Озеро

— Ми не блюватимемо?

Вона кисло всміхнулася і сперлася ліктями на коліна.

Тарас подивився на мертвяка, який знов опустився під воду і гойдався на глибині півметра від поверхні води. Вони могли затягнути його в човен, проте тоді зовсім промокли б, а тіло можна було транспортувати і водою. Тарас видобув із внутрішньої кишені куртки телефон і набрав номер.

— Він у нас...

Зачекавши трохи, продовжив:

— Сам побачиш. Ми ще чекаємо на Ґолю і його колегу. Щойно вони з’являться, будемо рушати.

Тоді наклацав іще один номер і повторив уже сказане, а тоді ще раз.

— Ну, що, — сказав він, сховавши телефон до куртки, — незабаром усі овечки будуть пораховані.

Минула ціла вічність, поки на воді не з’явилися пухирі, вони більшали й частішали, а тоді нарешті з води вигулькнули дві голови в чорному неопрені. Вічність, яку Тіна і Тарас перечікували у тиші, по різні боки човна. Тіна спиралася на коліна, а Тарас її роздивлявся. Вона була.... Він підбирав відповідне слово, а знайшовши — злякався. Навіть тепер вона була милою. Милою вона була і тоді, коли він нахилявся над нею, а вона, заплющивши очі, стогнала... Це дійсно трапилося? Зараз, коли під поверхнею озера, зовсім поруч із човном плавав потопельник, Тарасові це здавалося нереальним. Вона була милою і коли пила каву, і коли бурмотіла «One» в автівці, й коли... Невже ще кілька годин тому він упивався її тілом, а вона — його? В цьому човні, на цьому озері, біля надутих газами людських решток згадка про ніч видавалася шаленим сном.

Ґоля вхопився за бортики човна і виплюнув з рота регулятор.

— Доставка додому, — сказав він. Поруч із ним з води випірнув інший водолаз.

— Чорт забирай, Тарасе, ти його прив’язав. Добре ще, що тут не водяться акули.

Тарас усміхнувся.

— Ти читав «Старого і море» Гемінґвея? — запитав Ґоля. — Тобі здається, що це гейський роман?

— Хіба я щось колись говорив проти рибалок?

— Якщо ви обоє в настрої, може, затягнули б його досередини, — обізвався другий водолаз. — Бо мене вже трусить як собаку.

Тарас розгорнув на дні човна чорний мішок, натягнув латексні рукавиці і за допомогою водолазів переніс потопель­ника. Він намагався не намочитись, але йому це не дуже вдалося; намагався тримати слизький труп подалі від себе, але зробив іще гірше і двічі мало не впав на нього. Тіна хотіла допомогти, та інспектор наказав залишатися на місці. Вже й так човен мало не залило. Сморід стояв нестерпний.

— А уяви собі таку тухлятину влітку, — сказав Ґоля.

Вони верталися на берег дивним товариством. Дівчина в червоному пуховику, промоклий Тарас, два водолази в чорному і чорний мішок на дні човна. Тіна мовчала, Тарас також, говорив лише Ґоля, який був у гарному настрої, і Тарас його розумів. Для нього це було як збирати гриби, і найбільший гриб лежав тут, перед ними. Якщо вони не знайшли б його тепер, на водолазів чекав би ще день пошуків у мерзлій воді.

— Темно як в зад... пардон, як у тунелі, — затнувся він, глянувши на Тіну. — Ті лампочки мало що допомагають. Я плив над самим дном, торкався його руками, але ледь-ледь, щоб не збовтати мул... Внизу таке м’яке лайно, така глазур на камінні, аж тут мені рука плутається в якомусь дроті, так мені здалося, що це дріт. Я піднімаю, підношу до очей і бачу, що це — волосінь. Чорт! Але я боявся сподіватись, бо, Тарасе, чорт забирай, я не думав, що ми знайдемо його так швидко. Навіть у ставках це довго триває. А такої волосіні на дні взагалі скільки хочеш. Ну, я повільно тягну волосінь, і до мене припливає вудка; на той момент я вже плив у хмарі мулу, але відчув запах. Піднявся на метр вище і повільно накручував котушку, як на риболовлі, і мене принесло до нього. Щось відомо, хто він такий?

Тарас розповів про припарковане авто на узбережжі, власника якого розшукують уже давно.

Ґоля його вислухав і ногою торкнувся мішка.

— Хто б міг подумати, що нам так пощастить.

