Залишок дня

Французи були найнепохитніші, коли йшлося про визволення Німеччини з жорстоких лабет Версальської угоди, тому конче було запросити на зустріч у Дарлінґтон-Голлі бодай одного француза, який мав безсумнівний вплив на зовнішню політику своєї держави. Я чув кілька разів, як його світлість говорив, що без участі такої особи всякі дискусії на тему Німеччини будуть пустими балачками. Отож вони із сером Девідом почали останній, найважливіший етап підготовки, і мені було за честь спостерігати, з якою непохитною рішучістю вони рухалися вперед попри численні невдачі. Вони надіслали безліч листів і телеграм, а його світлість аж тричі за якихось два місяці їздив до Парижа. Урешті-решт, коли один дуже знаменитий француз — я називатиму його мосьє Дюпон — таки погодився долучитися до зустрічі на строго конфіденційних умовах, призначили дату конференції. На той пам’ятний березень 1923 року.

Із наближенням тієї дати на мої плечі лягав усе більший тягар, хоча, звісно, набагато легший, ніж у його світлості. Я чудово усвідомлював, що коли хтось із гостей зазнає якихось незручностей у Дарлінґтон-Голлі, годі буде уявити, які це матиме наслідки. Крім того, планування ускладнювалося ще й тим, що невідомо було, скільки точно прибуде гостей. Конференція мала відбутися на якнайвищому рівні, а отже, коло учасників обмежувалося вісімнадцятьма солідними джентльменами та двома леді — німецькою графинею і місіс Елеанор Остін, поважною пані, яка на той час ще мешкала в Берліні. Проте кожен із них міг, ясна річ, привезти зі собою секретарів, лакеїв і перекладачів, тож визначити, скільки ж осіб приїде, було неможливо. До того ж виявилося, що дехто з гостей прибуде раніше, щоб мати вдосталь часу підготуватися до триденної конференції й оцінити, як налаштовані їхні колеги. Однак точні дати їхнього приїзду, знову ж таки, були невідомі. Отож персонал мав не тільки тяжко працювати й повсякчас бути напоготові, а й виявляти незвичайну гнучкість. Певний час я взагалі думав, що цей колосальний виклик вдасться подолати, лише запросивши додаткових працівників. Втім, у такому разі мені б довелося покластися на незнайомців якраз у той момент, коли помилка коштувала б найдорожче, уже не кажучи про те, що його світлість побоювався би пліток. Тому я почав готуватися до майбутніх подій так, як генерал готується до битви: якнайретельніше склав особливий розпис, передбачивши всі можливі несподіванки; проаналізував найслабші місця й продумав план дій на випадок, якби ті не витримали тиску; і навіть звернувся до працівників із напутнім словом, як ото у війську, намагаючись пояснити, що хоч їм і доведеться виснажливо попрацювати, вони відчуватимуть велику гордість за те, що їм випаде нагода сповнювати свої обов’язки в ті дні. «Цілком можливо, що під цим дахом творитиметься історія», — сказав я. І вони — знаючи, що я не схильний до перебільшень, — добре усвідомили, що от-от відбудеться щось надзвичайне.

Тепер ви розумієте, яка атмосфера панувала в Дарлінґтон-Голлі тоді, коли мій батько впав перед альтанкою — а трапилося це за якихось два тижні до того, як мали прибути перші учасники конференції, — і що я мав на увазі, коли сказав, що в нас немає часу, так би мовити, ходити околяса. Однак батько швидко придумав, як обійти заборону носити заставлені посудом таці. У маєтку вже звикли бачити його постать, що штовхає візок зі швабрами, щітками та іншим мийним причандаллям, акуратно, хоч і не до ладу, розставленим довкола чайничків, чашок і блюдець, наче на візку вуличного торговця. Він, певна річ, мусив облишити свій обов’язок прислуговувати в їдальні, проте візок таки давав йому змогу виконувати на диво багато справ. Чесно кажучи, що ближчав наш колосальний виклик, то разючіше змінювався мій батько. У нього немовби вселилась якась надприродна сила, завдяки якій він помолодшав на двадцять років: з лиця практично зник уже звичний понурий вираз, а до роботи він брався з таким молодечим запалом, що хтось сторонній подумав би, наче то кілька слуг штовхають візки коридорами Дарлінґтон-Голлу.

Що ж до міс Кентон, то я пригадую, що сильна напруга справила на неї помітне враження. Пам’ятаю, як десь у той час перестрів її у службовому коридорі. Той довжелезний коридор — перехід до службового крила Дарлінгтон-Голлу — завжди був доволі похмурою місциною, бо туди майже не проникає світло знадвору. Навіть у сонячний день у коридорі так темно, що здається, ніби ви йдете тунелем. Якби я тоді не впізнав міс Кентон за її ходою, то зрозумів би, що це вона, хіба за силуетом. Я зупинився в одному з тих небагатьох місць, де на підлогу падало пасемце блідого світла, і, коли вона підійшла ближче, сказав:

— О, міс Кентон.

— Слухаю, містере Стівенс.

— Чи можу я звернути вашу увагу, міс Кентон, що постіль для кімнат на горішньому поверсі має бути готова не пізніше як післязавтра.

— Я вже подбала про це, містере Стівенс.

— Он як. Дуже радий це чути. Я просто згадав про це, ото й усе.

Я хотів було йти далі, але міс Кентон так і стояла на місці. А тоді ступила на крок ближче до мене, так що смужка світла впала на її лице, і я побачив його сердитий вираз.

— На жаль, містере Стівенс, я зараз страшенно зайнята і не маю ані вільної хвилинки. Якби в мене було стільки вільного часу, як, наскільки я бачу, у вас, я б і собі залюбки сновигала будинком і нагадувала вам про завдання, за які відповідаєте ви.

— Послухайте, міс Кентон, немає жодної потреби дратуватися. Я всього лиш відчув потребу переконатися, що це питання не оминуло вашої уваги...

— Містере Стівенс, це ви вже учетверте чи вп’яте за останні два дні відчуваєте таку потребу. Дуже дивно, що у вас так багато вільного часу, аби розгулювати будинком і дратувати інших своїми непроханими зауваженнями.

— Якщо ви, міс Кентон, вважаєте, що я маю вільний час, це ще ясніше вказує на вашу велику недосвідченість. Сподіваюся, що надалі ви матимете чіткіше уявлення про те, що відбувається в маєтку на зразок цього.

— Ви постійно говорите про мою «велику недосвідченість», містере Стівенс, і водночас не можете знайти жодної хиби в моїй роботі. Бо якби знайшли, то, без сумніву, вже давно прочитали б мені цілу лекцію. А тепер перепрошую: у мене багато справ, і я буду дуже вдячна, якщо ви перестанете ходити за мною назирці й заважати мені працювати. Якщо у вас стільки вільного часу, раджу вийти надвір і подихати свіжим повітрям — це корисніше для здоров’я.

Вона потупотіла далі коридором. Вирішивши, що краще на цьому зупинитися, я й собі пішов геть. І вже майже дійшов до кухні, коли почув розлючене гупання — міс Кентон знову наближалася до мене.

— А знаєте, містере Стівенс, — гукнула вона, — попрошу вас віднині взагалі до мене не говорити.

— Не розумію, про що ви, міс Кентон.

— Якщо потрібно буде передати для мене повідомлення, прошу робити це через посланця. Або пишіть записки й передавайте їх мені. Наші робочі стосунки точно стануть набагато простіші.

— Міс Кентон...

— Я маю цілу купу справ, містере Стівенс. Якщо передавати повідомлення надто складно, пишіть записки. Або звертайтеся до Марти чи Дороті, або до когось із чоловічого персоналу, кого ви вважаєте достатньо надійним. А тепер я мушу повертатися до праці, а ви можете гуляти собі далі.

Поведінка міс Кентон мене роздратувала, однак я не міг дозволити собі як слід над нею поміркувати, бо на той час уже прибули перші гості. Учасники з інших країн мали з’явитися через два чи три дні, а троє джентльменів, яких його світлість назвав «домашньою командою» — два представники Міністерства закордонних справ, що прибули, так би мовити, цілком таємно, і сер Девід Кардинал, — приїхали раніше, щоб якнайсумлінніше все підготувати. Я ходив туди-сюди поміж кімнатами, де сиділи заглиблені в розмову джентльмени. Від мене, як завжди, нічого не приховували, тож я мимоволі склав собі певне враження про загальну атмосферу, що панувала на цьому етапі. Лорд Дарлінґтон та його колеги, звісно ж, докладали всіх зусиль, щоб якомога докладніше описати один одному майбутніх учасників конференції, проте найдужче їх хвилювала одна персона — французький джентльмен мосьє Дюпон, а також те, що йому могло припасти до вподоби, а що — ні. Одного разу я ввійшов до курильні й почув, як котрийсь із джентльменів сказав: «Від того, чи зможемо ми переконати в цьому Дюпона, цілком можливо, залежить доля Європи».