Озеро

— Що не є беззаперечним доказом того, що його там не було, а лише того, що там не було його телефону, та все ж... — без будь-якої потреби пояснював Дрварич.

— А в нього був телефон при собі, коли він убив Хлеба? — запитав Тарас.

— Так, — відповів Брайц. — І ще одне — він телефонував комусь перед Різдвом, 23 грудня, комусь у Бохинь.

— І той хтось — не Хлеб?

— Звідки тобі відомо? — здивувався Дрварич. — А знаєш, кому він дзвонив?

— Ну, якщо він телефонував у Бохинь і справа може ускладнитися, — говорив Тарас насмішкувато, — то він міг телефонувати лише панові Міхеличу.

Від нього не сховалося те, як Дрварич і Крістан ледь помітно перезирнулися.

— А що це означає, розкажете ви.

Ще один коротесенький зоровий контакт, і знову почав Дрварич.

«Вони наче телепати», — подумав Тарас.

— Міхелич наскаржився на тебе, ти про це не знаєш, правда ж?

Тарас стенув плечима.

— Коли ми востаннє розмовляли, він, здається, був у гарному гуморі. Подарував мені торбинку глюкозамінів.

— Він телефонував у Головне управління, — нарешті озвався Крістан. — Він погрожував, що — цитую — «все тут рознесу, якщо ви того … інспектора не заберете з-перед очей». Припустімо, що він висловився так. Я пообіцяв, що він більше про нього, тобто про тебе, не почує.

— Ха, ну так, — сказав Тарас і пирхнув. — І чому він цього не сказав тоді, і ми обидва уникнули б радості зустрічі?

— Тарасе, дещо ти мусиш таки усвідомити. — Крістанів голос тепер змінився, став офіційним і на кілька тонів вищим.

— Що я мушу усвідомити? — запитав інспектор, очевидно ігноруючи відстань, яку намагався встановити директор.

— Існує те, що ми називаємо «суспільним інтересом», і ще те, що у поліції називається«ієрархія».

Його обличчя набрало загрозливого виразу, сірі очі вп’ялися в Тараса, який на мить затерп, але, покрутившись трохи на кріслі, всміхнувся.

— А також те, — через кілька секунд тягучої тиші обізвався Тарас, — що ми називаємо «Законом про обов’язки та повноваження поліції», який гарантує працівникові захист у тому разі, коли начальник схиляє його до дій, які суперечать положенням цього закону. Я чомусь переконаний, що, відповідно до цього закону, після таких дзвінків я мав би навідатися до Міхелича або навіть викликати його на інформативну бесіду, і якщо він відмовиться...

— Ми вже це зробили, — обірвав його Крістан.

— Що зробили?

— Ти про все дізнаєшся, але перед тим іще трохи про закони, права і так далі. Тарасе, якщо я тебе завтра звільню й натякну твоїм друзякам з радіотелебачення Словенії, що я мусив тебе звільнити, бо працювати з тобою стало неможливо, як думаєш, скільки з них за тебе заступиться?

Крістан дивився так, ніби справді чекав на відповідь. Звичайно, не чекав, і Тарас навіть не збирався відповідати.

— Жоден. Тому не випендрюйся тут і слухай. Ми всі в одному човні. Отож вчора ми з Дрваричем поїхали в Словенські Кониці... так, не тільки ти працюєш у неділю... і провели найприємніше опитування в історії словенської поліції. Саме в цей момент секретарка передруковує відповідь, і до дванадцятої години вона буде в тебе на столі. Ми можемо так домовитися?

Тарас якусь секунду розглядав патрона, нахабно дивлячись йому в очі. Крістан не ворухнувся, і Тарас мусив визнати, що він добре тримається, а Тарас же щойно йому пригрозив.

— І в протоколі нашої розмови буде написано, що він розмовляв з Вербичем, Вербич сам йому телефонував і намагався переконати, нібито винахід якихось ліків — його заслуга. Але ти ж про це все знаєш?

Тарас не відповів.

— Ми перевірили. Справді, телефонував лише Вербич.

— Навіщо мені... — почав Тарас і відразу виправився. — Навіщо моїй групі цим займатися?

Крістан усміхнувся — мовляв, невже не зрозуміло?

— Бо ми подумали і продовжуємо думати, що це — найкраще для нашої справи. І якщо нам доведеться змінювати думку, то чорт тебе забирай, Тарасе.

Браво, похвала, і ще й підкріплена лайкою. Крістан вислухав би немало нотацій удома, якби його внучка раптом залишилася без лікарки.

— Мене ось що цікавить, — продовжував Тарас, ігноруючи приятельський тон, яким заговорив Крістан. — За ці чотирнадцять днів я мав відчуття, що лише нам трьом, прошу пробачення, чотирьом, — він усміхнувся до Тіни вперше, відколи зайшов у кабінет; вона здавалася розгубленою, — отож тільки нам важливо дізнатися, хто вбив нашу дівчину.

— Тарасе, як ти смієш щось таке... — обізвався Дрварич, але Крістан його зупинив.

— Ти ж не думаєш, що поліція і Міхелич змовилися? Ти ж не думаєш, що це він її убив чи наказав убити?

— А чому він не міг убити чи наказати вбити?

— Тому, — відповів Крістан, розтягуючи те «тому», — що він займається мільярдним бізнесом, який може витягнути цю державу з лайна і забезпечити зарплату таким, як ми. Не у всіх є багаті дружини, як у тебе, щоб не звертати на таке уваги.

— Вибач, — сказав він за кілька секунд. — Мене занесло.

Тарас підвівся й попрямував до дверей.

— Тарасе, дідько, — майнув за ним Дрварич, а Тарас усміхнувся. Та лайка була нарешті чимось щирим, що злетіло Дрваричу з вуст.

— Я дочекаюся протоколу, гаразд? І допишіть список недоторканих, аби я не гаяв на них часу.

Інспектор зачинив двері за собою й глибоко вдихнув. Багата дружина... А ті двадцять років, коли вона не була багатою, не рахуються?

До кабінету, де він всівся за своїм комп’ютером, щоб прочитати новини, його група повернулася хвилин за п’ять. Кожен мовчки сів за свій стіл. Минуло ще кілька хвилин, поки першим не озвався Брайц.

— Чого ти так нервуєшся?

Тарас підвів погляд з-за комп’ютера. Брайц, Остерць, Тіна — всі на нього дивилися.

— Ну, нехай Дрварич з Крістаном і збирають докази замість нас. Ти думаєш, нам хтось розповість більше? Мені це здається просто прекрасним.

Щоб підкріпити свою думку, Брайц розвів руки, обернувши долоні до шефа і поглядаючи на Остерця й Тіну, ніби сподіваючись на їхню підтримку. Остерць навіть кивнув головою.

— Ти маєш рацію. Йдемо на каву?

Тіна сіла навпроти шефа і стежила за ним. Не відвела погляду, як він, коли вони зустрілися очима. Вона викликала у Тараса збентеження, і він лише сподівався, що ані Остерць, ані Брайц цього не помітили, а якщо помітили, то списали на ранкову нараду. Він узяв каву, другу за ранок, якщо ту з автомата можна вважати кавою.

— Що з тими роздруківками з телефону?

— Ага! — підстрибнув Брайц, вдаривши себе по чолі. — Ти ж не знаєш головного. Ми ж отримали не лише роздруківки розмов того божевільного Вербича...

Брайц переможно дивився на Тараса.

— ...а й розмов Лапа. І що?

Обличчя Брайца розчаровано видовжилося.

— А тепер іще скажи, що знаєш, кому він телефонував за очевидний день до смерті.

— Очевидно, за день до смерті, а не за очевидний день до смерті.

— Що?

— Нічого, нічого. Ну, кажи вже, кому?

— Зідару...

Брайц замовк і дивився на Тараса, й інспектор, бо Брайц, схоже, не збирався завершувати речення, мусив перепитати:

— Тому самому Зідару?

— Тому Зідару, — повільно продовжував Брайц, — який наступні сім років, вірніше, вже п’ять, перебуватиме за відомою адресою. Два він уже відсидів.

Тарас постукував по підборіддю, тоді взяв каву й відпив ковток. Цей жест був несвідомий, та всі, й Тарас теж, уже його знали. Інспекторові знадобилося дві секунди, аби перетравити інформацію і розкласти все на свої місця. Правда, на той момент у нього не було першого місця. З самого початку ця справа опиралася раціональному поясненню. Коли йому вже здалося, що він напав на слід і вже може розгледіти візерунок у мозаїці — орієнтир, який приведе до наступних шматків і зрештою до розкриття таємниці Мони Лізи, як він любив казати, вся справа розсипалася. Він тримав пазли у своїй голові і шукав двері, щоб дістатися думок, та не знаходив.

— Це той самий Зідар, якого засудили за якісь фінансові махінації? — запитала Тіна.