Перелетні птахи

Із прилеглих дверей виходить Меценас, вже без „оверолів”, перебраний в звичайний одяг, тільки призабута кашкетка ще бакириться на чубку голови. Курить. Мимоволі помітивши біля вікна сильветку пані Ольги, спинився наче вкопаний, недовірливо їй приглядається—

— Не хочеться мені вірити власним очам, але… —

Пані Ольга стрепенулась:

— Хто це?! Ні, неможливо!.. То ви, пане меценасе?..

— Ну, а хто ж би, ну, а хто ж би, золотко моє?.. Господи Боже, Ти направду часом твориш чудеса!.. Звідки ви тут взялися?

— Тут, на роботі, чи тут, в Америці?

— І на роботі, і в Америці.

— Тут, на роботі, я перший раз, а в Америці лише три тижні…

— Вітайте ж, вітайте, на цій вільній землі… в цьому місці всі кажуть — Вашінґтона, а я кажу — Авраама і поквапно додаю — Лінколна! (бере її за руку, хоче поцілувати).

— На цій вільній землі, кажуть, не вільно цілувати в руку?

— То лише на Давнтавні не вільно. Там панує інша етикета. А ми тепер на горішній частині міста!

— Ой, справді, на горішній: на якому-там сімдесятому поверсі! (Відтягаючи руку). Годі, годі, в мене руки забрукані.

— Не забрукані, тільки ушляхетнені брудною працею. Такі руки міг би цілувати сам пан цісар, як би жив донині…

— Ви завжди були великий джентелмен. Ще в Европі…

Меценас роблено-драматично:

— Не згадуйте, не дозволяю! Категорично забороняю! Ніяких споминів, ніяких сантиментів! Спомини тягнуть людей до вікна, до Іст-Рівер, під колеса самоходів…

Пані Ольга мимовільно глянула з вікна в пропасть ночі…

— Ой, тягнуть, тягнуть…

— До речі! Що ви тут робите?

— А що ми всі тут робимо?.. Клінуємо.

— Но, но, золотко моє, не узагальнюйте, прошу я вас! Наприклад — стоячий перед вами Майкел (маю честь представитися!) є вже нині старшим помічником молодшого формана і має під своїм берлом оцей цілий поверх!

— Ох, вибачте, а я й не знала, що ви тут начальство! А я так стою дурно і не працюю!

— Не шкодить, можете собі сісти і не працювати. Медам!.. (Подає їй крісло).

— Ні, ні, дякую. Краще я закінчу свою роботу…

— Сідайте! Хто тут бос?

Пані Ольга нерішуче сідає. І в цій хвилині на столі дзвонить телефон. Меценас притьмом припадає до нього:

— Галов! Хто?.. А, містер Джонс! Єз. Ол райт. Окей. Ґуд бай!.. (відложив трубку). Кажу вам — що англійське, це прекрасна мова! Не треба вам великого запасу слів, принаймні в нашій клінерській професії: єз, окей, ґуд-бай, де-цо!

Пані Ольга встає з крісла:

— Пане меценасе, може я таки піду… Знаєте, я, просто, боюся: на протязі двох тижнів мене вже три рази звільняли з праці… Не хочу, щоб завтра звільнили четвертий раз.

Меценас саджає її назад:

— Золотко моє, ви знаєте хто це дзвонив? Містер Джонс! А ви знаєте, хто такий містер Джонс?.. Супер-супер-інтендент цього будиночку, пан, бог і володар, що має під своєю владою 148 клінуючих живих автоматів! А ви знаєте, що він мені сказав?.. „Майкел, я віддаю під твою руку всіх людей і всю роботу, бо мушу вийти на годину в пильній справі”. Як він сказав — на годину, то прийде за три, бо шануючий себе айриш так швидко не вертається з корчми. А ми за той час можемо свобідно погуторити.

Пані Ольга в задумі:

— Як колись… у Глибічку…

— Великім?

— Великім.

— А ви собі пригадуєте?..

— Пригадую… тільки ви категорично заборонили викликати тіні минулого. Що ж, може так і краще…

— А ви знаєте, що я нераз думав, що з вами діється…

— Так, я знаю, що ви, навіть, писали до… нас, але ми тоді переїхали з бритійської зони до французької й одинокий ваш лист я одержала з дворічним запізненням. Щиро дякую вам, що ви, все ж таки, цікавилися…

— Ну, ще б ні, золотко моє! Та ж ви моя перша і друга любов!

— О, чи справді?.. А між першою і другою нікого не було?

— Може там щось і було, золотко моє, може щось замішалося, але це не входить в рахунок. Моє серце залишилося назавжди в Глибічку!

— Великім?..

