Дорога мама

Глава 1

ДОРОГА МАМА

Роман

19 квiтня 2019 - 14 червня 2020 р.р.

Автор - Юлiя Розкiшна

"Хочу виразити вдячнicть Артуру Мiльнеру ( видатний психолог та архiтектор)який допомогав менi створювати характер персонажiв, та пояснював як правильно розвивати вiдносини. Не дивлячись на те, що Артур не є соавтором цiєї книги, але вiн доклав не мало зусиль до створення роману "Дорога мама", та мого розвитку не тільки як письменниці, а і як особистості, в цілому. Основна проблема роману - одвiчний конфлiкт мiж батьками та дiтьми... Також в романi йдеться про емiграцiю грекiв в Радянський Союз, це спогади моїх дiдуся Аристарха та бабусi Зейнаб, якi, в свiй час, емiгрували до Радянського Союзу. В оригiналi призвище мого дiдуся Πολυτελής ( в перекладі з грецької мови - Розкiшний), вiн переклав своє призвище для того, щоб отримати радянське громадянство. В свою чергу, в романi була затронута тема мiжнацiонального конфлiкту, а саме вiйна мiж Турцiею та Грецiєю, на це мене надихнуло знайомство з Артуром (його можна побачити на фото), який є за походженням еврей, а я з родини греко - палестинських емiгрантiв, і на цій почві виник конфлікт у його родині... Ми познайомились в квiтнi 2015 року, а 1 липня 2016 р. вiдбулись нашi заручини... Але у квітні 2020 року Артур помер від COVID - 19, тому що хворів на астму.... У жовтні 2020 року Артуру мало виповнитись 35 років... тому роман "Дорога мама" нерівномірний, я його писала у стані депресії. Я вважаю, кожна творча людина повинна пережити красиве але трагічне кохання, і у той же час я нікому цього не бажаю, тому що це психологічно важко пережити. Втім, все Велике створюється у болі."

Ю. Розкiшна

ПРОЛОГ

- Мир вам і вашому дому! Я прийшов до вас із повагою та щирим наміром, аби отримати вашу відповідь на важливе для нашої родини питання. Чи погодитеся ви віддати заміж вашу старшу доньку Алексіс за мого молодшого брата Хасана Акалина? Ми прийшли до вашого дому з добрими намірами, сподіваючись на вашу згоду та благословення. - Карим завмер в очiкуваннi вiдповiдi від господарів дому. За зовнішнім спокоєм він приховував нетерпіння. Адже від цих кількох слів залежало щастя його молодшого брата — чоловіка, який уперше у своєму житті дозволив коханню взяти гору над розумом.

Хасан кохав Алексіс Василіадіс. Кохав так сильно, що заради неї був готовий залишитися в чужому для себе місті, змінити звичний уклад життя й почати все спочатку. І, на щастя, його почуття були взаємними. Саме тому сьогодні Карим сидів у домі родини Василіадіс, представляючи інтереси молодшого брата. Він прийшов просити руки Алексіс від імені Хасана, дотримуючись традицій, за якими шлюб нерідко починався з домовленості між двома родинами...

А тим часом, Хасан Акалин ходив кімнатою з кутка в куток. Здавалося, час навмисно сповільнив свій плин, випробовуючи його терпіння. Хасан раз у раз поглядав на годинник, а потім підходив до вікна, сподіваючись побачити знайомий силует брата. Даремно. Каріма все не було. "А якщо вони відмовили?" - ця думка промайнула в голові Хасана, і він одразу ж відкинув її. Ні, він не хотів навіть припускати такого. Янніс і Марія знали про їхні стосунки, а Алексіс ніколи не приховувала своїх почуттів.

Та хіба можна бути цілком упевненим у чомусь, коли йдеться про власне щастя?

Хасан зупинився посеред кімнати й глибоко вдихнув. Потім змусив себе сісти в крісло, закинув ногу на ногу й заклав дужку окулярів до рота.

Окуляри він одягав лише тоді, коли читав або працював із документами. Зір у нього був не надто добрим, проте носити їх постійно він не любив. Зараз же вони стали для нього своєрідним засобом заспокоєння.

