Дорога мама

Глава 5

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Життя після весілля

Після весілля Хасан та Алексіс, як і планували, переїхали до Києва. Для них починався новий етап життя, у якому більше не було весільних урочистостей, нескінченних привітань і гостей. Натомість з'являлися звичайні ранки, спільні сніданки, домашні клопоти й необхідність щодня пристосовуватися одне до одного.

Саме цього Алексіс трохи побоювалася. Вона знала, що кохати людину й жити з нею під одним дахом — не зовсім одне й те саме. Під час побачень можна не помічати дрібниць, які в побуті раптом набувають неабиякого значення. А ще вона добре знала власний характер: Алексіс не любила, коли їй нав'язували чужі правила, проте й сама іноді могла бути надто категоричною.

Хасан також не вважав себе ідеальним чоловіком. Він звик до певного порядку, любив, коли речі лежали на своїх місцях, і не завжди розумів, чому деякі питання потрібно обговорювати довше, ніж йому здавалося необхідним.

Проте в одному вони були одностайними: жоден із них не хотів перетворювати сімейне життя на боротьбу за владу. Вони домовилися, що не замовчуватимуть проблем, не принижуватимуть одне одного під час сварок і не залучатимуть сторонніх людей до розв'язання особистих конфліктів без взаємної згоди.

Одного дня Хасан та Алексіс вирішили прогулятися Києвом. Вони не поспішали, розглядали старовинні будівлі, заходили до невеликих крамниць і час від часу зупинялися, щоб зробити фотографії. Захопившись розмовою, молодята звернули на одну з доріжок і зрештою опинилися в Бабиному Яру — місці, де нацисти під час Другої світової війни масово розстрілювали євреїв та інших жертв окупаційного режиму. Щойно вони опинилися на території меморіального комплексу, настрій Алексіс змінився. Навколо панувала тиша, а думки про трагічні події минулого мимоволі викликали важке відчуття.

— Хасане, давай підемо звідси, — тихо промовила вона. — Мені тут не по собі. Знаєш, буває таке відчуття, ніби місце зберігає пам'ять про все, що тут сталося.

Хасан уважно подивився на дружину.

— Якщо тобі некомфортно, звичайно, підемо. Я теж відчуваю, що тут важко перебувати, особливо коли згадуєш, скільки невинних людей загинуло.

Він не став переконувати Алексіс, що вона перебільшує, і не почав пояснювати їй, як потрібно ставитися до подібних місць. Натомість узяв її за руку, і вони попрямували до виходу.

Раптом позаду пролунав тихий шепіт.

Алексіс зупинилася.

— Ти чув?

— Що саме?

— Наче хтось прошепотів щось єврейською мовою.

Хасан прислухався.

На кілька секунд знову запанувала тиша.

— Можливо, неподалік хтось розмовляє, — припустив він.

Вони озирнулися, але поблизу нікого не побачили.

— Дивно, — пробурмотіла Алексіс.

Вона міцніше взяла чоловіка під руку, і вони рушили далі.

Проте за кілька кроків шепіт повторився. Цього разу він нагадував чоловічий голос.

Алексіс різко обернулася.

— Та що ж це таке? Ми обоє чуємо одне й те саме!

Хасан теж озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки лунає звук.

Потім підвів очі.

— Алексіс, подивися вгору.

Вона простежила за його поглядом і побачила встановлені на стовпах гучномовці. Вони були частиною меморіальної аудіоінсталяції, яка відтворювала тихі голоси.

— Це звукова інсталяція, — пояснив Хасан. — Мабуть, ми просто не помітили гучномовців, коли заходили.

Алексіс ще раз подивилася на стовпи, але спокійнішою не стала.

— Я розумію, що це запис. Але від цього місце не стає менш моторошним.

— Тоді ходімо швидше.

— От бачиш, а ти ще хотів погуляти тут!

— Я хотів прогулятися Києвом, а не перевіряти твою витримку в місцях із похмурою атмосферою.

Алексіс мимоволі посміхнулася.

— Дуже шляхетно з твого боку.

— Я взагалі надзвичайно шляхетний чоловік. Просто ти поки що не встигла оцінити всі мої переваги.

