Озеро

— Але човен ти не прив’язала на місце?

— Не знаю, Тарасе...

Якби ті шмаркачі не вирішили на ньому покататись і випадково не «повернули» його Балажичеві, якби він повірив дівчині, яка твердила, що вони знайшли човен на березі, якби дружина Балажича помітила, що то не їхній човен...

Він провів рукою по волоссі.

— Я стежила за тобою тоді, на озері.

Тарас подивився на Карін. Її обличчям майнула зла посмішка.

— Про що ти говориш?

— Про тебе, — відповіла вона, вказуючи старечим вказівним пальцем йому за спину, — і про те дівчатко, що стоїть там. Ви були дуже милі одне з одним на воді.

— Їй було холодно, — сказав Тарас.

З грудей Карін вирвався якийсь звук, схожий на гарчання.

— Ви, чоловіки, всі однакові.

За Тарасовою спиною відчинилися двері і хтось кашлянув. Тарас обернувся і побачив Брайца, який похитав головою: мовляв, усе погано.

— Я ж сказала, що вона весь час була там.

Тарас зітхнув і знову провів долонею по волоссю. Всього забагато... Він подивився на вдову і зітхнув. Треба закінчувати.

— Ще одна річ... Смерть твого чоловіка. Він достоту приймав ліки від високого тиску, і, якби хтось їх підмінив на ті, які діють навпаки, міг би статися інсульт.

Жінка засміялася.

— Хто тобі це сказав?

Тарас мовчав.

— Цього ми вже ніколи не дізнаємося, правда?

Карін подивилась на нього з люттю в погляді.

— Не переживай. Коли щось у ньому і знайшли б, то зависокі дози віагри. Вона його вбила, а не я.

Вона взяла склянку і подивилася крізь світло.

— Як кров. Ти не знаєш, що втрачаєш.

— Вона була людиною, Карін.

— Як і я колись.

Удова піднесла склянку, наче хотіла з ним цокнутися, але перехилила і повільно, але рішуче випила до дна, потім обережно поставила на стіл, наче вважала, щоб склянка не випала з рук.

Тарас дав знак Остерцеві, який витягнув з кишені наручники і зробив крок до них, але його зупинило харчання, яке вирвалося Карін з рота. Тіна підбігла і невпевнено зупинилася, переводячи погляд з жінки, яка скрутилася в клубок і в жахливих конвульсіях впала з дивана на підлогу, на Тараса, який з відсутнім виразом обличчя спостерігав за сценою. Потім підвів очі на Тіну і повільно повернувся до Остерця.

— Викликай Цвілака.

Голова дівчини, тіло якої вони витягли з Сави Бохиньки, лежала загорнена в поліетилен у скриньці, на верхній полиці між інструментами. Тарас, не розгортаючи, передав її Цвілакові, який приїхав через дві години. Інспектор показав тіло і розповів про те, як Карін померла.

— Карін... — прошепотів Цвілак і якийсь час мовчки постояв біля трупа. Тоді зітхнув і став навколішки.

— Ціаністий калій, — сказав він. — Б’юсь об заклад, що це ціаністий калій.

Патологоанатом обернувся і зупинив свій погляд на Тіні:

— Ціанід блокує клітинне дихання. Зупиняє дію ферменту цитохром с-оксидази, і стається внутрішня гіпоксія. Зойкнеш — і...

Епілог

Він вийшов з будинку і глибоко вдихнув повітря. Південний вітер ніс відлигу, і сніг на даху вже почав танути.

— Справу закрито, — сказав він півголосом і подумав, чи не скочити завтра рано-вранці перед роботою на Поклюку і швидко там пробігтися, перед тим як узятися за папірологію і писання звіту про події для суду, для Дрварича, для медіа, — роботи буде достобіса.

З тим клятим глобальним потеплінням уже не знаєш, чи січневий сніг не стане взагалі останнім.

З бардачка перед пасажирським сидінням він дістав ліхтарик, засвітив його і став шукати стежку, яка мала починатися у східній частині двору; вирушив нею до озера, яке лежало за якихось тридцять метрів. Вода була чорна, холодна, неприємна, а теплий вітер, який дув з гір, піднімав довгі хвилі. Він знайшов плаский камінь і кинув у воду. Вода на озері по-іншому вихлюпується на берег, ніж вода у морі, подумав чоловік, наче хвилі мають різну природу. Біля озера завжди пахне мохом, струхлявілим, гнилим, болотом. Навіть звук каменю, який відбивається від поверхонь озера і моря, здавався йому інакшим.

Море гоїть рани, а озеро їх відкриває.

Він простояв там якийсь час, поки не почув за спиною кроків і не обернувся. Стежкою наближалася постать, яка без ліхтарика повільно й обережно намацувала східці. Тіна. Вона зійшла зі стежки на валуни і стала поруч.

— Цвілак уже закінчив?

Кивок головою. Він узяв іще один камінь і запустив його на воду. Камінець відскочив від однієї хвилі і потонув у іншій.

— Це завжди так печально? — запитала вона.

З ближньої смереки злетіла ворона і кривою лінією полетіла над водою. Тарас дивився їй услід, доки силует птахи не розчинився у темряві. Посипалася мжичка, спочатку така дрібна, що навіть на поверхні води не залишалось ані сліду. Так, наче спустився густий туман. А тоді на хвилях стали з’являтися дрібні кола, які росли і множилися. З Поклюкою нічого не вийде.

— Влітку тут інакше, — сказав він. — Мільйон людей, які плавають, займаються серфінгом, веслують, скачуть з парашута, грають у волейбол на піску... життя вирує. Ніби якесь інше озеро.

— Я не це мала на увазі.

Звичайно, ні. Він витягнув з кишені телефон і подивився на дисплей. Субота, 16 січня, пів на другу ранку. Чи «Marche» перед в’їздом до Любляни працює всю ніч? Йому потрібна кава. Хоча б кава.