Страница 16 из 45
У розпалі тих дискусій його світлість доручив мені одне завдання. Досить незвичне, воно залишилось у моїй пам’яті дотепер, разом з іншими по-справжньому незабутніми подіями, що відбулися того унікального тижня. Лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Я відразу помітив, що він схвильований. Сівши за стіл, він, як завжди, розкрив книжку — цього разу біографічний довідник — і взявся гортати її туди-сюди.
— Стівенсе, — почав було він удавано невимушеним голосом, а тоді замовк, немовби не знаючи, що казати далі. Я стояв, готовий за першої ж нагоди допомогти йому в незручний момент. Його світлість поводив пальцем по сторінці, нахилився вперед, уважно розглядаючи котресь із гасел, а тоді мовив:
— Стівенсе, я маю до вас одне прохання. Щоправда, трохи незвичне.
— Слухаю, сер.
— Просто моя голова переповнена всякими важливими справами.
— Охоче стану вам у пригоді, сер.
— Перепрошую, що починаю про таке розмову, Стівенсе. Я розумію, що ви теж страшенно зайняті. Але я вже не знаю, як того позбутися.
Лорд Дарлінґтон перегорнув кілька сторінок довідника. А тоді, не підводячи очей, сказав:
— Ви, мабуть, знаєтеся на життєвих реаліях.
— Перепрошую, сер?
— Життєві реалії, Стівенсе. Пташки, бджоли... Ви знайомі з ними, правда?
— Чесно кажучи, я не зовсім розумію, про що ви, сер.
— Гаразд, зараз я викладу всі карти на стіл. Сер Девід — мій давній приятель. Він зіграв безцінну роль в організації нашої конференції. Без нього ми б не вмовили мосьє Дюпона сюди приїхати — і я не перебільшую.
— Розумію, сер.
— Однак, Стівенсе, сер Девід має певні дивацтва. Може, ви й самі їх помітили. Він привіз зі собою свого сина Реджинальда, щоб той був йому за секретаря. Річ у тім, що він заручений і незабаром одружується. Юний Реджинальд, я маю на увазі.
— Так, сер.
— Останні п’ять років сер Девід намагався розповісти йому про життєві реалії. Хлопцеві виповнилося двадцять три.
— Розумію, сер.
— Зараз я дійду до головного, Стівенсе. Сталося так, що я — хрещений батько хлопця. Тому сер Девід попросив, аби про життєві реалії юному Реджинальду розповів я.
— Звісно, сер.
— Сера Девіда це питання трохи лякає, і він боїться, що не встигне його залагодити до Реджинальдового весілля.
— Розумію, сер.
— Річ у тім, Стівенсе, що я страшенно заклопотаний. Сер Девід мав би це розуміти, але він усе одно попросив мене про це.
Його світлість замовк і знову втупив погляд у сторінку.
— Я правильно розумію, сер, — сказав я, — що ви хочете, аби ту інформацію юному джентльменові передав я?
— Якщо ви не проти, Стівенсе. Ви знімете мені камінь із плечей. Сер Девід по кілька разів на день перепитує мене, чи я це зробив.
— Зрозуміло, сер. Напевно, це неабияк дратує за нинішніх напружених обставин.
— Це, звісно, виходить далеко за рамки ваших службових обов’язків, Стівенсе.
— Зроблю все, що в моїх силах, сер. Утім, мені може бути складно вибрати вдалий момент, щоб передати такі відомості.
— Я буду щиро вдячний, Стівенсе, якщо ви бодай спробуєте. Дуже достойно з вашого боку. Але послухайте: нема потреби робити з мухи слона. Просто перекажіть йому основні факти — та й по всьому. Простий підхід працює найкраще, ось що я вам раджу, Стівенсе.
— Зрозуміло, сер. Я докладу всіх зусиль.
— Дякую вам дуже, Стівенсе. Тримайте мене в курсі справи.
Як ви можете уявити, прохання його світлості трохи мене спантеличило, і за звичайних обставин я б довго міркував, як його виконати. Проте воно лягло на мої плечі в таку напружену пору, що я не міг дозволити йому займати мої думки довше, аніж треба, і вирішив покінчити з ним за першої ж нагоди. Наскільки я пригадую, не минуло й години, відколи мені доручили це завдання, коли я побачив юного містера Кардинала: він сидів за столом у бібліотеці, поринувши в якісь папери. Пильно придивившись до юного джентльмена, я відразу зрозумів, які труднощі спіткали його світлість — і, звісно, сера Девіда. Хрещеник мого господаря був серйозним і розумним молодим хлопцем, а в його зовнішності вгадувалося чимало витончених рис. Однак, зважаючи на тему, яку я мав порушити, я волів би бачити перед собою, ясна річ, безтурботного, ба навіть трохи легковажного юнака. Хай там як, а я вирішив якомога скоріше довести цю справу до успішного завершення. Увійшовши до бібліотеки, я зупинився неподалік від стола, за яким сидів містер Кардинал, і кашлянув.
