова мовчанка. А тоді лорд Дарлінґтон сказав:

— Певного озлоблення, звісно, не уникнути. Однак і ми, англійці, довго й тяжко воювали з німцями.

— Але ви, англійці, відрізняєтеся від французів тим, — зауважив містер Льюїс, — що ви, як мені здається, перестали по-справжньому ненавидіти німців. А французи вважають, що німці зруйнували цивілізацію в Європі і їх за це треба покарати. Нам у Сполучених Штатах така позиція, звісно, здається непрактичною, але мене завжди дивувало, чому ви, англійці, не поділяєте поглядів французів. Адже, зрештою, як ви кажете, Британія теж чимало втратила через війну.

Знову настала ніякова пауза. Тоді сер Девід доволі нерішуче сказав:

— Ми, англійці, часто ставимося до такого інакше, ніж французи, містере Льюїс.

— Он як. Різниця темпераментів, так би мовити, — містер Льюїс усміхнувся ще ширше.

Він кивнув сам собі, ніби багато чого зрозумів, і затягнувся сигарою. Можливо, на мої спогади впливає те, що сталося пізніше, але мені здається, саме тієї миті я вперше відчув: доброзичливий, на перший погляд, американський джентльмен приховує в собі щось дивне, ба навіть лукаве. Однак лорд Дарлінгтон явно не відчував тієї підозри, що її в ту мить відчув я. Бо за кілька секунд ніякової мовчанки його світлість рішуче сказав:

— Містере Льюїс, буду відвертим. Більшість із нас, англійців, вважає нинішню позицію Франції негідною. Ви, звісно, маєте повне право називати це різницею темпераментів, проте я насмілюся стверджувати, що тут ідеться про щось більше. Не годиться так сильно ненавидіти свого ворога після того, як конфлікт завершився. Коли суперник упав на землю — усе, кінець. Лежачого не б’ють. Тому нам здається, що поведінка французів просто-таки варварська.

Його слова начебто припали до вподоби містерові Льюїсу. Той пробурмотів щось на знак згоди й задоволено всміхнувся товариству, огорнутому хмарами тютюнового диму, що важкою пеленою повиснув над столом.

На другий день уранці прибули нові гості, а саме дві леді з Німеччини, які вирушили в подорож разом, попри начебто чималу різницю в походженні та статусі. Вони привезли зі собою цілу юрбу покоївок і лакеїв, а також із десяток валіз. По обіді прибув джентльмен з Італії разом із камердинером, секретарем, «фахівцем» і двома охоронцями. Не знаю, яким той джентльмен мав уявляти наш маєток, якщо привіз охоронців, але мушу сказати, що мені було дуже дивно бачити в Дарлінґтон-Голлі тих двох кремезних мовчазних чоловіків, які насторожено зиркали в усі сторони від того місця, де в ту чи ту хвилину перебував їхній господар.

До речі, невдовзі виявилося, що охоронці по черзі лягали спати вдень, аби котрийсь із них міг стояти на сторожі цілу ніч. Коли я, вперше почувши про цей розпорядок, хотів повідомити про нього міс Кентон, вона вкотре відмовилася розмовляти зі мною, тож я мусив написати записку і встромити її під двері її кімнати.

Наступного дня прибуло ще кілька гостей, і хоч до початку конференції залишалося два дні, у Дарлінґтон-Голлі вже юрмилися люди різних національностей: вони розмовляли в кімнатах чи просто стояли у вестибюлі, у коридорах і на сходах, розглядаючи картини і предмети декору. Гості повсякчас трималися ввічливо одне з одним, та все ж у будинку панувала доволі напружена, просякнута недовірою атмосфера. Відчуваючи тривогу, прибулі камердинери й лакеї теж ставилися один до одного підкреслено прохолодно, і мої підлеглі до певної міри раділи, що заклопотані й не мають коли з ними спілкуватися.

Якраз у ту пору, намагаючись приділити увагу всім необхідним справам, я визирнув із вікна й побачив юного містера Кардинала, який дихав свіжим повітрям на подвір’ї. Міцно тримаючи, як завжди, свою валізку, він поволі походжав доріжкою, що облямовує моріжок, поринувши у глибоку задуму. Я, звичайно, пам’ятав про своє завдання, пов’язане з цим молодим джентльменом, і подумав, що добре було б передати довірене мені повідомлення просто неба — близько до природи і до гусок, які чалапали собі неподалік. До того ж я розумів, що коли швиденько вийду на вулицю й заховаюся за великим кущем рододендрона біля стежки, мені не доведеться довго чекати на містера Кардинала. Я вийду з-за куща й передам йому те, про що мене попросили. Не надто мудрований план, але ви й самі розумієте, що це завдання — хоч, ясна річ, по-своєму важливе — усе ж не мало на той час найвищого пріоритету.

Попри те, що земля і майже все листя покрилися легкою памороззю, день видався досить теплий. Я швидко перейшов через моріжок, став за кущем і вже за мить почув кроки містера Кардинала, який наближався в мій бік. На жаль, я трохи невдало розрахував час своєї появи. Я збирався вийти з-за куща, коли містер Кардинал буде на достатній відстані від мене — тоді б він завчасу мене помітив і подумав би, що я прямую в альтанку чи йду до садівника. Тоді я вдав би, наче щойно його зауважив, і почав би нібито спонтанну розмову. Але сталося так, що я випірнув з-за куща трохи запізно і, як не прикро, налякав юного джентльмена — той миттю шарпнув валізку до себе й обома руками притиснув її до грудей.

— Прошу пробачення, сер.

— О Господи, Стівенсе! Ну ви мене й налякали! А я думав, що там уже все в розпалі.

— Пробачте, сер, але я маю вам дещо передати.

— Ох, ну ви мене й настрашили!

— Дозвольте відразу перейти до справи, сер. Ви, мабуть, помітили неподалік від нас гусей.

— Гусей? — містер Кардинал спантеличено роззирнувся. — А й справді, гуси...

— А ще квіти та кущі. Зараз, звісно, не найкраща пора року, аби спостерігати за ними в усій красі, але ви, гадаю, погодитеся, сер, що з настанням весни ми побачимо тут певні, дуже особливі зміни.

— Так, я згідний з вами — подвір’я зараз виглядає не найліпше. Але, відверто кажучи, Стівенсе, я не особливо милувався пишнотами природи. Мені неспокійно на душі. Мосьє Дюпон приїхав у найгіршому настрої, який тільки може бути. А це найменше, чого б нам хотілося.

— Мосьє Дюпон уже приїхав сюди, у цей маєток, сер?

— Десь півгодини тому. Він просто в жахливому гуморі.

— Пробачте, сер, я мушу негайно йти до нього.

— Звісно, Стівенсе. Але було мило з вашого боку отак побалакати зі мною.

— Прошу пробачення, сер. Річ у тім, що я мав сказати трохи більше про пишноти природи, як ви самі висловилися. Буду щиро вдячний, якщо ви вчините таку ласку й вислухаєте мене за іншої нагоди.

— Що ж, чекатиму з нетерпінням, Стівенсе. Хоча я радше шанувальник риби. Про рибу, прісну воду та сіль я знаю все.

— Наша майбутня розмова стосуватиметься всіх живих істот, сер. Але наразі прошу мене пробачити. Я й не підозрював, що мосьє Дюпон уже приїхав.

Я поквапився назад до будинку, де мене перестрів старший лакей.

— Ми всюди шукаємо вас, сер, — сказав він. — Прибув джентльмен із Франції.

Мосьє Дюпон був високим та елегантним сивобородим паном із моноклем. Він приїхав у такій одежі, яку панство з Європи зазвичай вбирає на відпочинок, і це не дивно, бо він увесь час старанно демонстрував своїм виглядом, що приїхав у Дарлінґтон-Голл винятково задля розваги і дружніх балачок. Як зауважив містер Кардинал, мосьє Дюпон прибув у поганому гуморі. Я вже не пригадаю усього того, що псувало йому настрій, відколи він приїхав до Англії за кілька днів до нашої конференції, але пам’ятаю, що він сильно понатирав ноги, коли гуляв Лондоном, і боявся, що рани почнуть гнити. Я скерував його камердинера до міс Кентон, але це не ніяк не стримувало мосьє Дюпона від того, щоб кожні кілька годин клацати пальцями й гукати мені: «Дворецький! Принесіть ще бинтів!».