Страница 26 из 26
І тут голос містера Чабана, від великого зворушення на згадку того пращання, не витримав важкої проби і застряг у горлі, що здригалося, як від глибоких спазмів. Чабаниха підняла хвартушину до очей і захлипала дрібно-тонюсенько, а сестра Мері з Бейону таки заридала в голос, аж кум Соловій пробудився.
— Що ж, далі небагато того оповідання, — зідхнув по малій хвильці мр. Чабан, потягнув добрий лик пива й обтер із вусів білу шуму. — Як нам було спершу в тій Америці, то ми, старі еміґранти, знаємо, а ви, молоді, ще пізнаєте. Тут задармо нічого нема, наробитися треба тяжко, але з тої роботи має чоловік пожиток. (Загальне притакування головами!). Я ж тобі кажу, Джордж, тут всяко бувало, і гірко, і солодко, але ми з Настею завжди споминали добрим словом твоїх родичів, бо як би не вони, то ми ніколи не бачили б тих контрів! То ж коли в сорок й шестому році один американський вояк передав нам з Німеччини від тебе листа, що ви обоє все стратили, все загубили, і дітей, і маєток, а тепер опинилися в бараках як скитальники — то я сказав тоді своїй жінці: Насте, в тім єсть палець Божий! Тепер ми маємо, сказати по-американськи, чинс, нагоду, відплатитися тим самим добром нашому паничеві, яке зробили колись нам його родичі! Ми мусимо забрати їх до Америки! (Славно! Дуже найс! — заплескали гості в долоні). Але з тим спровадженням то так легко не йшло. Це забрало трохи часу. То ми, тимчасом, помагали їм, як могли, посилали пакунки…
— Нераз пару доларів — добавила Чабаниха.
— Так, нераз пару долярів — потвердив жінчині слова мр. Чабан, — але про це не варто згадувати, нема, так сказати чим хвалитися, бо ж ми конче хотіли тут їх мати. Дорогий паничу-Юрку, а просто, по-американськи, дорогий Джордж, і ви, дорога пані Вільшанська: ми обоє дуже щасливі, що могли подати вам через море помічну руку та й дякуємо вам, що ви отою простою-ро-бочою рукою не погордили, прийняли її та приїхали до нас! Джордж, будь нині в нашій хаті, як у себе вдома, на приходстві твого небіжчика-батька, на якому ми, сироти, знайшли колись притулок! (Інженер встав, виструнив на весь ріст свій кістяк і елеґантно вклонився). Але справа є така… — заклопотано почухав лисину мр. Чабан. — Ми обоє вже старі та й ви не молоді. Ви не годні йти до тяжкої роботи, а ми не такі маґнати, щоб могли дати вам все, що треба до життя. (Інженер і пані Галя подивилися одне на одного і сильно приблідли). Але ви тим не журіться, якось то буде. Богу дякувати, ми маємо добрих дітей — і не бідних І — донька вийшла за лоєра, один син має свій бизнес („то молодший, Джані”, — пояснила Чабаниха). — А старший, Майк, продовжив мр. Чабан, стоїть найкраще: він є за інженера, робить в одній фабриці, в лябораторії, має свій гавз, коло гавзу городець, дві кари, два ґараджі, ну, що то казати — пан на цілу губу. Джордж, ми з ним договорилися, що він вас обоїх забере до себе… Твоя пані поможе Майковій жінці обійти дітей та й трохи коло хати, трохи коло кухні — це вже їх бабські справи. А ти — будеш за цілого ґазду!.. Ну, в пєцах підпалиш, чи сміттячко на подвірю підметеш, траву машинкою покосиш, робота це ніяка, от — забавка. Ну, коней пуцувати не будеш, бо нема!.. (ха, ха, ха! — загриміло довкола, як з моздірів). — Ми певні, що наші діти кривди вам не зроблять, як ніколи не кривдили нас ваші родичі, царство їм небесне!
— Славно! Дуже найс! — загуло довкола. З усіх кінців столу піднімалися схвильовані баді та їхні подруги, із сльозами радости підходили до Вільшанських і стискаючи їхні руки, ґратулювали їм такої вимріяної розв’язки питання їхньої екзистенції. Інж. Вільшанський роздавав на всі боки граціозні поклони та сердечні потиски руки, ніби приймав у сальонах посольства делеґацію дипломатичного корпусу, — а при тому розпливався в похвалах на адресу спонзорів:
— Шановні і дорогі панство Чабани, — казав, — ми ніколи й не сміли мріяти, що таке несподіване щастя всміхнеться до нас, зараз у перший день нашого приїзду на цю гостинну землю! Ми, просто, не знаходимо слів, щоб висказати вам найщирішу вдячність…
— Ол райт, ол райт, — доброзичливо поклепав його плече містер Чабан. — Ми знаємо, що ти дипломат: — одне говориш, а друге думаєш. Джордж, ми вас добре розуміємо: і ми були колись „ґрінори”!
ЗМІСТ книжки