— Так єсть! (Цілує її руку). Пані Олю, я не можу дивитися на цей ваш офіціяльний стрій!

— На який стрій?

— А на цей хвартух. Давайте його сюди, ваша служба на нині вже скінчилася.

— Але ж — вагається пані Ольга.

— Слухайте, хто тут бос?!

Меценас бере від неї хвартушок і хустину, заносить до сусідньої кімнати. В тому часі пані Ольга, з деяким схвилюванням, стає перед дзеркалом, попровляє волосся…

Входить розпромінений Меценас, несе китицю квітів:

— Думаю, що наша секретарка, місс Бетсі, чи Пепсі, не буде сердитись на мене за те, що я позичив ці квіточки з її столика, для вшанування такої оказії… (задивився на пані Ольгу). Що це — якісь чари-мари?.. Золотко, та ж ви зовсім не змінилися від тих часів, коли один страшний лицар, в однострою усусуса, стояв із гітарою перед вашим ґаночком і співав:

За твої, дівчино, чорнії брови

За твою, дівчино, каплю любови —

Віддав би дівчино, моя голубчино,

Всі свої любі розмови…

Пані Ольга похилила голову:

— Так, так… А за тою дівчиною „з чорними бровами” ходять вже три отакі потіхи, що лепечуть: „Бабцю”!

— Но, но, золотко моє, не гнівіть ви Господа Бога! З такою бабцею ще можна сміло і з приємністю забавитися в „манастир”. (Ставить на на столі квіти). Тепер подивимося, чи мій бос не залишив нам чогось такого, що підкреслило б ще більше урочистий характер нашого свята… Є! (Витягає з бюрка пляшку вина). „Мартіні”, — хай буде „Мартіні”. Як ви його „лайкуєте”?

— Бійтеся Бога, що ви робите?..

— А що?.. Позичаю собі вина в мого боса. Зрештою, це наше спільне санктуаріюм, звідки ми нераз потягаємо. Бо ми з ним за пані-брат. А хто ж він такий?

Такий самий лоєр, як і я, з тією тільки різницею, що він ґенґстер, а я — порядний чоловік, або — дурень, іншими словами. Ну, він, нічого собі, симпатичний таліянчик, молодий джус, має всього тридцять років. Нераз посідаємо собі, закуримо, я розповідаю йому про нашу європейську, ще ц. к. віденську палестру, про адвокатські традиції, професійний кодекс чести, а він іржить, як дикий кінь, так йому з того всього смішно. А вчора сам мені признався, що він тепер ходить, як той цирковий штукар по линві над берегом пропасти: або заробить десять тисяч долярів, або десять літ криміналу… Ну, де ж, до дідька, той коркотяг?

Пані Ольга сумно похитала головою:

— То страшне…

— Що, саме?

— До чого докотилася наша політична еміграція в цій… вільній країні! Ну, наприклад, ви, слава нашої адвокатури, блискучий оборонець і громадський діяч, мусите так понижуватися і на старші роки витирати бруди за таким смаркачем, та й ще до того якимсь напівкримінальним типом!

— Любко дорога та й золота, тут минуле не рахується. Кожний новоприбулий — це „табуля раза” і чи він бувший президент держави, чи бувший шевський челядник — мусить починати все „да капо”.

— Коли, тепер?.. З шостим хрестиком на шиї?

— Саррі… Вам треба насамперед вивчити три головні заповіді ґрінора: перше — не думай в Америці європейськими категоріями, друге — не пробуй розбивати головою муру, а третє — привикай до того, що є, бо іншої ради не маєш. Будь усміхнений, щади гроші і люби Америку. Ґад блес Амеріка!

З пляшки з лоскотом вискочив корок —

— Де-цо!

— А, знаєте, це трохи прикро…

— Ну, наприклад?

— Прикро дивитися, коли наші люди, гарні люди, вартісні, яких ви знали віддавна і на яких звикли дивитися трохи інакшими очима, тут, в Америці, так якось швидко і безболісно пристосовуються до нового життя…

— Коли ця тирада стосується до мене, то не так дуже швидко. Любко, я вже тут три роки!

— А я і за тридцять років не буду інакша, як є тепер!

Меценас цілує її руку:

— За те вас шаную.

— За що?.. — посміхнулася пані Ольга.

— За характер. (Подає їй вино). Пані Олю… випиймо ж цю крадену чару, як, взагалі, крадені бувають хвилини людського щастя, випиймо її за нашу несподівану й щасливу зустріч на цьому новому континенті! Не згадуймо про минуле і не думаймо про майбутнє, живімо, прошу я вас, одним тільки моментом, моментом зустрічі двох добрих старих друзів… —