Озеро

— Я хотів вивчати філософію, — трохи збентежено продовжував Балажич, ніби вгадуючи Тарасові думки. — Але мама хотіла, щоб я став лікарем, то я ним і став.

Чоловік нахилився до співрозмовника:

— Хоча це не хтозна-яка премудрість. Усі думають, що медицина — то дуже складно, але насправді все інакше, особ­ливо тепер, коли є інтернет. Якщо чогось не знаєш, просиш пацієнта вийти з кабінету, а сам питаєш в ґуґла.

Балажич тихо захихотів і крадькома подивився на Карін.

— А ви, інспекторе? Ким ви хотіли стати, а не змогли? Не зрозумійте мене неправильно, але мені здається, ви ще та пташка.

Балажичеві балачки не дратували, бо інші теж розговорилися. На столи прибули нові пляшки, червоне поставили прямо перед Тарасом. Балажич підвівся й налив собі і своїй відсутній дружині.

— Я знаю, що ви не п’єте. Покійний Прелц мені розповів. Розказав також про ваших батьків, тобто прийомних. Тому я й питаю. Я вам надокучаю?

Тарас усміхнувся.

— У мене не було вибору. Думаю, це моя вихідна точка. Я ніколи не запитував себе, ким би хотів стати, але не думаю, що це була б філософія.

Базова школа при церкві вдома, потім або металургійне училище, або поліцейська школа. Це все, що він може сказати про вибір у своєму житті.

— Але то приємна наука, — продовжував Балажич. — Приємна, коли вдома є спонсор, який зможе платити за твоє мудрування, — засміявся чоловік. — Щоправда, філософія — це не тільки мудрування... — чоловік вдавав із себе словенського філософа Жижека. — Я розумію. То ви єдиний серед нас... — показав рукою в зал, — ...бо ми вже за два покоління до нас знали, ким маємо стати. І так само знають наші діти. У вас дві доньки, правда?

Тарас кивнув.

— Я сумніваюсь, що вони підуть працювати в поліцію...

— Ні.

— Бачте, а мої дочка і син стануть лікарями. Сімейний бізнес. У цьому ми, лікарі, на першому місці. Перед архітекторами. І дивно, що ми постійно скаржимось, як погано нам живеться.

Тарас глянув на другий кінець столу, де якраз подавали другу страву. Він не помилився — м’ясо і таке, і сяке, і смажена картопля.

— Ви добре знали покійного Райка?

Тарас стенув плечима.

— Спілкувалися кілька останніх років, відколи в них з Аленкою клініка. — Тарас зітхнув. — Відколи в них з Аленкою була клініка, ми бачились і кілька разів каталися на велосипедах.

— І він після цього любив випити чогось, а ви, звичайно, ні. І який це мало вигляд? Тобто який це має вигляд? Ви сидите і чекаєте кінця?

Тарас усміхнувся.

— В основному, так.

— І тоді вам, напевно, Райко сказав, — продовжував Балажич, випивши до дна своє червоне, — що переспав з усіма присутніми жінками, якщо ви в той момент були у кімнаті.

Тарас подивився на співрозмовника — його усмішка неприємно контрастувала з червоним обличчям, яке не могло розчервонітися лише від однієї чарки вина.

— Так, він щось таке говорив, — сказав Тарас, намагаючись зберегти легковажний тон. — Тоді на Новий рік у Бохині...

Балажич налив іще одну склянку, киваючи головою.

—...і якщо вам стане легше, він говорив, що з усіма, крім вашої дружини.

Балажич скривився і перехилив половину склянки.

— А він сказав, чому?

Балажич подивився на Тараса понад склянкою, яку тримав на півдорозі до губ, наче боявся, що станеться щось фатальне, коли він не буде в постійній готовності.

— Цього він мені не сказав, — відповів поліцейський.

Балажич недовірливо посміхнувся.

— Та ну, таке він мав би пояснити.

— В мене було таке відчуття, що він би пояснив, якби до нас тієї миті не підійшла Аленка.

— Ось як, — сказав лікар і, допивши другу склянку, поставив її на стіл. Тоді секунду-дві дивився на неї і знову налив.

— Якби Аленка не підійшла, він би вам сказав: через те, що моя дружина товста.

Балажич заглянув Тарасові у вічі, ніби не хотів втратити з ним контакту.

— Не знаю...

— Але моя дружина не завжди була такою.

