Озеро

Він погладив її по коліні й пройшовся рукою по внутрішньому боці стегна. Вона не розставила ніг, простягла натомість косяк.

— Твоя черга.

Вони довго лежали в тиші. П’ять хвилин, десять, більше? Час наче перестав існувати, а Тарас відчував отупіння в голові й сухість у роті. Дівчина тулилася до нього, поклавши голову йому на груди й пестячи сосок. Його рука ніжно погладжувала її сідниці.

— Коли має повернутися твоя дружина? — нарешті запитала вона, а йому від злості захотілося закричати.

— У вівторок. У вівторок увечері. Тобто післязавтра.

Вони знову замовкли.

— І що тепер?

Тарас пройшовся середнім пальцем по її хребту, починаючи від шиї й аж до куприка.

— Не знаю.

— Як не знаєш? Це ж у тебе не вперше.

Тарас відповів не одразу.

— Мені байдуже, якщо не вперше. Мені просто цікаво. Бо для мене це вперше, якщо тобі хочеться.

— А чому ти думаєш, що не вперше?

Дівчина обернулась і, спершись на лікті, подивилася йому зблизька, з відстані десяти сантиметрів, у вічі.

— Не я ж про це говорю. Оскільки для мене вперше, то я бачу, що для тебе — ні.

Тарас не відповів, Тіна всміхнулася й попестила його волосся.

— Це не має значення.

Потім вона сіла на край дивана й стала збирати одяг.

— Якщо хочеш, можеш переночувати тут.

— Ти цього справді бажаєш?

Тіна зазирнула коханцеві в очі з такою самою посмішкою, що й тоді, коли простягала йому самокрутку чи коли потягла його за ремінь.

Тарас кивнув.

— А що я маю сказати своєму? Що провела ніч в Інституті судової медицини?

Коли Тіна пішла, Тарас сів на диван і якийсь час сидів на ньому, голий і отупілий. Потім піднявся, відчинив вікна на сорок п’ять градусів, щоб кімната не вбрала запах марихуани, і пішов у душ. Рештки джойнта він викинув у туалетну раковину і дбайливо відправив їх у річку Саву. Він трохи постояв під гарячою водою й уже витирався рушником, коли йому здалося, начебто він почув перед будинком звук автомобільного двигуна. Задзвонив дверний дзвінок, і Тарас, загорнутий у рушник, поквапився до дверей. Якщо б він не був під наркотиком, то зрозумів би, що машина, яка було приїхала, вже поїхала геть.

— Привіт, — сказала Аленка, сміючись до нього. — Єдина дружина, якій за двадцять років не обрид її чоловік, покаянно вертається додому.

Жінка увійшла й обняла його. Тарас здригнувся, коли холодна куртка торкнулася його шкіри.

— Мені тебе бракувало, мій Шерлоку Холмсе. Звідки ти знав, що це я?

Тарас обійняв дружину, а його захмелілі мізки панічно намагалися знайти правильну відповідь.

— Чи тепер нові правила, і ти всім відчиняєш двері, замотаний у рушник?

— Я впізнав звук машини, — сказав він, і йому здалося, що слова перекочуються в роті — як після шістнадцяти кухлів пива. Яка в чорта машина, вона ж приїхала не своєю.

Аленка не збагнула. Подивилася на нього і торкнулася рушника.

— Я теж піду в душ і приєднаюся до тебе.

Поки Аленка була у ванній, він оглянув вітальню, навіть обнюхав диван, чи не залишилися на ньому сліди Тіниних парфумів або якісь плями, тоді сів і намагався сконцентруватись. Телефон перевів у режим зустрічі, щоб не відповідати на дзвінок, якби Тіна надумала зателефонувати, чи пояснювати Аленці, хто йому надсилає повідомлення в неділю опівночі. А тоді увімкнув телевізор, наче боячись, що тиша його видасть.

Розділ 39

Він пройшов повз охоронця за п’ять дев’ята — в цей час у кабінеті мали би бути всі — і Брайц, і Остерць, і Тіна. Тарас не хотів зустрітися з нею віч-на-віч. Хоча мусив би: щоб запросити на каву й сказати те, що повинен, вони мали б залишитися наодинці.

Відчинивши двері й побачивши Аленку з валізою і лижами у полотняній сумці, він від несподіванки і думки про те, що сталось би, коли б вона приїхала на п’ять хвилин раніше, жахнувся. Як би він зміг коли-небудь подивитися їй у вічі? Ні, це більше ніколи не повториться. Він не образить її, не зруйнує все те, що вони збудували разом за ці понад двадцять років. А коли Тарас себе опанував, то сказав собі, що не піде винаймати якусь кімнатчину. Він застарий для таких жартів, і діти, яких він буде глядіти, пеленати і з якими їхати в швидку серед ночі, будуть його онуками.