Хасан не курив. Натомість, коли нервував, мав звичку гризти дужку окулярів, намагаючись у такий спосіб опанувати себе.

Але сьогодні навіть ця маленька хитрість не допомагала.

Зрештою він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі.

І саме тоді, коли очікування стало майже нестерпним, його думки перенеслися туди, де все почалося.

До Харкова.

До минулого літа.

До дівчини, яка спочатку навіть не збиралася приходити на його запрошення до кав'ярні...

Минулого року Хасан щойно завершив навчання в Державному інституті міжнародних відносин у Харкові. Це була його друга вища освіта: першу він здобув у Стамбулі. Диплом факультету фінансової економіки відкривав перед ним нові можливості, а завершення навчання здавалося чудовим приводом для святкування.

Разом з одногрупниками Хасан вирушив у гості до одного з друзів, який мешкав у приватному секторі Харкова. Компанія планувала влаштувати невелике застілля на подвір'ї, відзначити закінчення інституту, тож усі відразу взялися до справи.

Один із хлопців заходився рубати дрова, інші готували стіл, а Хасан упевнено взявся за м'ясо.

— Дівчата, можете поки відпочити, — заявив він однокурсницям, дістаючи спеції. — З шашликом я впораюся сам.

— І чому ж це? — поцікавилася одна з дівчат, схрестивши руки на грудях.

Хасан поблажливо всміхнувся.

— Тому що справжній шашлик найкраще вміють готувати східні чоловіки.

— Оце так скромність! — засміялася інша.

— Це не скромність, а досвід, — серйозно відповів він, хоча кутики його губ видавали, що жартувати він теж умів.

Велика миска з курячим м'ясом стояла на столі. Хасан додавав спеції, перемішував шматочки й пояснював друзям, чому маринад має бути саме таким, коли його погляд раптом зупинився на сусідньому подвір'ї.

Там дівчина розвішувала білу постільну білизну.

Звичайна картина. Нічого особливого.

Принаймні так здалося б будь-кому іншому.

Але не Хасану.

Дівчина ніяк не могла впоратися з мокрими простирадлами, які раз у раз плуталися між собою. Вона намагалася розправити одне, потім друге, а зрештою опинилася в самому центрі білої плутанини.

Хасан мимоволі всміхнувся.

У її рухах було щось настільки безпосереднє й кумедне, що він на мить забув і про шашлик, і про друзів, і про свято.

Він просто дивився на неї.

На її оливкову шкіру, темні очі, правильні риси обличчя та довге, смолянисто-чорне волосся, яке теплий вітер лагідно розгойдував на плечах. У її зовнішності відчувалася грецький колорит, в риси обличчя - стримані, виразні й по-своєму особливі. На дівчині була шовкова коротка біла сукня з короткими рукавами та відкритими плечима. Вона знову спробувала розплутати простирадло, але тканина вперто не піддавалася. Хасан засміявся. Тихо, майже нечутно. Проте цього вистачило, щоб привернути її увагу. Дівчина підвела голову й подивилася просто на нього.

Їхні погляди зустрілися.

У ту мить Хасан ще не знав її імені. Не знав, скільки разів згодом шукатиме зустрічі з нею, скільки відмов почує і як довго намагатиметься зрозуміти власні почуття.

Він знав лише одне: познайомитися з нею було необхідно.

— Доброго дня! — привітався Хасан, підійшовши ближче до огорожі.

Дівчина примружилася, розглядаючи незнайомця.

— Доброго дня.

— Дозвольте допомогти вам із цим непокірним простирадлом?

— А ви завжди пропонуєте допомогу незнайомим дівчатам?

— Лише тим, які опиняються в нерівному бою з постільною білизною.

Вона не втрималася й засміялася.

Саме так усе й почалося.

Кілька хвилин розмови, кілька жартів, обмін іменами. Хасан дізнався, що дівчину звати Алексіс, а вона — що перед нею стоїть Хасан Акалин.

Коли він запросив її до кав'ярні, Алексіс погодилася. Принаймні так йому здалося.

Вона пообіцяла прийти, усміхнулася й повернулася до своїх справ.