Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 18 из 45



Коли він побачив американського сенатора, містера Льюїса, його настрій неабияк піднявся. Вони привіталися як давні друзі й решту часу, аж до вечора, провели разом, зі сміхом згадуючи минуле. Те, що містер Льюїс ні на крок не відходив від мосьє Дюпона, завдавало чималої незручності лордові Дарлінґтону, який, цілком природно, хотів до початку конференції налагодити тісний особистий контакт із поважним гостем. Кілька разів я бачив, як його світлість намагався відкликати мосьє Дюпона вбік, щоб поговорити з ним віч-на-віч, але містер Льюїс з’являвся як з-під землі і, усміхаючись, втручався в їхню розмову. «Вибачте, джентльмени, але мені ніяк не дає спокою одна річ», — казав він, і вже за мить його світлості доводилося слухати котрусь із веселих бувальщин містера Льюїса. Натомість інші гості, чи то зі страху, чи то через неприязнь, трималися подалі від мосьє Дюпона — це було помітно навіть у назагал стриманій атмосфері й тільки зміцнювало відчуття, що саме мосьє Дюпон має вплив на те, чим закінчаться наступні кілька днів. Конференція розпочалася дощового ранку в останній тиждень березня 1923 року. Вона відбувалася у вітальні — таке доволі незвичне місце вибрали для того, щоб підкреслити неофіційний характер зібрання. Як на мене, удавана невимушеність сягнула мало не сміховинних масштабів. У цій, так би мовити, жіночій кімнаті зібралося стільки серйозних джентльменів у темних костюмах, що яблуку не було де впасти. Вони сиділи на диванах по троє-четверо. Це вже само по собі було дивне видовище, проте деякі з них так старанно вдавали, начебто це звичайнісінький світський захід, що навіть порозгортали в себе на колінах журнали й газети.

Того першого ранку я мусив цілий час бігати туди-сюди, тож не міг добре простежити за перебігом конференції. Але пригадую, що лорд Дарлінґтон розпочав зустріч, офіційно привітавши гостей, а потім навів аргументи на користь того, чому з погляду моралі слід послабити різні пункти Версальської угоди, і наголосив на великих стражданнях, які на власні очі спостеріг у Німеччині. Я, звісно, уже чув, як його світлість і за інших обставин виявляв схожі сентименти, однак він звертався до цього поважного товариства з таким твердим переконанням, що я знову відчув глибоке зворушення. Далі слово взяв сер Девід Кардинал, і хоч я встиг почути лише частину його промови, мені вона видалась доволі прагматичною і, відверто кажучи, я майже нічого не втямив. Утім, говорив він загалом про те саме, що і його світлість, а на завершення закликав дозволити Німеччині призупинити виплату репарацій та вивести французькі війська з Руру. Після нього виступала німецька графиня, але в той час я мусив надовго покинути вітальню — не пам’ятаю, з якої причини. Коли я повернувся, уже почалася загальна дискусія, а розмови гостей про торгівлю, відсоткові ставки й таке інше були мені незрозумілі.

Наскільки я бачив, мосьє Дюпон не брав участі в дискусіях, і з його насупленого виразу лиця важко було сказати, чи він уважно дослухається до розмови, чи поринув у свої думки. Коли я виходив із кімнати посеред виступу одного джентльмена з Німеччини, мосьє Дюпон зненацька підвівся і вийшов слідом за мною.

— Дворецький! — звернувся він до мене, коли ми вийшли на коридор. — Я би хотів, щоб мені перебинтували ноги. Вони так болять, що я ледве слухаю, про що там говорять.

Наскільки я пам’ятаю, я попросив про допомогу міс Кентон — звісно ж, через посланця — і, залишивши мосьє Дюпона у більярдній чекати на свою рятівницю, вийшов у коридор, де побачив на сходах старшого лакея, який, збігши донизу, схвильовано повідомив, що моєму батькові стало зле нагорі.

Я квапливо піднявся на другий поверх, де на мене чекало химерне видовище. У протилежному кінці коридору, майже навпроти великого вікна, заповненого сірим світлом і дощем, завмер мій батько — у такій позі, начебто брав участь у якійсь церемонії. Став на одне коліно і, схиливши голову, штовхав візок, що з якоїсь причини вперто відмовлявся зрушити з місця. Неподалік стояли дві покоївки, зберігаючи ввічливу дистанцію, і налякано спостерігали за його натугами. Я підійшов до батька й, розтиснувши його руки, що міцно вчепилися за край візка, посадив його на килим. Його очі були заплющені, лице стало попелясто-сіре, а на чолі виступили краплини поту. Покликали на допомогу, хтось прикотив крісло на коліщатках, і мого батька завезли до кімнати.