«Куди він веде?» — подумав поліцейський. Такі розмови відвертали його від товариства п’яних словенців. Ні, не через те, що вони пили і ставали веселими, а через те, що вони пили і потім докучали своїми травмами. Цього Тарас не міг витримати.

— Хіба ж не все одно, — сказав він, — людина померла.

— Так! — вигукнув Балажич, аж кілька людей за столом озирнулося у їхній бік. Балажич помахав їм склянкою. — І тому я тут п’ю за його вічне здоров’я.

Він простягнув склянку Тарасові, той слухняно підняв свою з яблучним соком, і чоловіки цокнулися.

— Але, — продовжував Балажич, відставивши склянку, — я не хотів надокучати, прошу пробачити. Я хотів запитати про інше. Ви, може, пам’ятаєте, я вас тоді у Бохині питав, чи зуміли б ви між усіма присутніми вирахувати вбивцю. Ви тоді відповіли, що так.

Тарас кивнув.

— Як ви могли це зробити?

— Я це сказав просто так.

Балажич зареготав, але, оскільки за столом на той момент уже всі веселилися, ніхто не звернув уваги.

— Серйозно? Сказали просто так?

— Серйозно.

— Отож ви не могли знати й того, чи хтось із нас стане вбивцею, якщо готується до злочину?

Тарас усміхнувся й відповів, що ні.

— Ви знаєте, про що я подумав? Ну, це мені спало на гадку, коли з Райком це трапилося... Нас там було... Скільки нас там було? Чоловіків, з чиїми дружинами крутив Райко?

— Не знаю, я не рахував, — сказав Тарас, який уже не приховував того, що ця розмова не приносить йому задоволення. Балажич не звертав уваги.

— Нас було одинадцять. З вами — дванадцять. І ви знаєте, де відбуваються події, коли дванадцять осіб щось мають проти однієї?

— На останній вечері? — запитав Тарас. — І якщо так, тоді одинадцять, а не дванадцять. Чому б я мусив мати щось проти Прелца?

Балажич не звернув уваги на запитання, погляду теж не відвів.

— Чорт, а ви знаєте, що я ніколи не думав про це. Ні, я не мав на увазі історію Ісуса й Іуди. Я подумав про «Вбивство у “Східному експресі”»Агати Крісті. Ви ж знаєте сюжет?

— Знаю.

— Вбивство, дванадцять ран і дванадцять пасажирів між Вінковцями й Белградом і т.д. Ви думаєте, авторка списала тих дванадцятьох з апостолів?

— Не знаю, — сказав Тарас, — але ж Прелца ніхто не вбивав, якщо я не помиляюся.

— Між іншим, — молов далі Балажич, — чи ви коли-небудь відгадали убивцю вже на половині книжки Агати Крісті?

— Ні, але ви говорили про Прелца як про жертву вбивства?

— Ну, знаєте, як це буває... Інсульт теж можна інсценувати. Ви думаєте, тих дванадцять лікарів не могли б поміняти антикоагулянти на щось, що має протилежну дію? У Райка був високий тиск, і він приймав...

— Ліки проти згортання крові. Я знаю, що таке антикоагулянти. Але ж провели розтин і...

— І нічого не виявили, правда? Та й не могли. Ви встановили, що внутрішньомозковий крововилив спричинив згусток крові, але не причину виникнення згустка, бо її ви не шукали. Достатньо було анамнезу.

Тарас уперше серйозніше приглянувся до співрозмовника. До його круглого почервонілого обличчя з дрібними синіми прожилками під шкірою на вилицях. Балажич дивився з якоюсь приреченістю, наче виконував завдання, яке давно мав виконати, і лише тепер набрався для цього сміливості.

— Ви ж знаєте, що я поліцейський?

Балажич кивнув.

— Точно.

— І зараз ви мені кажете, що підозрюєте, ніби Прелца хтось убив. Я правильно розумію?

— Ні, ні... — поквапився Балажич. — Я сказав, що якби хтось хотів його вбити, то міг це зробити безперешкодно. І що є люди, які мають мотив.

— Одинадцять апостолів, яким дружини зрадили з Прелцом?

Балажич дивився прямо у вічі, жартівливий тон, що був на початку розмови, зникав.

— Апостолів не одинадцять, інспекторе.

Тарас трохи відсунувся від столу, взяв свій клятий яблучний сік, підніс склянку до губ і, передумавши пити, поставив назад на стіл.

— Що ви насправді хочете мені сказати?

Балажич знітився, втягнув голову в плечі й забурмотів: