Озеро

— Чи ця смерть пов’язана з тілом, яке ви виявили неподалік?

— Мені це невідомо.

— А зі смертю професора Хлеба? Якщо я не помиляюся, її розслідуєте також ви?

— І відповіді на це питання, на жаль, теж поки що не знаю. Нам невідомо.

— Гаразд, — відповіла дівчина і, на диво, зовсім не була розчарованою. — Ми б хотіли, щоб ви сьогодні ввечері прийшли на нашу передачу «Відлуння». Ви зможете?

Тарас усміхнувся.

— Такі речі вирішую не я.

Він запропонував зателефонувати у Люблянське управління поліції і поговорити з Бояном Дрваричем, його шефом, який, мабуть, сам захоче взяти участь.

— Нам би хотілося, щоб це були ви.

— Ну а я вам кажу, що вирішую не я.

Він довго й ретельно вимивав милом руки, якими навіть не торкався трупа, але все ж мав відчуття, що вони втягнули сморід. А його одяг? Він понюхав рукав. Нічого не міг сказати. Йому здавалося, що він смердить на весь світ. Чи може відбиток нестерпного запаху закарбуватися у мозку, як, наприклад контури сонця, якщо необачно подивитися на нього? Після цього інспектор пішов до автівки, дістав з наплічника лижні штани і перевдягнувся просто там, на стоянці. Вони теж були ще вологі від поту, та все ж краще так, ніж джинси, обидві штанини яких залило по коліна.

Тіну він застав над горнятком кави. Достеменно так. Дівчина тримала напій під носом і вдихала його запах. Цвілак пив чай з ромом, його горнятко стояло на столі, коли Тарас присів поруч. Очевидно, є люди, які до всього звикають. Тарас замовив каву і теж потримав її під носом. Гм-м, винен нещасливець з озера, чи просто кава була негодяща? Вона відгонила кислятиною.

— Що це на тобі? Знову зібрався на лижі? — запитав Цвілак, побачивши інспектора.

Добра чи погана, але кава прийшлася саме враз. Якийсь час йому не треба було нічого казати, бо всім за столом було не до розмови. Кожен мовчки сьорбав свій напій, поки Цвілак не зітхнув, даючи знати тим самим, що з нього годі. Повернувшись до Тіни, запитав, як вона почувається.

— Добре, лише цей сморід...

— І що, за два тижні вам ця робота видається такою, якою ви собі її уявляли? — поцікавився патологоанатом.

Дівчина всміхнулася.

— Тарас мене лякав п’яними синами, які в стані психозу вбивають своїх батьків і дідів...

Вона була вдягнена в той самий зелений гольф, що й учора, здається, все було те саме, але інакше. Вчора він себе запитував, як би було, коли б він його зняв, а сьогодні він мав відповідь. Вчора він не міг собі уявити, що щось між ними станеться, а сьогодні було важко прогнати думки про те, що це може статися знову.

— У тебе було багато таких дівчат? — запитала його Тіна, коли вони лежали в ліжку, вже вкриті ковдрою.

Її голос втратив ранішу самовпевненість. Вона раптом перетворилася на дівчину, яка злякалася того, що занадто швидко сказала «так».

— Тонни.

Якийсь час вони мовчали. Він і не сподівався, що вона проковтне наживку.

— Я серйозно запитую.

— Ти б якось перейшлася нашим відділком.

— Я маю на увазі — взагалі.

Ні, небагато. Можливо, достатньо, як на Іран чи Пакистан, але за європейськими стандартами — ні.

— Ні, але всі були як одна гарні й розумні.

Це була найкраща відповідь, яку він міг придумати.

— Брехун, — сказала вона, але видавалася заспокоєною.

— А я потрапила в Голлівуд. Матеріалу на десять серіалів, але я не впевнена, що мені подобається.

Вона подивилася на Цвілака своїми очиськами, наче Гвінет Пелтроу на Моргана Фрімена у фільмі «Сім».

— А вам ваша робота подобається?

— Мені? — здивувався Цвілак, ніби його ніхто й ніколи нічого подібного не питав. — Ха... Тобто ви мене питаєте, чи мені подобається мати справу з мертвяками?

— Так. Ви ж, мабуть, не цього хотіли, коли були...

Дівчина підбирала слово.

— Знаю, знаю, що ви маєте на увазі. Ні, коли я вивчав медицину, я про це не думав. Як хтось може хотіти стати тим, хто розтинає трупи?

Тіна кивнула головою.

— Ви знаєте, ким я хотів стати? Хірургом, бо жінкам вони подобалися. Ну, але повернулося по-іншому.

— Як завжди, — відповіла Тіна, глянувши на Тараса.

— Та чи мені ця робота подобається?

