Озеро

«Напередодні від’їзду до Лондона Ричарда Мейг’ю ніщо не тішило.

Починався вечір з того, що його тішило геть усе: йому сподобалося читати прощальні листівки й приймати обійми кількох далеко не відразних знайомих молодих леді; сподобалися застороги про лихий і небезпечний Лондон і подарована біла парасолька з мапою Лондонської підземки, на яку скинулися хлопці; сподобалися перші кілька пінт...»[34]

Він відклав книжку. Того Ричарда Мей... як його там, тішили кілька пінт. Ну, хай йому добре піде, сказав сам собі і, вмостившись на ліжку, втупився у стелю.

Коли Цвілак узяв до рук скальпель, щоб розрізати біле набухле черево, Тарас перебрався якомога далі від секційного столу і повернувся обличчям в один із кутів. Та попри це звук, писклявий, шиплячий, наче хтось випускає повітря з шини на колесі, і сморід тухлих яєць до нього долинули майже одночасно.

— Хто сьогодні буде вечеряти? — кинув Цвілак, чекаючи, поки шипіння вляжеться, перш ніж продовжувати розріз до пупка.

— Флора людини — жива, вона розкладає їжу, яку ми їмо, — говорив Цвілак, розтинаючи плоть, ніби намагаючись вкласти свої дії в рамки безпечного академічного вчення. — При цьому вона взаємодіє з господарем, пропонуючи йому навзамін вітаміни і жирні кислоти, які є сигналами для клітин, колоноцитів, печінки... Коли людина помирає, ці процеси в тілі господаря припиняються, а концентрація кисню довкола органів травлення падає; імунна система більше не функціонує, тому ніщо не перешкоджає мікробам проникати в тіло господаря, більше не виробляються муцини, це така суміш полісахаридів і протеїнів... — продовжував патологоанатом, розрізаючи мертве тіло, — ...яка ловить мікробів, що потім гарнісінько видаляються разом із калом, і таким чином виключає безпосередній контакт між мікробами, речовинами мікробного походження, нашими власними продуктами розпаду і слизовою. І оскільки нема ні кисню, ні слизу, мікроби здогадуються, що треба братися за ту їжу, яка ще є: вони накидаються на тканини господаря і починають їх перетравлювати. Вони їдять нас зсередини, а це, відповідно, означає, що з усіх протеїнів, що їх творять наші тканини, починають водночас виділятися гази: CO2 через ферментацію, метан із сірки й азоту, які є складниками протеїнів, аміак, який смердить, і H2S, який так само смердить. Аміак — чотириденною людською сечею (нею колись, до речі, промивали овечі шкури, щоб вимити жир), а H2S — тухлими яйцями. Це те, що починає накопичуватися в діафрагмі, в органах травлення і розбухає. Тому трупи через якийсь час спливають на поверхню. Померти, потонути, забродити — випливти.

Він на мить зупинився, розвернувся впівоберта до Тараса й інших, ніби перевіряв, чи його слухають.

— У холодній воді, звичайно, ці процеси відбуваються повільніше, і при кожних десяти градусах швидкість розпаду зменшується згрубша наполовину. Тому кількість газів дозволяє нам вирахувати, коли людина померла. При цьому слід також брати до уваги різноманітних мікробів, які починають пастися на шкірі й зовні...

Він відклав скальпель на тацю, а і з іншої взяв якусь більшу штуковину — Тарас не знав, як вона називається. Коли Цвілак знову повернувся до нього спиною і нахилився над Лапом, щось заскреготіло.

— Думка, що при чотирьох градусах нічого не відбувається, хибна. Відбувається, але повільніше. Мікроби любісінько живуть собі і при мінус двадцяти, вони живуть у порах, які виникають, коли лід замерзає і витискає солі, серед кристалічних решіток утворюються гіперсатуровані поверхні, які складаються з трубочок, де сконцентровано всі поживні речовини, якими мікроби харчуються, й відтак розвиваються, хоча й дуже повільно. Тому в озері Восток в Антарктиді при бурінні виявили найстаріші організми, які налічують десятки тисяч років, і оживили їх. Мікроби не визнають жодних обмежень.

Долес кивнув на труп.

— Я дуже сподіваюся, що ця ниточка приведе до Вербича. Я навіть боюся подумати, що буде, коли виявиться, що він не винен і в цьому злочині.

Чи винен? Невже його відсторонять від слідства після ­фіас­ко на телебаченні цього вечора? Відправлять у відпустку? Чекатимуть, поки йому з’являться святі або привиди?

