Страница 45 из 45
Кілька хвилин тому, невдовзі після того, як засвітилися ліхтарі, я таки обернувся, щоб уважніше придивитися до юрбища, яке сміялося й гомоніло позаду мене. Набережною гуляють люди різного віку: сім’ї з дітьми, пари — молоді й літні — ідуть собі попідруч. Неподалік від моєї лавки зібралося шестеро чи семеро осіб, які пробудили мою цікавість. Спочатку я, цілком природно, припустив, що це друзі зібралися на вечірню прогулянку. Та прислухавшись до їхньої розмови, зрозумів, що вони одне одного не знають і просто випадково зустрілися на цьому місці позаду мене. Вони, мабуть, зупинилися там у той момент, коли мали запалити ліхтарі, й мимоволі зав’язали розмову. Стоять собі й весело сміються. Дивно, як люди так швидко вміють налагоджувати теплі взаємини. Може, їх просто об’єднує приємне передчуття вечора, який на них чекає. Та ні, напевно, причина в отому вмінні невимушено балакати. До мене одна за одною долинають їхні дотепні репліки. Скоріш за все, багатьом людям подобається така манера розмови. І мій сусід на лавці теж, вочевидь, сподівався, що я з ним невимушено побалакаю. Що ж, у такому разі я його прикро розчарував. Пора мені з більшим запалом взятися до тієї справи. Зрештою, це не така уже й дурничка — надто якщо зважити, що невимушені балачки сприяють теплим людським стосункам.
Ба більше: напевно, немає нічого дивного, що господар сподівається почути їх від свого дворецького. Я, певна річ, уже довший час відточую своє вміння невимушено балакати, та все ж, мабуть, не брався до цього завдання із належним завзяттям. Коли повернуся завтра до Дарлінґтон-Голлу — а містер Фаррадей приїде аж за тиждень, — візьмуся до справи з новими силами. І коли мій господар повернеться, мені, маю надію, удасться приємно його здивувати.