Перелетні птахи

Кожної неділі, в 11-ій годині ранку, ще перед закінченням „Великої” Служби Божої, пан Крук уже займає свій пост на сходах „Самопомочі”, завжди гладенько поголений, напахчений, обов’язково у взористо-яскравій краватці, на якій майстерно вигаптований — як не краєвид з Каліфорнії, то погоня за індіянами, або якась інша інтригуюча історія. З старими емігрантами дружньо здоровкається окликом „Гелов”, на сіру масу нових споглядає співчутливо і з деяким призирством із висот найвищого ступня сходів. Тільки декому з колишніх друзів з еміграції ласкаво кивне головою, а, в вийнятковому випадку, подасть кінчики пальців пухкої, завжди споченої руки.

Сіра скитальська маса, переважно з двох-трьох останніх транспортів, задирає голови і з шанобою глядить на визначну особистість, шушукаючи одні до одних: „Бачите, пане раднику, то є, власне, пан Крук! Ага, це він!.. ” Коли вже довкола назбирається достатня кількість „грінорів”, пан Крук витягає з задньої кишені штанів хустинку, втирає зрошене потом чоло і м’ясисту потилицю і починає промовляти до народу:

— А я, каже, не знаю, чого той наш бідний Ді-Пі сюди їде?.. Жиди до Палестини так не пхаються, як русини до Америки! Лисен, ви ще не знаєте Америки, бо ви тут свіжі, грінори. Але того, що я тут витерпів і зазнав за три роки часу, — того і на воловій шкурі не списав би. Слово чести даю, деколи бувало, що чоловік думав: краще було дати себе репатріювати додому, а там — піти з хлопцями в ліс і чесно згинути в бою, в однострою українського повстанця, як бути тут погноєм, попихачем, робучою худобою!

Вступ із виразно замаркованими патріотичними нотками робить належне враження на слухачів, що як ті овечки збилися в купку довкола пастиря, задивлені в пана Крука, неначе в якого пророка.

А пан Крук далі пророчить:

— Люди, каже, це вже не тая Америка з часів добробуту, коли все було дешеве, коли бос шукав робітника, а не робітник боса. Нині все змінилося. Настала дорожнеча, податки скакають догори, а наш чоловік не має права дістати доброго джабу, бо юнія вас не прийме, юнія має вас усіх за непотрібів, які приїхали сюди відбирати хліб американському робітникові!.. А з мешканнями, то вже цілком погано! — перескакує пан Крук на свого улюбленого коника. Нема гавзів, нема румів, нема даху над головою, хоч сідай на вулиці і плач у гіркі кулаки. А чому так є?.. Бачите, ви цього не розумієте, бо ви ще свіжі-зелені, отож я хочу вам все об'яснити. Під час війни всі будови були припинені, бо продукція йшла на воєнні потреби. Тарах! — скінчилася війна, військо прийшло додому, почалася еміґрація — наїхало багато свіжого народу, а мешкати немає де! Ви собі гадаєте, що тільки ви, скитальники, не маєте де голови приклонити?.. Тепер так є, що й деякі наші, американські бойси, хоч і справжні громадяни і кров свою на фронті проливали, проте і вони, деколи, не годні дістати румів! А ви ж не можете себе з ними рівняти? Що ви тут є?.. Ніщо, полова, зайві люди, де-цо!

Чим довше пророкує новітній Єремія, тим тісніше стискаються в громадку збаранілі овечки, залякані, пригноблені, прибиті горем. Кожне слово пана Крука гатить їх, немов обухом по голові, підриває ґрунт під ногами, який ще в декого не вспів і добре встоятися після морської хвороби.

Хтось з відважніших пробує вхопитись за якусь дошку рятунку:

— Може вибухне війна та й поїдемо додому, — каже несміливо.

— Ба, коби вибухла! — декламує пан Крук схвильований, з полум’ям в очах. — Ви гадаєте, що в такому випадку я сидів би тут довше, як годину? Та ніколи!.. Я не дбав би про це, що маю громадянські папери, кинув би жінку-діти і перший поїхав на Батьківщину! Бо наше місце не тут, а там— там! — гукає патетично пророк і показує пальцем ніби на книгарню „Сурма”, ніби на поблизький ресторан-музей містера МекСорлі. — На жаль, мої дорогі, наші мрії-сподівання залишаться нездійснені. Цей воєнний галас, що його роблять газети, це все „страхи на ляхи”, це така політична грачка. Війни не буде ні за десять, ні за двадцять років. Америка не хоче війни! Немає для нас рятунку: розпорошимось по світі і погинемо, як руді миші!..

— Та є ще стара еміграція, може вона нас порятує — хтось інший чіпляється за цю останню шансу, як по-тапаючий за бритву.

Пан Крук бистро кидає оком, чи не маячить, десь на горизонті, який „старий”, а потім сходить між народ, два-три ступні нижче і каже притишеним голосом:

— Люди, постукайте себе пальцем в чоло! Вибийте собі це з голови! Старі не поможуть вам ні стільки, що чорного за пазуром. Та вони раді б втопити вас у ложці води!.. За що?.. Га, га! За те, що ви вчені, а вони простюхи, де-цо! Чуєте, що вони балакають: „Колись, був порядок, кажуть. Як приїхала з краю дівка, то знала, що має йти мапувати, або діти бавити. Як приїхав хлоп — ішов до шапи, або мити начиння. А тепер поприїздили якісь доктори, професори, кожний сидів би на офісі, а робити не хоче”! А попробуйте впроситися до них на мешкання! — пан Крук знову перескочив зручно на свого коника. — Ані мови нема!.. Сидить вам пара таких старих куйонів, займає апартмент з п’яти кімнат, кімнати стоять порожні і плісніють, а вони не відступлять тобі куточка, хоч ти хрестом перед ними падай!

В гішпана, таліяна скоріше випросиш, як у свого чоловіка!

Це останній цвях забитий у віко домовини, що в ній лежать погребані сподівання скитальців на поправу їх незавидної долі. В кого ще тліла хоч маленька іскорка надії, що, мовляв, „якось то буде”, то тепер і вона погасла. Люди, понуривши голови розходяться в такому настрою, немов би їм тількищо прочитали приказ примусової репатріяції.

Пан Крук уважно всіх обсервує, з нікого не спускає ока. Звичайно — як першого бере на мушку такого бідолаху, що попав у крайню розпуку і якби одною ногою вже наставився скакати до ріки. Пан Крук швиденько приступає до нього, бере під руку та веде подальше від церкви. А по-дорозі каже:

— Слухайте, добродію, це правда, що тепер важко за руми, але від біди можна лихові зарадити… Я, навіть, маю на приміті одне мешкання на Першій вулиці. Є дві кімнати з форнічами, тойлет, тепла вода… правда, треба зараз заплатити відступне, але без цього нині не обійдеться!..

Нема, за якийсь час, ви бачите, що пан Крук веде вже під руку іншого скитальника, потім ще одного, і ще одного… Коли так собі їх поводить, хоч з-пів тузина, тоді з моральним задоволенням — що подав руку потребуючому братові, сідає в ресторанчику МекСорлі, попиває пивце та вичікує на другу „шихту”, що вийде з церкви коло 1-ої години.

Один із новоприбулих сказав мені недавно:

— Знаєте, коли так стою під церквою і дивлюся на цього пана Крука, то маю таке враження, що то злий дух загніздився під Божим Домом. Може треба попросити о.о. Василіян, щоб покропили це місце свяченою водою?..

ЖИТТЯ, НЕНАЧЕ СОН…

Кабінет „менаджера” якоїсь-там компанії на котромусь-там поверсі якогось-там хмародера. Пізній вечір. У кабінеті відбувається чищення: крісла поскладані на письмовий стіл, килими лежать скручені під стіною, блищить свіжонаваксована долівка. Одне вікно створене настіж, а за ним бовваніє глибінь ночі. Вистрілюють в небо чорні башти хмародерів, а на них, немов тисячі котячих очей, мерехтять вогники вікон. Іздалеку — шум повільно засинаючої Метрополії.

Пані Ольга, в робочому хвартусі, чистить шматиною вікно і, навіть, не звернула уваги, коли увійшов Меценас, в „оверолях” і фантазійно перекривленій кашкетці на голові, з в’язанкою ключів на ланцюжку. Не помітивши пані Ольги, машерує хвацьким кроком посвистуючи арію Тореадора і щезає в сусідніх дверях.

На вежі найближчої церкви дзиґар видзвонює котрусь-там довгу годину. Пані Ольга випрямила згорблені плечі, чорна хустка сковзнулась з голови на рамена: в неї коси вже припорошені сивиною, але ще важкі та буйні. Лице колишньої красуні, що втратило принаду молодости, але ніколи не втратить шляхетної краси рисунку. Вигляд у неї притомлений, чоло спітніле. Пані Ольга стоїть отак з ганчіркою в руці, заслухана в гомін дзвонів…