Озеро

— Та я що... нічого... я просто...

— Що тут у вас? — запитала Аленка, яка з дружиною Балажича вернулася на своє місце за столом.

— Карін, якщо тобі буде щось треба, ти знаєш мій номер. Якщо хочеш, можеш переночувати у нас.

Карін усміхнулася і потім повільно, наче їй цей рух давався неймовірно важко, похитала головою.

— Я відразу ж їду в Бохинь.

Аленка зупинилася, ніби чекаючи пояснень, але їх не було. Поцілувавши вдову в щоку, вона попрямувала повз стіл до дверей. Тарас ішов слідом, і, коли вони наблизилися до місця, де сиділи Балажичі, чоловік підвівся і доторкнувся до Тараса.

— Вибачте, якщо я був... нав’язливим. Я дивлюся серіали, детективи, і мене, буває, заносить, і я забуваю, що мав сказати. Чи можу зараз сказати, чи краще вам завтра подзвонити?

— Кажіть.

— Може, вам відомо, я не знаю. Тоді, на тому опитуванні, чи як воно називається, ваша колега розпитувала мене про човен, який зник, а потім вернувся...

— Так, і?

— Ну, я заявив про викрадення, а потім човен опинився на причалі...

— І?

— Це був не мій човен. Коли його привезли, вдома була моя дружина, а вона не відрізнить човна від...

Балажич з обачністю глянув на жінку.

— ...від іншого човна. Я хотів зателефонувати в поліцію, але собі сказав, що у вас є важливіша робота, ніж пошуки замінених човнів. Хтось має мій, я маю чийсь, то й згода. Я правильно зробив?

Тарас дивився на Балажича, наче хотів своїм поглядом прокласти тунель у його очах, тоді відвів погляд на якусь невизначену точку посеред ресторану, і так потривало кілька хвилин.

— Це інший човен?

— Так, тому мене трохи, як це сказати, мучить совість, що я не повідомив. Той, який у мене зараз, значно більший за попередній. Ви думаєте, мені слід зателефонувати до поліції у Бохинській Бистриці? Я там лишав заяву.

— Не треба, я цим займуся, — сказав Тарас.

Балажич подав руку.

— І забудьте про те, що я казав. Я, коли вип’ю, плету різні дурниці.

Розділ 44

— Що з ним сьогодні? — запитала Тіна після того, як Тарас зачинив за собою двері.

— Що?

Брайц здивовано на неї подивився, а Остерць чекав, коли йому встановлять на комп’ютер нову програму замість тієї, яка полетіла.

Тіна збентежено розвела руками.

— Не знаю...

— Ми вже до нього звикли, — обізвався зі свого кутка Остерць. — До тих моментів, коли він думає, що йому от-от стане все ясно.

— Чому він не ділиться з нами?

Брайц зареготав.

— Бо він не знає. Але насправді ділиться. Хіба він не говорив щось про ненависть?

Тіна розчаровано подивилася на нього. Зрозуміло ж — якщо комусь відрізали голову, то його однозначно ненавиділи. Принаймні їй це було зрозуміло.

— Що тебе непокоїть? — запитав Брайц.

Тіна похитала головою. Що він мав на увазі, коли говорив про конкретну ненависть? Невже буває інша?

— Нічого, забудь.

У неї є своє, яке не яке, але завдання. Вона вбила у пошуковик «RTV SLO» й у віконечку з лупою написала «Зідар». Дівчина нарахувала двадцять три публікації, відкрила останню, де розповідалося про те, як Зідар прибув у Доб, і виписала ім’я журналістки, яка робила репортаж перед тюрмою, потім знайшла в інтернеті телефон редакції і подзвонила зі стаціонарного телефону.

— Добрий день, чи я можу поговорити з Танею Коленц? — запитала вона, а голос на тому кінці відповів:

— Хвилинку, перемикаю.

Дзвінки йшли, але Тіна вперто чекала; знов обізвалася телефоністка:

— Ще хвилинку, зв’язую вас.

Після трьох гудків нарешті озвався інший голос, чоловічий. Тіна представилась і знову запитала, чи може поговорити з журналісткою Коленц.

— Хвилинку, — сказав і цей голос, а Тіна розчула: — Таню, з поліції, тебе...

— Таня Коленц, я слухаю, — почула врешті-решт Тіна, яку на момент охопило відчуття розчарування й сорому водночас. Негарно ж бажати, щоб хтось не підняв слухавку, бо помер. Тіна сподівалася, що її голос цього не зрадить. Вона представилася...