— Приведе, — відповів Тарас.

Те, що трупи множаться, має і позитивний бік — разом з ними множаться й дані. Особливо якщо ці трупи мають голови, а в їхніх кишенях лежать гаманці з паспортом.

— Це питання часу.

Слідчий суддя вдячно кивнув головою.

— Ще труп-два — і справу розкрито.

Його очі мало не вивалилися з орбіт.

— Я жартую, — сказав Тарас, якому стало жаль молодшого колегу. Тарас принаймні намагається щось робити, а тому доводиться лише очікувати.

— Ми розкажемо одне одному, хто з ким був, чи не будемо про це згадувати?

Коли це було? Двадцять років тому? Двадцять два?..

— Я не хочу знати. Не кажи мені, навіть якщо я тебе колись про це запитаю.

— Добре, — відповіла Аленка, і чому йому тепер здається, що тоді у її голосі він почув полегшення?

Тарас сягнув рукою за голову, взяв з полиці телефон, набрав Тіну й чекав. Ішли гудки. Він полічив до десяти й відклав телефон назад на полицю. Якийсь час розглядав стелю, а в голові йому деренчало. Він іще раз потягнувся по телефон і натиснув на ім’я в телефонній книжці.

— Я слухаю.

— Привіт, — сказав він. — Я дзвоню тобі з приводу нашого Лапа...

— Так?

— Він не втопився. Тобто втопився, але перед тим у його голові вже була куля.

— Його застрелили? — почулося відлуння у телефоні.

— Так. Я хотів, щоб ти знала.

Він сподівався, що вона скаже «дякую» чи щось таке і попрощається, але вона мовчала.

— По тобі сьогодні ведучий добряче пройшовся, — мовила вона.

Телеведучий знову на нього жалісливо глянув:

— Чи не було б краще, якби ви присвятили себе своїй роботі, а мені дозволили робити мою?

— Він того твого керівника розмазав по стінці, — задоволено сказав Тінин хлопець. Точніше, він сказав «розтер його».

— Не знаю, я не дивився.

І все ж, попри браваду, йому було не все одно.

— Мені приїхати у відділок?

Тепер була його черга мовчати.

— Коперська, 14, — обізвався він. — Я б хотів тебе побачити.

Він якраз устиг прийняти душ, як почувся дзвінок. Тіна була одягнена в куртку і в обтислий спортивний костюм. Щойно дівчина ввійшла, Тарас налетів на неї, обняв, запхав руки у штани, стиснув сідниці, поцілував і потягнув на диван у вітальні, де вже перед тим опустив жалюзі й увімкнув торшер з тьмяною лампочкою, яка відкидала м’яке світло. Тіна ніжно, але рішуче його відштовхнула. Він запитально на неї подивився.

— Потім, Тарасе.

Вона випросталась і з кишені куртки витягнула само­крутку.

— Джойнт? — запитав він.

Вона кивнула.

— Я не курю.

— А тепер будеш.

Тіна дивилася на Тараса серйозно, наче від того косяка залежало все.

— Я не розумію...

Вона всміхнулася, з тієї ж кишені видобула запальничку й прикурила. Втягнувши дим, затримала його в легенях так довго, що аж закашлялась, і простягнула самокрутку Тарасові.

— Сьогодні ввечері я б хотіла почути, як ти смієшся. Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. По-справжньому. А я б хотіла.

Тарас не взяв.

— Я присягаюся, що піду додому, де на мене чекає мій хлопець, який думає, що ми зараз чатуємо біля трупа з кулею в голові і водою в легенях, якщо ти не зробиш затяжку.

— Добре, — погодився Тарас. — Якщо ти роздягнешся.

Тіна всміхнулася й іще раз простягнула йому джойнт. Він узяв і швидко затягнувся, бо самокрутка вже згасала. Тіна зняла гольф через голову, розстебнула бюстгалтер, підвелася й скинула штани, шкарпетки й трусики. Елегантно, швидко й водночас не поспішаючи. Знову опустившись на диван, закинула на нього ноги й обернулася до Тараса, поклавши йому голову на коліна.

Тарас зробив іще одну затяжку, глибшу, і розкашлявся сильніше, ніж Тіна перед тим. Він простягнув їй самокрутку й намагався стишити спазми в трахеї. Коли він востаннє курив? Коли ще займався скелелазінням? Потім точно ні.

34

Цитовано за виданням: Ґейман Н. Небудь-де /пер. Ракуленко В. — КМ-БУКС, 2017, 432 с.