— Пробачте, сер, але я маю передати вам одне повідомлення.
— Он як! — жваво озвався містер Кардинал, піднявши голову від паперів. — Від батька?
— Так, сер. У принципі, так.
— Хвилинку.
Юний джентльмен сягнув рукою у шкіряний портфель, що стояв біля його ніг, і витягнув звідти записника з олівцем.
— Кажіть, Стівенсе.
Я ще раз кашлянув і якомога невимушеніше промовив:
— Сер Девід хоче, аби ви, сер, знали, що леді й джентльмени відрізняються в кількох важливих аспектах.
Мабуть, я зробив невеличку паузу, готуючись до наступної фрази, бо містер Кардинал, зітхнувши, сказав:
— Я це прекрасно знаю, Стівенсе. Може, відразу перейдете до справи?
— Знаєте, сер?
— Батько постійно мене недооцінює. Я багато читав на цю тему і провів усі необхідні розвідки.
— Справді, сер?
— Останній місяць я тільки про це й думаю.
— Он як, сер... У такому разі моє повідомлення, напевно, буде зайвим.
— Можете запевнити батька, що я чудово ознайомлений із цим питанням. Оцей портфель, — він штурхнув його ногою, — напхом напханий нотатками про всі нюанси, які тільки можна уявити.
— Справді, сер?
— Мені здається, я обміркував усі комбінації, на які тільки здатен людський мозок. Буду вдячний, якщо ви запевните в цьому батька.
— Можете не сумніватися, сер.
Містер Кардинал, схоже, трохи заспокоївся. Він ще раз штурхнув свій портфель, на який я навмисно старався не дивитися, і сказав:
— Ви, напевно, дивувалися, чому я всюди ношу його зі собою. Що ж, тепер ви знаєте чому. Уявіть собі, якщо портфель відкриє хтось чужий.
— Дуже ніяково буде, сер.
— Хіба що, — юнак різко випростався, — хіба що батькові спало на думку якесь зовсім інше питання, яке я мав би обміркувати.
— Мені про це нічого не відомо, сер.
— Точно? То більш нічого про того Дюпона?
— Схоже, що нічого, сер...
Я доклав усіх зусиль, аби не видати свого роздратування через те, що завдання, яке — як я гадав — було вже позаду, і далі залишалося невиконане. Я збирався з думками, щоб спробувати ще раз, але юний джентльмен раптом схопився на ноги і, притиснувши до грудей портфель, сказав:
— Що ж, піду, мабуть, подихаю свіжим повітрям. Дякую за допомогу, Стівенсе.
Я мав намір якнайшвидше домовитися з містером Кардиналом про нову зустріч, але це виявилося неможливо, насамперед через те, що того ж пообіддя до маєтку прибув — на два дні раніше, ніж заплановано, — містер Льюїс, американський сенатор. Я перевіряв запаси харчів у коморі, коли почув угорі звуки, що їх ні з чим не сплутаєш: це шурхотіли колеса автівок, які заїжджали на подвір’я. Я поквапився нагору й перестрів у службовому коридорі міс Кентон — на тому самому місці, де ми востаннє з нею сперечалися, — і, мабуть, саме цей нещасливий збіг обставин спонукав її знову повестися так само по-дитячому, як і минулого разу. Бо коли я поцікавився, хто це приїхав, міс Кентон, не зупиняючись, випалила: «Пришліть записку, містере Стівенс». Її поведінка мене розлютила, проте я, певна річ, не мав іншого вибору, як поспішити нагору.
Містер Льюїс запам’ятався мені як огрядний джентльмен з добродушною усмішкою, що мало коли сходила з його лиця. Його передчасний приїзд явно завдав певних незручностей лорду Дарлінґтону та його колегам, які розраховували ще на день-другий підготовки в тісному колі. Але невимушені манери містера Льюїса і те, що він повідомив за вечерею, — мовляв, Сполучені Штати завжди стоятимуть на боці справедливості й охоче визнають помилки, скоєні у Версалі, — схоже, завоювали довіру «домашньої команди», тож незабаром розмова повільно, але впевнено перейшла від чарівних краєвидів Пенсильванії, рідного краю містера Льюїса, до майбутньої конференції. А коли джентльмени запалили сигари, деякі висловлювання знову набули конфіденційного характеру — як тоді, коли ще не з’явився американський гість. Зокрема, містер Льюїс сказав товариству таке: