Озеро

Навіть Аленка, яка відійшла перекусити, сказала, що Прелц стає на диво нормальним.

— Мабуть, старіє, — констатувала вона.

— Я сидів із тим чоловіком на терасі його дачі в Уканці, куди ми й прямуємо, він намагався мені щось розповісти, перш ніж його перервали, щось про те, що він має осісти, так він сказав... Я не знав, чому він вибрав саме мене, бо ми не були приятелями... Принаймні я так думав... А потім він сказав, що, можливо, йому буде потрібна моя професійна допомога. Тепер я розумію, навіщо.

Тарас розповів їм про похорон, про пам’ятник на могилі, про сина, який помер семирічним, про жінку, яка заради дитини і через її хворобу відмовилася від роботи і яка втратила не лише дитину, а й чоловіка...

— Тоді він згадував, що його дружина, Карін, виступала чи мала виступати на Олімпійських іграх у Монреалі 1976-го. І оскільки він згадав Надію Коменечі, яка на тій Олімпіаді отримала десятку... якщо я не помиляюся, на різновисоких брусах...

Тарас подивився на Тіну в дзеркалі. Вона всміхнулася, і, незважаючи ні на що, Тарас не міг не подумати про те, наскільки вона мила.

— Дехто в цій машині ще й не народився тоді.

Вона закотила очі, прикрила губи долонею, щоб Остерць не бачив, як вона посилає старшому інспекторові поцілунок.

— Оскільки Прелц згадав гімнастку, я подумав, що Карін теж атлетка. Я не звернув уваги на те, що він згадав іще декого, Джекі Стюарта, який мав схожу з Карін історію. Я поґуґлив і дізнався, що Джекі Стюарт, перш ніж присвятити себе автогонкам, був у резерві на Олімпіаді у Римі...

— І? — запитав Брайц.

— ...у стрільбі, а не в гімнастиці.

— Значить... — нетерпляче почав Брайц.

— Карін Прелц, тоді Подлесник, у 1974–1979 роках була республіканською чемпіонкою зі стрільби з малокаліберної зброї. Єдина, це мені розповів чоловік зі стрілецького клубу, якого я знайшов півгодини тому, котра однаково добре володіла і рушницею, і пістолетом. Якби не югославська кухня, вона б виступила в Монреалі, а так лишилась тільки у резерві.

Якийсь час вони їхали у тиші, поки із заднього сидіння не обізвався Остерць.

— Хіба вона не подруга твоєї дружини?

— Так.

— А Лап? — запитала Тіна.

— Не знаю. Я припускаю, що його послав Зідар, який, напевно, помітив, що з його Ташею щось діється. Він застав момент, як пані Прелц мститься суперниці, й отримав кулю в око.

Дорога до будинку була добре розчищена, і Тарас навіть не намагався приховати їхній приїзд. Він припаркувався біля позашляховика «вольво» і подивився на своїх колег.

— На її совісті двоє, — сказав він і торкнувся пістолета на поясі.

Інспектор постукав у двері старовинним молотком, бо дзвінка не було, і чекав. Іще раз, із таким самим успіхом, а тоді швидко й рішуче відчинив двері, обережно зазирнув у приміщення. Двері, які вели з передпокою у велику кімнату, були відчинені, там він побачив Карін. Тарас рушив до жінки і ще в передпокої обтрусив сніг із взуття.

— Привіт, Карін.

Жінка сиділа у фотелі, вона була одягнена так само, як і на похороні, на голові була чорна вуаль, яка закривала половину обличчя. Перед нею стояла склянка червоного вина, від якого жінка не відривала очей. Тарас увійшов у кімнату, звільняючи місце трьом колегам, яким дав знак чекати біля дверей.

— Я можу сісти?

— Будь ласка.

Її обличчя залишалося спокійним, як на похороні і поминках, випромінюючи якусь фатальну приреченість. І жодної зброї не було видно.

— Щось вип’єш, Тарасе? — запитала вона, наче не помічаючи інших. — Ага, ну так, ти ж не п’єш.

— Ти знаєш, чому ми тут, Карін?

Вдова всміхнулася.

— Якщо зовсім відверто, я чекала, що ти приїдеш раніше.

В її погляді, здавалося, читався докір.

— Що тебе затримало?

Що його затримало? Коли він їхав у відділок по свою трійцю, теж над цим задумався.

— Багато всього. Те, що ти кинула труп у воду, те, що ти відрізала голову... Вода стирає сліди, а без голови важко встановити особу... Ти це зробила навмисне?

