Перелетні птахи

— Що були колись молоді?..

— Так, що були колись молоді…

Пані Ольга помовчала, подивилася на Меценаса:

— Дивлюся на вас і подивляю вас… як завжди, зрештою…

— Ого!

— Еге ж… Та цим разом подивляю вас за вашу подивугідну відпорність проти такої страшної недуги, яка називається — старість… Та ж у вас всього декілька сивих волосків!

Меценас присідається ближче неї:

— Так?.. Ану, придивіться краще.

Пані Ольга схилила голову на його рам’я, ніби мріє…

— А, знаєте, що деколи наше життя видається, як сон… Бо тільки часом у сні можна переживати такі хвилини, як, ось, тепер… Ви уявіть собі, що ще перед годиною я входила до цієї кімнати в такому поганому настрою, з такими чорними думками, знеохочена до життя і світа, до людей. А тепер у мене на душі немов би яке свято! І сама себе питаю: що трапилось?.. Невже один привітний погляд, одне ласкаве слово близької тобі людини може робити такі чуда? Перетворювати дійсність?..

— Стривайте, золотко моє, ви тут вдарили об філософію, а наше крадене вино, на дні якого лежить, саме, істина-істин, за той час нам стигне і процент з нього втікає…

— Ох, мені вже голова пішла ходором… То страшне, що ми тут робимо: прийдуть американці і скажуть нас… депортувати!

— Поперше, золотко моє, ми, покищо, нічого страшного не робимо, а подруге — ви занадто все драматизуєте, ось що я вам скажу!

— Невже?

— Еге! Не робіть ви з життя, прошу я вас, клясичної грецької трагедії з прологом і епілогом. Скажіть собі, що теперішній світ — це ярмаркова мелодрама і що в нашому житті відбувається все, приблизно, так, як у ляльковому театрі. Десь, там, за небесними лаштунками, сидить собі Той Найвищий Режисер і тримає, намотані на палець, ниточки химерної нашої долі… Мільйони, більйони таких ниток, прошу я вас! От, і була собі, між іншими, така одна кукла, яка тридцять років носила чорну тоґу і нічого більше не робила тільки пискувала в суді. І називалася — пан меценас! А одного красного поранку Той Великий Режисер стягнув із неї тоґу, одягнув ув „оверолі”, дав „мапу” до руки і сказав: „Стан! Доволі того пискування! Тепер починається клінування!” Ну, і що сталося?.. Наступив заколот атомів? Завалилася соняшна система?.. Нічого подібного! Кукла — лишилася куклою, тільки виконує інші рухи, скажім — інакше подриґує. (Випив чарку до дна).

Пані Ольга ніжно кладе руку на його рам’я:

— Хтось, колись, в цій кімнаті, сказав, що не варто вертатися думками в минуле…

— Маєте рацію„… А те, що минуло, не згадуйте, пане-брате!..” Колись прекрасно співав цю арію Михайло Волинський!.. Кажуть, тепер, десь на фармі сидить…

— Скажіть дещо про себе, пане Михайле. Ви — сам?..

— Сам, як палець, золотко моє. Можна пустити легеньку музику?

— Будь ласка.

Меценас пускає радіо притишеним ходом…

— Так… Все пішло шкереберть і лягло в руїнах… Дружина, як знаєте, померла ще на першій еміграції. Один син пропав у Дивізії, другий загинув при УПА… А щоб картина нашої дійсности була доповнена, то недавно написали мені через Польщу, що невістку з дітьми вивезли червоні на Схід… (Помовчавши:) А ви?..

— Я — навпаки, приїхала сюди з численною родиною. Ми тягнулися всі разом, як цигани: брат, братова, дві заміжні дочки з чоловіками і внуками. Та й взяли собі, на додаток, такий непотрібний багаж, як бабцю…

— Агій, стільки їх, і пустили вас працювати?

— Та в цьому випадку я сама винна. Вони, власне, не пускали, відраджували, а я таки пішла. Відразу заразилася духом цієї країни. Тут бо кожний здається на власні сили і старається тягнути до кінця, рештками віддиху. А, поза тим, старим з молодими не подорозі. Вони мають свої клопоти, свої проблеми, яких ми вже не розуміємо, бо ми люди старої дати, пане Михайле— Перед ними, молодими, життя, майбутнє, а що перед нами?..

— Що перед нами?.. Один легенький вальчик! Чуєте?.. Якби спеціально для нас! Мадам!

Пані Ольга стягаючись:

— Пане Михасю, ну, що ви?.. Танцювати? Тут?..

— А хто тут бос?

Пішли в танець, закрутилися довкола стола під звуки „блакитного вальчика”. Пані Ольга з рум’янцями на обличчі:

— Ні… дякую, я вже задихалася… я вже ні до чого…

Меценас шармантно цілує її руку:

— Ну, що ви, золотко моє, та ж ви так легко ходите, як та мала Заклинська! Пізнати добру школу — Перемиський Інститут! Всі інститутки танцювали, як богині.

— Пригадалися давні часи…

— Красні часи, прошу я вас, красні часи! Гей… інакше було життя, інший дух, інша епоха. Пригадуєте собі, тоді, в Глубічку Великім, коли я перший з вояків попросив вас до танцю?..

— Це було тоді, як зажурились Стрільці Січовії, бо… Збруч-річку проходили…

— І за тиждень перейшли, прошу я вас! Тиждень після того, як наша штабова сотня робила прощальні вечерниці в гостинних покоях о. декана Білинського…

— Не забувайте, що того пам’ятного вечора сталася ще одна важлива подія!

— Ну, ну?

— Один молодий хорунжий освідчився наймолодшій панні Білинській.

— От, іменно, що хорунжий, золотко моє! Точно, як стоїть в стрілецькій творчості: або хорунжий, або поручник, інших ранг ці пани з Пресової Квартири не признавали. Але, подумайте, що за фантазія була в такого джуса: з помпою, з квітами, з серенадою освідчатися такій малій… —

— Перепрошую вас, я вже була тоді велика панна: скінчила дванадцять років!

— О, пардон! Як так, то вибачте, велика панно!.. І справді — ви були тоді, як на ваш вік, дуже поважна особа!

— А найцікавіше, що ви робили собі з того забаву, а я потрактувала тоді ваші освідчини зовсім поважно… По-дитячому поважно, розуміється… І дуже, потім, переживала це перше „розчарування” мойого життя.

— Гай-гай!.. Дивні діла Твої, Господи! Як воно, все ж таки, чудно якось складається: тоді, коли я освідчався вам на жарт, то ви потрактували мої освідчини серйозно, а коли, десять літ пізніше, я освідчився вам насправді… —

Пані Ольга тихим голосом:

— Пане Михайле, ви знову викликаєте тіні минулого…

— Рація, не треба. Пардон, золотко моє. Більше не буду. (Встав, закурив).

— Я хотіла б тільки сказати, що і другі ваші освідчини я трактувала поважно, навіть дуже поважно… але тоді була змінена ситуація… Ви розумієте — я вже була тоді по слові з моїм чоловіком, коли, ви, несподівано, вернулися з-за кордону, зі студій, і…

Меценас кладе свою руку на її долоню:

— Все в порядку, золотко моє, я ніколи не робив та й тепер не думав робити вам закидів з цього приводу. Я розумію вас як і тоді розумів, що в такій ситуації ви не могли інакше поступити… Зрештою, ваш покійний чоловік, була прекрасна людина! Прекрасна людина!.. Ну, та ж мій кріґскамерад, рахувати, товариш з одної сотні! Знаменито грав фербля, завжди мене обгравав! А який віцман був!.. Пані Олю, знаєте що? Вихилім цей келих за все гарне, що було і минуло! (наливає вина).

— За молодість, яка не вернеться?..

— І якої не здоженеш вороними кіньми на калиновім мості!

Радіоприймач заграв танґо. Меценас подає руку пані Олі:

— Можу вас просити до танґа?

— Ой, ні, я того ніколи не танцювала.

— Хіба ж це танець? Звичайне пересування ногами. Я вас навчу!

— То вже пізно на науку…

— Ніколи не є пізно, золотко моє! (бере її в танець). Отак, сміло, відважно: раз-два-три, раз-два три! А що? Ну?..

Танцюють, Меценас стиха приспівує до такту, пані Ольга ніжно притулила голову до його грудей. В середині танку Меценас пристає, пильно вдивляється в очі пані Ольги:

— Ви знаєте, любко, що сказав один великий мудрець?

— Ні, слухаю.

— Сказав — до трьох разів штука!

— Це був справді великий мудрець…

— От, цікаве, що наступило б, коли б я ще третій раз освідчився вам?..

Пані Ольга ледве чутно:

— Справді цікаво…

Раптом — задзвонив телефон! Меценас стрепенувся і — розгубився в цьому моменті, не знає, що йому робити… Пані Ольга з посмішкою:

— Ну, хто тут бос?..

Меценас рішучим кроком підходить до стола, піднімає слухальце і каже владним голосом: