Перелетні птахи

— Ага! А видиш, червоняку, як заткав тобі писок?

Це кума Текля подивилася сердитим оком на кума Соловія і відобрала йому батлю з руки, а звертаючись ввічливо до інженера, вже не знати котрий раз просила його:

— Ану, Джорджуню, приміряй собі ці штани з мого Фреда! Мені так видиться, що вони будуть сам раз на тебе.

Але інженер ще раз чемно відмовився: на цьому пункті він був твердий і неподатний! Впродовж вечора з різних сторін напливали до нього такі пропозиції: раз просили його, щоб скинув свої таборові „комісьняки” та

взувся в „нові і тільки трохи приходжені” черевики самого спонзора. Потім містер Татух пробував одягнути його в свій „оверковт”, а пані Татушиха, вже, правда, дещо напідпитку, дуже щиро намовляла його, щоб, на всякий випадок, примірив собі пару теплої, спідньої білизни з її чоловіка… Але наш расовий дипломат з подивугідною гнучкістю відмовлявся від цих небуденних проектів, ввічливо дякував за кожній дар, вихваляв під небеса його доброякісність, чудовий ужитковий стан і фасон, запевняючи при тому жертводавців, що на його фігуру кожня річ „пасує, як втяв”.

Натомість краща його половина, пані Галя, не перейшовши через дипломатичний перевишкіл, онесмілена й трохи приголомшена тим всім, що довкола неї творилося, стала відразу слухняним знаряддям у руках добродійок, які робили з нею що хотіли. Як молоду перед шлюбом виводили і вводили її до „будуару” пані Чабанихи, без церемонії скидали з неї все, що тхнуло Старим Краєм і перебирали на американську манєру. Так переміряли на ній, як на манекіні, добрих два десятки суконок, плащів, капелюхів, не згадуючи вже про делікатнішу жіночу конфекцію… При тому пані Галя мала змогу наслухатись різних „коментарів” від яких їй збиралося трохи на сміх, а більше на плач.

— Бачите, кума, — шептала Татушиха до Теклі, — казали — ті скитальці такі бідні — нещасні в тих таборах, а вона, ось, приїхала до Америки в єдвабній гальці!

— А що? — спитала її Текля півшепотом, — а як мала приїхати, в гребінній сорочці на хребті, як ти приїхала… Та ж то пані, інженерова жінка!

— Мої дорогенькі, та це шмаття — то ми їм післали до табору, — сказала скромно міссис Чабан і це від разу вияснило справу.

Після кожної „зміни декорації” пані Галя виходила з „бедруму” ледви тепла і завжди в якійсь іншій, довшій, або коротшій „дрезці”. І за кожнім разом її вологі від сліз очі дивилися на чоловіка розпучливо-благальним поглядом, наче просили в нього рятунку. Використавши один короткий момент, коли вони обоє знайшлися разом, пані Галя вхопила чоловіка за руку і гістерично заридала:

— Юрку, втікаймо звідсіль! Забираймо наші речі і ходім!

— Та куди ж підемо?..

— Кудинебудь!.. До пристані— назад на корабель.

— Дитино, прошу тебе, заспокійся!

— Я не можу! Не можу! Що вони собі з мене зробили, ляльку, чи куклу?! Водять мене та й водять, роздягають, одягають…

— Дитино, я думаю, це вже довго не потриває: перша година по півночі!

Але даремне інженер так думав, бо саме, в цій хвилині, господар хати, мр. Чабан, попрохав гостей, навіть тих, що вже спали, про дрібку уваги: мав щось дуже важне сказати.

— Велл, Джордж, — промовив, схиляючись з пошанівком у сторону свого скитальця, — дотепер ти балакав і розповідав свою сторію, а, ось, дозволь, що я розкажу свою. Може я не вмію так красно й граматично говорити, як ти, за це вибачай, ти добре знаєш, які я школи виходив і де… А ти не перебивай! — гримнув на дружину, яка ще і не вспіла відчинити рота. — Ти завжди любиш встромити свої три центи там, де їх не треба!.. Так, шановні мої гостоньки, на початку я хочу зрадити вам один сікрет: ми, рахувати, з Джорджом — лянцмани, з одного села!

— Це такий сікрет, який вже всі знають, — аж тепер втрутила свої „три центи” Чабаниха, але зараз замовкла, помітивши злющий чоловіків погляд.

— Треба вам знати, — продовжав мр. Чабан, — що Джорджів батько, небіжчик отець Вільшанські, хай з Богом спочивають, були в нашому селі тридцять літ на парафії! Та це не був звичайний собі священник, як інші, то був наш тато й опікун, свята душа, то вам тільки можу сказати!

— А небіжка-їмость були такі самі, — доповнила його мову Чабаниха.