Вона знову всміхнулася.

— Щастя початківця. Не переоцінюй мене, Тарасе. Я в таких речах абсолютна аматорка. Чому я викинула її у воду? А що я мала з нею робити, коли ми живемо біля озера? Голова? Я хотіла подарувати її своєму дорогому чоловікові, але, зрештою, в мені не набралося стільки злості.

— Вона тут?

Карін пальцем показала за його спину.

— В сараї, весь час там була.

Тарас обернувся і подивився на Брайца, той кивнув.

— Навіщо ти це зробила, Карін?

Жінка скривилася і похитала головою.

— Я навіть не знаю, Тарасе. Все так... дивно. Ти бачив сина, могилу?.. Я дивилася на тебе.

Інспектор кивнув.

— Я його дуже любила, шалено. Райчика... Ти знаєш, яким вродливим чоловіком він був? Стрункий, з гарною поставою, з хвилястим волоссям, яке вже ледь покрилося сивиною. Його називали Річардом Гіром. Ти знаєш, що вони народилися в той самий день? Райчик-батько і Райчик-син. Він усім подобався... Він би й тобі сподобався. Ти хіба не хотів сина? Аленка мені розповідала.

— Ні. Це вона так думає.

Карін поправила вуаль. А тоді ледь підняла її, і Тарас зміг побачити її очі. Вони були сухі, з розмазаною тушшю.

— Я завагітніла, коли була ще студенткою, я захищала дипломну на восьмому місяці вагітності, і я народила найгарнішу дитину на світі. Викапаного батька.

З її очей потекли сльози, покотилися по щоках і впали на руки.

— Йому б зараз було стільки, скільки отій дівчині, — сказала вона, показуючи пальцем на Тіну.

Ще пара сліз рушила тією самою дорогою. Карін їх не витерла, ніяк не зважила на них.

— Коли ти востаннє відчував себе щасливим? Не знаєш, правда? А я знаю, я востаннє була щаслива п’ять хвилин після народження сина, поки мені не сказали, що з ним щось не так. Лікарі можуть бути такими жорстокими. «Не пощастило», — сказав один просто переді мною. Ти знаєш, що з ним сталося?

Тарас кивнув.

— Ви, альпіністи, маєте якийсь вислів такий... Аленка мені якось розповідала. Краще народитися без... члена... Як це: краще без члена, ніж без щастя. Так?

— Якось так, — кивнув Тарас.

— Якщо маєш трохи щастя, то член іще, може, виросте. Так, вульгарно, але життя теж таке. Не знаю, Тарасе, але коли Райко мені сказав, що йде від мене, бо зустрів іншу жінку...

Карін заплющила очі, і з них викотилися дві сльозини.

— В нього ж їх купа була... ти ж знаєш це, Тарасе?

— Знаю.

— Не знаю, чи тобі відомо... В нього їх була купа... Аленка теж, ти це знаєш?

— Знаю, — сухо відповів Тарас.

— Знаєш? А я робила вигляд, що мені байдуже, але мені не було. Мені було так боляче...

Жінка зітхнула і знову заплющила очі.

— Наче хтось перемотав фільм назад, наче все життя пройшло перед очима... і єдине, що ти можеш сказати, що фільм вийшов убогим. Май мізерно, кажуть у цих краях.

Розплющила очі і подивилася на інспектора. Тепер він бачив іншу Карін.

— Що ти зробив би, коли б прийшов додому, а там сидить голий тип і каже, що чекає не тебе, а Аленку? І що вона вагітна від нього?

— Вагітна?

— Так, вагітна від мого чоловіка. З яким я не могла мати дітей.

— Вона не була вагітною, — сказав Тарас і повторив: — Повір мені, не була.

— Вона так сказала.

— Ти ж цілилася їй у голову. Що вона могла зробити?

Карін скривилася.

— Ти її застрелила?

— Ага.

— А чоловік, якого ми також витягнули з озера?

— Я не знаю, звідки він взявся. Він там стояв і дивився.

— І ти застрелила його теж?

Жінка кивнула.

— Потім ти їх поклала у човен Балажича і відвезла до Старої Фужини, туди, де озеро найглибше...

— Я тридцять років приїжджаю сюди, Тарасе. Я про озеро знаю більше, ніж місцеві.

— Тому чоловікові ти напхала каміння в кишені, а жінці ні.

— Вона ж була гола, як я могла це зробити?

— Потім ти спалила човен на березі й на іншому вернулася назад.

— Там усе було в крові, — сказала вона, наче перепрошуючи.