Коли батько вже лежав у ліжку, я завагався, що маю робити далі. Покидати його самого в такому стані було небажано, але, з іншого боку, я не міг більше гаяти ні хвилини. Я стояв нерішуче на порозі, коли до мене підійшла міс Кентон і сказала:

— Містере Стівенс, я маю трохи більше вільного часу, ніж ви. Якщо хочете, я можу побути з вашим батьком. Я проведу доктора Мередіта нагору й повідомлю вам, якщо він скаже щось важливе.

— Дякую, міс Кентон, — відповів я і пішов.

Коли я повернувся до вітальні, пастор розповідав про муки, яких зазнають діти у Берліні. Я тут же взявся доливати гостям чай і каву. Кілька джентльменів, як я помітив, пили хмільні трунки, а один чи двоє, попри присутність двох леді, запалили цигарки. Я саме виходив із вітальні з порожнім чайником, коли мене перепинила міс Кентон.

— Містере Стівенс, доктор Мередіт уже йде, — сказала вона.

Я зазирнув у вестибюль і побачив лікаря: той саме одягав плаща й надівав капелюха. Я підійшов до нього, тримаючи в руці чайник. Лікар сердито глипнув на мене.



— Кепські справи з вашим батьком, — мовив він. — Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

— Так, сер. Дякую, сер.

— Скільки років вашому батькові, Стівенсе?

— Сімдесят два, сер.

Доктор Мередіт задумався, а тоді повторив:

— Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

Я подякував і провів його до дверей.

Того ж дня, незадовго до вечері, я мимоволі почув розмову між містером Льюїсом та мосьє Дюпоном. Я чомусь піднявся до кімнати мосьє Дюпона й уже збирався постукати, але перед тим, як завше, на мить завмер перед дверима і прислухався. Можливо, у вас немає такої звички — робити коротеньку паузу, щоб не постукати у невдалий момент, але я постійно так чиню і можу запевнити вас, що це звична практика для багатьох дворецьких. Тобто така поведінка не приховує жодних хитрощів: я, скажімо, зовсім не мав наміру стояти під дверима, підслуховуючи, як того вечора. Проте сталося так, що, приклавши вухо до дверей мосьє Дюпона, я почув голос містера Льюїса, і, хоч я вже докладно не пригадаю, що за слова я почув, його тон мене насторожив. Я чув той самий добродушний, неквапливий голос, що ним американський джентльмен зачарував багатьох присутніх, але тепер у ньому з’явилися підступні нотки. Саме це усвідомлення, а також те, що містер Льюїс був у кімнаті мосьє Дюпона і, вочевидь, звертався до нашого найголовнішого гостя, змусило мене опустити руку і стояти за дверима, наслухаючи.

У спальнях Дарлінґтон-Голлу досить масивні двері, тому я аж ніяк не міг почути всього, про що за ними розмовляли. Отож тепер мені важко достеменно пригадати, що я тоді підслухав, — так само важко, як і того вечора, коли я розповів про це його світлості. Але в мене все-таки склалося доволі чітке враження про те, що відбувалося у тій кімнаті. По суті, американський джентльмен висловлював своє переконання в тому, що його світлість та інші учасники конференції намагалися використати мосьє Дюпона для власних потреб; що мосьє Дюпона зумисне запросили пізніше, аби інші мали змогу обговорити важливі теми без нього; що навіть після його приїзду його світлість мав приватні розмови з найповажнішими делегатами, не запрошуючи до них мосьє Дюпона. А потім містер Льюїс почав переповідати мосьє Дюпонові дещо з того, про що його світлість та інші учасники говорили за столом першого вечора після його приїзду.

— Відверто кажучи, сер, — мовив містер Льюїс за дверима, — мене обурило їхнє ставлення до ваших земляків. Вони називали їх «варварами» та «нікчемами». Я пізніше занотував ці слова у щоденнику.

Мосьє Дюпон щось коротко відповів — я не почув, що саме, — а тоді містер Льюїс знову сказав: