Озеро

«Що він там не хотів би сказати, ви були останньою людиною, яка чула його голос».

— Як Карін це перенесла? І як переносить?

Аленка похитала головою.

— Вона завжди була витривалою, але... Райко — єдине, що в неї було, яким би він не був.

Після промови Аленки до Тараса підійшов Балажич, кивнув йому, подав руку, яку Тарас потиснув із відсутнім виразом.

— Як усе може обернутися, правда? Згадую, як він мене постійно підколював через це, — Балажич погладив себе по череві, якого не могло приховати навіть об’ємне пальто.

Тарас кивнув, і Балажич сказав іще кілька ввічливих фраз, на кшталт того, що сьогодні ми тут, а завтра нас нема, і Тарас кивав, мовляв, що поробиш...

— Слухайте, а як та ваша справа у Бохині? Те вбивство. Ви його розкрили?

Тарас похитав головою.

— Ще розслідуємо.

— Маєте підозрюваних?

— Так, кількох. Але вони завжди знаходяться.

— Ну, принаймні ми, всі, хто був на вечірці у Райка, поза підозрою.

Тарас усміхнувся.

— Звичайно, вбивство ж сталося за тиждень до того.

Балажич таємниче усміхався, ніби те, що він говорить, мало бути відомим і Тарасові.

— Я не це мав на увазі. Більшість із нас має там свої дачі. Нас запрошували на... Як це називається?

— На опитування?

— Так, якась жінка. Але ви тоді сказали, що вам би нюх підказав, якби у кімнаті був убивця. Я це мав на увазі.

Почулися перші такти похоронного маршу, і Балажич попрощався.

— Ви ж прийдете на поминки?

Вони йшли головною дорогою, потім звернули на бічну, а тоді на ще меншу і зупинилися перед викопаною могилою. Тарас весь час тримав Аленку за руку і дивився у землю під ногами, на гравійну стежку. Він не хотів бачити дат на пам’ятниках — дат народження і смерті. У гробницях спочивали не лише ті, чий час сплив, там лежали діти, в могилах були його однолітки, життя яких обірвав або рак, або п’яний водій, або ще щось, у могилі незабаром опиниться і дівчина без голови, і на її пам’ятнику стоятиме й ім’я, і прізвище, і дата народження й смерті, з яких кожен зможе зрозуміти, що вона була замолодою, аби вмирати. Вона лежатиме праворуч або ліворуч від когось, хто помер у дев’ятнадцятому столітті. Людина на цвинтарі починає усвідомлювати власну минущість, яку багато хто сприймає як якусь останню справедливість. Можливо, хтось мав з цього розраду, але не Тарас, та й справедливим це йому не здавалося.

Обабіч ями земля була чорна, а посередині — світло-коричнева глина. Надгробна плита закрита вінками; і коли прибула труна, працівники у фіолетових формах почали перекладати квіти, щоб звільнити місце для всіх. Тарас, не знаючи, куди себе подіти, кинувся їм на допомогу. Він узяв вінок з труни і поставив біля сусіднього надгробка, посунувши трохи інший вінок, який там стояв, щоб звільнити місце, і здивовано подивився на напис. Він зиркнув на Аленку й показав очима на надгробок.

— Потім... — шепнула вона.

На надгробку було написано: «Райко Прелц, 1980–1987».

Розділ 43

— Ну, доведемо ще й це до кінця, — сказала Аленка, вішаючи сумочку на ручку великого масивного дерев’яного крісла у «Селянському домі», традиційному ресторані, де влаштовували поминки після похоронів на ближньому цвинтарі Жале. Люди — запрограмовані істоти, подумав Тарас, не набагато менше, ніж тварини, і коли все ускладнюється, діють інстинктивно. У цьому випадку: смерть–похорон–поминки–традиційний ресторан... Якось так. Тарас знав, що на них чекає: смажене м’ясо, смажена картопля, салат, яловичий суп, два види вина — біле і червоне, а на нього — яблучний чи помаранчевий сік. Це було наче продовження обряду. Він не міг уявити, щоб після похорону піти на якісь суші, це було недостойно. Коли стається щось переломне, фатальне, люди починають поводитися за наперед складеним планом.

Він знав, як буде далі, бо ж абстинент — вимушений не залучений у дійство спостерігач. У ресторан люди увійшли, відчуваючи полегшення, але все ще стримані. І голодні. Чекання перед капличкою, розмови, відспівування, промови... Щонайменше дві години, достатньо, щоб захотіти поїсти і випити, точніше, випити алкоголю. З «колись ми всі там будемо» було легше пити. Й алкоголь дарує хворобливу радість життя, того, що ти живий. Коли Петра, загиблого на водоспадах у Тамар’ї, поклали в могилу, до кінця поминок напилися всі, Тарас теж — тоді він іще пив.

Коли подадуть суп, гості розслабляться, а коли надійде черга поповнити вином літрові карафки на столах, окови спадуть. І до кінця тверезими досидять лише дві особи. Карін і Тарас, який буде змушений дивитись, як одутлі й недоглянуті лікарі заливають у себе все — від легкого червоного цвічка з Нижньої Крайни до рислінгу, а його пектиме в животі від самої думки про вино, пиво чи інші напої.

— Ти знайшов собі заміну? Ніхто не може витримати життя таким, яким воно є, — сказав було Цвілак.

Знайшов?

— Це ж тобі не вперше, правда?

— А ти не думала, що різницю в реакції ти могла приписати різниці у віці? — запитав він Тіну, прогулюючись пальцями по її хребту до сідниць і назад.

— Мудрості? — запитала вона підкреслено іронічно.

— Так, — відповів він цілком серйозно.

Вона трохи помовчала, а тоді запитала:

— І що каже мудрість на все це?

— Проблема мудрості в тому, — нарешті заговорив Тарас, — що вона абсолютно не придатна ні для кого, а тим паче для іншого. Після сорока людині, якщо вона не дурна, все зрозуміло, її вже ніщо не може здивувати, але й допомогти собі тими знаннями вона ніяк не може... Ти знаєш... і це все.

Що він їй може сказати? Що люди — запрограмовані істоти, такі самі, як тварини? Що вони опинилися разом, бо вона в ньому бачила щось, чого не могла отримати від свого рекламника, а він — останній шанс на секс із молодою жінкою? Чи кожне наше рішення продиктовано такими дріб’язковими і примітивними причинами?

— Найплиткіші істини — найбанальніші.

— Ти хотів сказати найглибші?

— Ні, — відповів він, — найплиткіші. У плитких морях є життя, а в глибоких нема нічого, лише темрява.

Тіна підвела голову і зазирнула йому у вічі своїми великими очима.

— О, мудрець навіть уміє жартувати. Якби ж я про це знала раніше...

І, звичайно, коли вона на нього подивилася, він, як розумна людина, знав і те, що ніколи не йдеться тільки про секс. Це було б занадто просто.

— Зачекаємо, коли люди почнуть розходитися, тоді й ми підемо, — нахилилася до нього Аленка, яка неправильно потрактувала його усмішку.

Він сів на початку довгого столу, Аленка поруч, але вже через п’ять хвилин вона пішла до Карін, яка сиділа посередині, щоб, як висловилася жінка, попильнувати за подругою. Праворуч біля Тараса сиділи Балажич і його гладка дружина; Тарасові постійно пригадувалися слова покійного, що він з усіх жінок, які були на вечірці у Бохині, з нею єдиною не переспав. Пані Балажич, як і Аленка, пішла до Карін. Прелц міг сказати що завгодно, але запам’яталася ось ця дурня. Балажичева дружина й Аленка стояли біля Карін і гладили її по плечу.

За столами сиділо з тридцятеро людей, столи були поставлені в один довгий ряд уздовж найдовшої стіни в центральному залі ресторану. Два столи стояли окремо, і люди за ними явно були не з їхнього товариства. За столом Тарас упізнав багато облич з Бохиня. А найголосніший і так сидів біля нього.

— Головне, що все позаду, — сказав Балажич, накладаючи черпаком з великої фаянсової посудини вже охололу грибну юшку, — перед тим він уже з’їв тарілку яловичого супу.

— Вже все?

— Так, — сказав Балажич навдивовижу рішуче і впевнено. — Такі обряди, як похорони чи шлюби... всяке таке, роблять для того, щоб люди не почувалися самотніми.

Чоловік простягнув черпак Тарасові, той відмовився.

— Хоча, зрештою, на цьому проклятому світі всі самотні. І якщо тобі пощастить, то дізнаєшся про це лише в таких випадках.

Тарас здивовано подивився на Балажича — «проклятого світу» він від нього не сподівався.