— Ми б хотіли з’ясувати деякі деталі у справі Зідара, я телефоную всім, хто мав хоча б якийсь стосунок до нього.

— Будь ласка, — відповіла журналістка, — що ви хочете знати?

Що вона хоче знати? Вибачте, може, ви знаєте, чи розшукують дівчину вашого віку і схожу на вас?

— А ви могли б зі мною зустрітися особисто?

— Звичайно. Ви б хотіли сьогодні?

Вони домовились о восьмій, після випуску новин.

Чому вона це запропонувала? Які ідеї могли у неї з’явитися до вечора? Тіна розглянулася по кабінеті. Брайц і Остерць сиділи зі спокоєм людей, яким за двадцять років роботи це приміщення стало таким рідним, що вони в ньому могли перебувати абсолютно спокійно, навіть не роблячи нічого важливого. Остерць клацав мишкою, втупившись в екран, аж їй захотілося зайти з-за спини і подивитися, що ж він там таке робить. Брайц, умостившись у своєму кріслі, читав позавчорашній випуск газети «Дело», що якимось чином опинилася в їхньому кабінеті. Здавалося, вони чекають на Тараса і його нюх. Так, здавалося, що всі на нього сподіваються.

— Про що ви розмовляли з Балажичем? — запитала Аленка, коли вони з Тарасом у вечірній темряві їхали додому.

— Про те, що це неправда, що Прелц не спав з його дружиною.

Аленка мовчала. Тарас повторив.

— Тебе це так мучить? — запитала вона за якусь мить. — Чи було в мене щось із Прелцом, чи ні?

— Схоже, мучить не лише мене, — сказав Тарас, глянувши на дружину. Вона дивилась у передню шибу. Подружжя ще з кілометр проїхало мовчки.

— Я не починав цієї теми, я просто слухав. Балажич навіть припускає, що Прелца вбив хтось із одинадцяти, точніше, дванадцяти чоловіків, які були тоді в Бохині, бо Прелц їм наставив роги, вірніше, використав право першої ночі.

— Прелц помер від інсульту. Запитай Цвілака.

— Балажич думає, що інсульт хтось спровокував.

— Ох...

Вони під’їхали до будинку, Тарас пультом відчинив двері гаража, в’їхав досередини, вибрався з автівки, почекав на Аленку й замкнув машину. Вони піднялися у квартиру, чоловік сів перед телевізором, узяв пульт, але передумав і поклав його назад на стіл.

— Я хотів би знати, як усе було.

— Що?

Тарас мовчав.

— Навіть якщо тобі не сподобається?

Аленка сіла на диван, а Тарас пересів у крісло перед столом.

— Значить, приїхали, — сказав він. — Деталей можеш не розповідати.

Тарас підвівся... Людина, яка не п’є, в подібних випадках має дуже обмежений вибір. Підійшов до шафки над кухонною мийкою, відчинив її і став роздивлятися пляшки з алкоголем. Тут було всяке різне — від горілки до віскі і домашнього шнапсу, все, що він за ці роки отримав у подарунок і не встиг передарувати. Зачинив шафку і заглянув у холодильник. Там стояла пляшка вина для гостей.

— Після другого чи третього курсу ми були разом на екскурсії, — сказала Аленка, мов не чуючи. — Тоді він уже довго заглядався на мене, я про це знала, і мене це не бентежило, зізнаюся...

— Будь ласка, не треба.

— ...і того вечора ми танцювали, я випила, а ти знаєш, як швидко я п’янію, і потім ми пішли в кімнату...

Тарасові хотілося крикнути, що досить, але він не зміг. Ніби до останньої миті сподівався, що вона скаже: «Я була п’яна і заснула...»

— ...і там, як ти кажеш, ми трахнулися.

Аленка замовкла і подивилася на чоловіка, чекаючи, що він щось скаже, запитає.

— Тепер ти знаєш.

— Прелц каже «трахнулись», а не я.

Тарас натиснув на пульт, і на екрані з’явився якийсь футбольний матч.

— А потім? — почув він свій голос.

— А потім ми ще кілька разів зустрілися.

Тарас намагався стежити за тим, як бігають чоловічки в синьому і чоловічки в зеленому, але не зміг навіть прочитати, які команди грають.

— А твоя приятелька Карін? Вони ж уже були разом, хіба ні?

Аленка не відповіла, Тарас перемкнув на інший канал.

— Ти говорила, що вона знала про подвиги Прелца?

Тарас перемикав далі.