Отож він пройшов повз охоронця, який, помітивши інспектора останньої миті, в спину гукнув, що про нього питав Дрварич, минув довгий коридор, зітхнув, підійшовши до дверей кабінету, і з відчуттям трепету, жалю і сподівання водночас відчинив двері. Ніде нікого, приміщення було порожнім. Підійшовши до свого столу, Тарас помітив записку, написану Тіною. Це не був почерк ані Брайца, ні Остерця, тож мусив бути її.

«Ми в Крістана на Штефановій вулиці. Я тобі телефонувала, але ти був поза зоною».

Тарас витягнув телефон з кишені і ввімкнув звичайний режим, випорпав з гаманця сорок центів, пішов до автомата по каву, кинув монети, вибрав еспресо-лунго і почекав, поки склянка наповниться. Без кави він нікуди не піде.

До Штефанової вулиці було десять хвилин повільної ходи, і по дорозі він висьорбав свою каву. Ранок був ясним і свіжим, а вдалині, вийшовши на Дунайську вулицю, чоловік побачив сніг у Камникових Альпах. Чи небезпека снігових лавин уже знизилася до другого ступеню?

Він увійшов у будівлю, яку затьмарював вищий хмародер «Неботичник», помахав охоронцеві посвідченням, той кинув байдужий погляд на документ і кивнув. Тарас продовжував свій шлях сходами на четвертий поверх до кабінету з табличкою «Генеральний директор маг. Андрей Крістан». Інспектор постукав, привітався з секретаркою, яка йому всміхнулась і зробила знак іти далі. Перехопивши Тараса на півдорозі до наступних дверей, секретарка все ж провела його, постукала.

— Прийшов Тарас Бірса...

Герой поліції нашого часу сидів на краю великого чорного столу, біля нього ліворуч розташувався Дрварич, а праворуч — троє Тарасових колег. Коли він увійшов, хтось, хто перед тим говорив (інспекторові здалося, що це був Брайц), замовк і всі якось збентежено чекали, поки Тарас візьме крісло для себе і сяде поруч з Остерцем. Він не дивився на Тіну, хоча відчував її погляд, поки входив і вітався — наскільки міг безтурботно.

— Буде краще, якщо ми повторимо, — мовив Крістан, здивувавши Тараса, — той уже мав готову відповідь, яка, здавалося, була непотрібною.

— Цілий день у Бохині, а ввечері в ІСМ... — збирався сказати інспектор, і коли він подумав про це, йому стало соромно, що навіть через тридцять років роботи в нього й далі спрацьовує цей прислужницький рефлекс. З якого дива доповідати Крістану й Дрваричу, як він провів п’ятнадцять ранкових хвилин?

— Тарасе... — почав Дрварич, а Крістан поруч, як завжди, мовчав, наче спостерігаючи, наскільки влучно Дрваричеві вдасться донести його думки підлеглим, — я не знаю, як почати, щоб ви мене правильно зрозуміли. Нам би не хотілося, щоб справа, яка вже прояснилася, знов ускладнилася.

Ну, так, кинули його левам на розтерзання, а тепер їх гризе нечисте сумління. І ні, вони не відберуть у нього розслідування.

Дрварич подивився на Тараса і перевів погляд на Крістана, який сидів нерухомо, та Дрварич, очевидно, розібрав якийсь невидимий кивок головою.

— Справа складна з самого початку, — мовив Тарас. — І я не розумію, хто це ми і яка справа прояснилася?

Крістан і Дрварич перезирнулися, цього разу вже помітно.

— Ми — це ми всі, — відповів Дрварич. — А що прояснилося? Ясно, хто вбивця в нашій історії.

— В якій історії?

Крістан відкашлявся, і п’ятірка в кабінеті розвернулася до нього.

— Не будемо про це... А тепер, Дрваричу, скажи те, що збирався.

— Ми отримали виписку дзвінків Вербича... — сказав Дрварич і знову замовк, дивлячись на Тараса.

— І що? — запитав інспектор?

— Брайце, розкажеш ти? — Дрварич обернувся до Брайца, і той кивнув головою.

— Ну, ми отримали виписку дзвінків, і є дві речі. Перше — це те, що його не було в Бохині в грудні і його взагалі там ніколи не було. Ніколи.