— Не хвилюйся. У мене попереду ціле життя.

— Сподіваюся, ти плануєш використати його з користю.

— Зокрема, щоб нагадувати тобі про твої недоліки.

— Тоді наш шлюб точно буде довгим.

Вони засміялися й нарешті вийшли з меморіального комплексу.

Алексіс зупинилася, вдихнула свіже повітря й подивилася на чоловіка.

— Дякую, що не почав переконувати мене, ніби я все вигадую.

Хасан здивовано підняв брови.

— Навіщо? Тобі було неприємно, і цього достатньо, щоб ми могли піти.

— Але ж ти хотів продовжити прогулянку.

— Алексіс, прогулянку можна продовжити будь-де. А ось змусити тебе почуватися комфортно всупереч твоєму бажанню я не хочу.

Вона на мить замовкла.

— Знаєш, іноді ти поводишся так, що мені важко з тобою сперечатися.

— Це комплімент?

— Не звикай.

Хасан усміхнувся й поцілував її в щоку.

Вони рушили далі, залишивши позаду місце, яке нагадувало про людську жорстокість і водночас змушувало замислитися над цінністю життя.

Алексіс ще довго згадувала ту прогулянку. Не лише через дивні звуки, а й через те, як легко Хасан поставився до її страху, не знецінюючи його.

Вона поступово починала розуміти: справжня турбота не завжди полягає в тому, щоб позбавити людину всіх неприємних відчуттів. Іноді достатньо просто не залишати її саму з ними.

Перші тижні спільного життя минали доволі спокійно. Хасан працював, Алексіс займалася власними справами, а вечори вони намагалися проводити разом.

Одного разу, Хасан прокинувся раніше ніж Алексіс, і поки кохана спала,він вирішив зробити їй приємно - приготувати сніданок. Чоловік почав метушитися, і випадково зачепив горшік з квітами, які Алексіс вирощувала на веранді. Коли горщік з білими фіалками впав на підлогу, він не розбився, і, на щастя, квіти виявились цілими, а от один листок, все таки, поламався. Хасан знав, якщо Алексіс це побачить, засмутиться, тому не вигадав нічого кращого, як взяти міцний клей та приклеїти листок, там де він і був. Після того як Хасан це зробив, поставив горщік з фіалками на місце, як наче нічого і не було, та пішов на кухню хазяйнувати.

Коли Алексіс прокинулась та зайшла на кухню, побачила, що Хасан уже приготував сніданок. На столі стояли чашки, тарілки, свіжий хліб і чайник. Усе було акуратно розставлено, а біля мийки не залишилося жодної брудної тарілки.

— О це так! — здивувалася вона. — Ти вже встиг і сніданок приготувати, і кухню прибрати?

— А що тут такого? — запитав Хасан, поправляючи окуляри.

— Нічого. Просто я ще не прокинулася, а ти вже встиг прожити половину дня.

Сніданок минув

у приємній атмосфері, в потім подружжя пішли до свого магазину, працювати.

Невдовзі Хасан та Алексіс вирушили у подорож до Стамбула — міста, яке займало особливе місце в житті Хасана.

Там жила його родина, там минуло його дитинство, і саме там він хотів показати дружині світ, у якому виріс.

До того ж подружжя планувало провести разом свято Ід аль-Фітр, яке завершує священний місяць Рамадан. Цей день традиційно пов'язаний із молитвами, гостюванням, примиренням, благодійністю та частуванням солодощами.

Для Алексіс ця подорож була нагодою не лише побачити нове місто, а й краще зрозуміти чоловіка та культуру, до якої він належить.

Щойно вона переступила поріг будинку родини Акалин, їй здалося, що вона потрапила до східної казки.

Високі стелі, старовинні глиняні вази, масивні меблі, оздоблені тканини та декоративні подушки створювали атмосферу затишку й розкоші. У вітальні стояв великий диван, поруч розташовувалися крісла, а на невеликому столику лежали різноманітні солодощі.

Будинок був просторим, але водночас мав особливе відчуття домашнього тепла.

Лейла зустріла сина й невістку з відкритими обіймами.