Вони допливли близько до берега, і Тарас у групі людей упізнав Цвілака. Зрештою, це не було складно, бо він єдиний з усіх поверх одягу мав білий халат. У натовпі, що зібрався, стояли також двоє поліцейських у формі — вони вийшли з біло-синьої машини, припаркованої неподалік, а за поліцейською машиною стояла ще одна, з емблемою, яка не належала поліції.

Цвілак помахав човну, коли вони наблизилися, що видавалося дивним з огляду на обставини. Ніби він махав товариству туристів, які вертаються з водного туру озером. Та все ж інспектор помахав йому у відповідь. Емблема на білому автомобілі виявилася логотипом національного телебачення.

— Ти теж лазив у воду? — запитав Цвілак, коли Тарас вистрибнув з човна.

Разом з водолазами він підняв мішок і переніс на гальковий пляж — там територію завбільшки п’ятдесят метрів уже загородили півколом поліцейськими стрічками, за ними вже зібралося кілька цікавих. Тарас окинув їх поглядом. Молода пара, сім’я з двома дітьми, яким уже набридло чекати на щось незрозуміле, тож вони хотіли йти далі, але батьки — ні, старший чоловік із собакою. Пес був на повідці, він скавучав і крутився на місці, дивлячись на господаря, як ті діти. Поліцейські у формі поквапилися допомогти, але Тарас завернув їх назад. Досить того, що він промок; крім того, вони були без рукавиць, і Тарасові не хотілося вислуховувати нотацій від Ґолоба, найпедантичнішого чоловіка з тих, кого він знав. Інспектор усміхнувся, впізнавши тих хлопців, які напередодні Нового року знайшли труп.

— У цього є голова? — запитав той, який допомагав Тарасові витягувати дівчину з води.

— Нам усе розповість отой пан, — сказав Тарас, даючи дорогу Цвілакові.

Патологоанатом нахилився над мішком і руками в латекс­них рукавицях розсунув блискавку на всю довжину. Тарасові захотілося відступити хоча б на метр. На озері був вітер, а тут, у затишку, запах гнилизни бив прямо в ніс. Так сильно, що він попросив Тіну вставити йому в ніздрі кульки з паперової хустинки. Він міг би й сам, але в нього на руках були рукавиці, у яких витягав труп із води, і він не хотів навіть наближати рук до свого обличчя, тим паче до носа.

Цвілак довго оглядав лице трупа, пальцем обмацав краї дірки, яка з’явилася на місці виколотого ока, обстежив увесь череп, передню і тильну його частини, особливу увагу приділив шиї, оглянув тіло, стоячи над ним, розстебнув блискавку на куртці, обмацав грудну клітку, а тоді попросив Тараса допомогти перевернути покійного.

— Гаразд, — обізвався нарешті Цвілак, відступивши крок назад і стягуючи рукавиці. — Я побачив те, що мав побачити. Ґолобе, дорогенький, клієнт — твій.

Він обернувся до Тараса.

— Мені важко сказати щось точно, бо він довго пробув у воді, але якби мені довелося закластись, то я ставив би на те, що під мікроскопом ми виявимо гостре порушення газообміну через розрив стінок легеневих альвеол.

— Він утопився? — запитав Тарас.

— На перший погляд, зважаючи на час, що минув, зважаю­чи на гнилісні зміни, — так.

Тарас подивився на тіло, яке вже знову було запаковано в мішок, пробіг очима по озеру...

— Ти помітив каміння у кишенях?

— Так, іще перед тим, як ми його поклали в човен.

— Ти розчарований? — запитав Цвілак.

— Ні, ні... — похитав головою Тарас і подивився на колегу. — Просто я розмірковую, в якому саме місці посередині озера він міг зіскочити з таким тягарем.

Тарас рушив у бік сигнальних стрічок і мало не штовх­нув репортерку, яка стояла біля оператора, — той намагався ­за­зняти все найцікавіше і тепер зосередився на самому Тарасові. Інспектор знав, що не зможе їх уникнути, тож навіть не намагався. Піднявши стрічку, він зупинився по той бік.

— Добрий день, — звернулася дівчина віком під тридцятку, простягнувши руку.

— Мабуть, не варто, поки я не помиюся...

Журналістка не зрозуміла.

— Ага, ну так... все ж... Я з радіотелебачення «Словенія».

Дівчина представилась і попросила хвилинку його уваги. Вона була ввічлива, і Тарас вирішив поводитися так само. Він відрекомендувався, розповів, що вони знайшли тіло чоловіка приблизно тридцяти років і встановлюють його особу. Причиною смерті швидше за все стало втоплення.