Цвілак замовк і на кілька секунд поринув у роздуми.

— Ви знаєте, я не знаю. Іноді я її ненавиджу. Коли мені на стіл потрапляють молоді люди чи навіть діти. З іншого боку, вона цікава, і хтось же ж повинен і таке робити. Так чи інакше, цього року я виходжу на пенсію.

Цвілак підніс горнятко і затримав його перед устами.

— А що я буду робити на пенсії, не маю поняття, — він глянув на Тараса. — Може, стану бігати на лижах.

Тарас пирхнув зо сміху.

— Я б хотів на це подивитися.

— А що ви скажете про нашого інспектора? — Цвілак знову розвернувся до Тіни.

— Що ви маєте на увазі?

Патологоанатом стенув плечима і показав на Тараса.

— Він цікавий, — сказала Тіна після недовгого роздумування.

Цвілак підняв брови й зміряв обох колег поглядом.

— Він у добрій формі, еге ж? А ви знаєте, що йому скоро п’ятдесят?

Тіна почервоніла.

— Дякую, — обізвався Тарас. — Я якраз збирався показати їй паспорт, але вже не треба.

Він знає, подумав інспектор, він усе знає.

Вони чекали в готельному буфеті дві години, поки з’явився Ґолоб. По дорозі до них експерт замовив на барі каву і присів.

— І що? — запитав Тарас, бо Ґолоб, здається, не збирався нічого говорити.

— У нього в кишенях було каміння, річкова галька, вона тут усюди довкола озера. Мене ж цікавить, де човен, з якого він кинувся у воду.

— Кинувся?

— На тілі не видно жодних ушкоджень, окрім виколотого ока, жодних травм, які бувають при захисті, жодних слідів від мотузки чи чогось подібного. Звичайно, він міг спати, коли його кинули у воду, але це вже нам скаже колега Цвілак після розтину.

Цвілак кивнув головою.

— Наразі це більш-менш усе, — сказав Ґолоб і вдячно схопився за каву, яка щойно прибула до столу.

— І на це ми мали чекати дві години? — застогнав інспектор.

— Якщо ти висушиш озеро, ми можемо погуляти тут іще два дні, — відповів експерт.

Тарас махнув рукою і обернувся до Цвілака. Зрештою, наближалася година, коли нормальні люди виходять з роботи з думками про вихідні, на яких їх чекає недільний обід і програма телепередач. Невже Ґолоб не помітив, невже не розумів, що вже вечоріє і що вже п’ятниця?

— Коли чекати деталей?

— Це спішно?

Тарас кивнув. Цвілак глянув на слідчого суддю, тоді знову на Тараса.

— В понеділок уранці буде запізно?

Тарас іще раз кивнув.

— Ну, тоді сьогодні ввечері, якщо я отримаю все відразу. Я зателефоную, коли все буде готово, і повідомлю. Гаразд?

— Гаразд, — відповіли Тарас і слідчий суддя.

Цвілак сидів на пасажирському сидінні, а Тіна ззаду. Тарас налаштував «Хвилю 202» і слухав трансляцію змагань зі стрибків на лижах. Цвілак намагався розмовляти з Тіною, яка не дуже стежила за його запитаннями, тому він мусив їх повторювати. «Він що, не знає, коли варто припинити?» — подумав Тарас.

— Ви знаєте, що мене вражає? — обізвалася Тіна зненацька, коли вже здавалося, що навіть Цвілакові обридли розмови і він просто дивився на дорогу перед собою. — Це відмінність між серіалами і реальним життям. У нас з’явився новий труп, і Тарас, який, очевидно, знав, чиє це буде тіло, і навіть чекав, коли воно з’явиться, жодного разу не обмовився про те, щó це означає для нашого розслідування, як цей труп пов’язаний із мертвою дівчиною... і ви його теж нічого не питали.

Тарас і Цвілак перезирнулися.

— І що він мав сказати? — запитав Цвілак.

Тарас подивився на дівчину в дзеркало. Вона видавалася втомленою і роздратованою.

— Бо я мушу все це обдумати, — він показав рукою на своє чоло. — Сірі клітинки і так далі...

Коли вони виїхали на автошлях, Цвілак уже спав. Тарас крадькома глянув у дзеркало і зустрівся з її очима. Вона дивилася так серйозно, що він не міг стриматися. Простягнув праву руку і просунув поміж двох сидінь до її коліна. Тіна забрала ногу. Він іще раз спробував, і Тіна знову не піддалася. Знову — і цього разу вона вже не уникала доторку. Тарас погладив дівчину по коліну, по стегну, тоді вона поклала свою руку на його, і так вони проїхали кілька наступних кілометрів до пункту оплати на автомагістралі, де Тарас мусив скинути швидкість і взятися за перемикач.