— Йой, Насте, я тебе прошу — замовчи! — хвилювався мр. Чабан. — Я сам знаю, що небіжка мали золоте серце й були для нас, як рідна мама. Бо то треба вам знати, що ми обоє з Настею були сироти, а вони притулили нас на приходстві і виховали, якби своїх дітей. І хай мені тут всякі товариші не горлають, мовляв, наші попи в краю тільки за требами очі витріщали та шкуру з народу дерли, бо то неправда єсть!

Ця безпосередня алюзія була спрямована на адресу кума Соловія, та не дійшла до адресата, бо кум Соловій, склонивши голову на поруччя „вілчира”, спав уже твердим сном.

— Так-то, видите, ми обоє з жінкою служили на приходстві. Я змаленького любив крутитися по стайні, а небіжчик-панотець завважили собі це і коли я підріс на парубка — зробили з мене фірмана від цуґових коней! А Настя, ніби моя жінка, а тоді ще дівка, помагала їмости на кухні, чи в покоях, чи коло корів, ну, звичайно, робила бабську роботу. Джордж ходив тоді у Львові до гімназії, а всі на приходстві називали його „панич”— А панич написали лист, а паничеві треба вислати десять ґульденів, а панич приїдуть додому на свята… Ну, то вже була велика радість, як панич приїздили, скажім, на Святий Вечір, на зимову вакацію. Я від самого досвітку чесав і пуцував своїх цуґовців, а коні в нас були, гей змиї, як ішли — то іскри кресали, то панич сильно любив, як ми, їдучи залубнями зі стації, переганяли по-дорозі всі фаєтони, навіть четвірню самого Потоцького!..

Приїхали з памороззю на шапках і на бундах, прийшли до покоїв — а тут вже стоїть прибране деревце, і свічка світиться, і все готове до вечері, а тоді наш панич давай витягати з валізки презенти: для татуся пачка знаменитого тютюнцю „Герцеґовіна”, для мамці книжки з модами і взорами, бо вони, небіжка, в тому кохалися, а мені, розуміється коробку „кубів”!

— А мені раз купили шалянову хустку! — несміливо похвалилася Чабаниха і замовкла, соромливо спустивши очі.

— Ну, я до того не мішаюся, за що він купив тобі цю хустку! То вже є ваші порахунки— тут мр. Чабан підморгнув бровою аж його міссіс зашарилася, як відданиця, а гості підняли гураґанний регіт — ха, ха, ха!… — Досить того сказати, що ми обоє виросли на приходстві, як у Бога за пазухою, не знаючи, що біда-нужда і що то значить бути жадним того кусочка хліба. Джорджові тато й мама були для нас, як рідні, вони нас виховали, в люди вивели, а потім, посватали і до шлюбу поблагословили. Та й ще одно добро зробили для нас, якого їм до смерти не забудемо: намовили нас їхати до Америки!

— Одного разу закликали мене небіжчик отець на ґаночок, — а вже тоді трохи нездужали, на серце скаржилися, — подивилися так ясно мені в очі та й кажуть:

— Видиш, Грицю, кажуть, так нераз сушу свою голову, що з вами буде, ніби з тобою і з Настунькою. Я та й їмость вже поволі старіємося, ще я, тепер, чогось піднепав на здоров’ю, а ти знаєш, як люди говорять: — „Попові дзвонять — попадю з села гонять”. Де ж ви, сироти, подінетесь, коли нас не стане? Не маєте нічого свого, ні кола, ні двора, ні клаптика ґрунту, — тільки те, що в собі та й на собі. Але маєте здорові руки до праці. Багато людей їдуть тепер до Америки і пишуть, що там добре… Попробуйте і ви цього щастя за синіми морями… Трохи грошей на дорогу маєте, решту ми вам доложимо та й в божу путь!..

— … Гей, пригадую собі, якби нині, той день, коли ми покидали наших добродіїв і приходство і рідне село та й відїжджали в чужий світ!.. Ти, Джордж, того не пам’ятаєш, ти вже тоді вчився в Відні на університетах…

— Це було на святої Покрови! — підповіла Чабаниха, а мр. Чабан дивно-урочистим голосом підтвердив її слова: Так, це було на святої Покрови!.. Що нам тоді діялося на душі, то це кожний знає, бо кожний з нас покидав рідні сторони. Мені, скажу вам правду, найтяжче було розлучитися з кіньми. Ще’м, наостанку, почесав їхні гриви, закульбачив хвости, поцілував їх у білі латочки, що мали на чолах та й сказав: „Будьте здорові і йдіть на ліпші руки!” А вони, чуєте, пообертали голови і так сердечно за мною заіржали, ніби людською мовою заговорили. Виходжу зі стайні, а на подвірю зібралося пів села людей проводити нас до колії. Перед ґанком стоять їмость і єґомость, а сивенькі обоє, як голуби— їмость тримають якісь торбинки з сухарями і плачуть, а єґомость дали нам поцілувати хрестик та й кажуть: „Боже вас благослови, діти, на далеку дорогу. Бо ви були в нас не як слуги, а як діти і того вам на прощання тепер бажаємо, чого бажали б рідній дитині…