Озеро

— Хіба гроші колись були проблемою? — запитав Тарас, і обидва чоловіки зареготали.

Через хвилину обидва водолази вже були у воді, і, звичайно, занурювалися вони так, що на Тараса вихлюпнулося чимало льодяних бризок. Він подивився на краплини, які вчепилися до гортексу двадцятирічної давності. Можливо, свого часу той гортекс і був водовідпірний, але тепер точно ні, і, мабуть, справді час придбати новий. Він стежив за двома темними фігурами, які поволі зникли у глибині, далі — за повітряними бульбашками, а коли й ті зникли, мусив подивитися на Тіну. Вона теж дивилася на нього і, схоже, давно. Дівчина всміхнулася, і Тарас відповів усмішкою. Якийсь час вони сиділи мовчки. Тарас прочісував очима узбережжя озера, ніби намагаючись щось там побачити.

— Тебе вже мучать докори сумління? — запитала Тіна, оскільки досі нічого не трапилося.

— Ще ні. А тебе?

— Ні, — відповіла вона, подивившись на нього із зухваліс­тю, якої він ніколи б від неї не сподівався. — І якщо відверто, я не впевнена, що будуть мучити.

Тарас запитально на неї глянув.

— Оскільки ми самі і... — дівчина озирнулася довкола, — just for the record[33]... Ні, я не була п’яна.

Тарас виколупав камінчик з підошви свого черевика і ­по­жбурив його у воду. Плюсь. Він стежив за дрібними хвильками, концентричними колами, які злилися з водною гладінню, перш ніж сягнули човна. Обернувся до Тіни.

— Трохи напідпитку, ні?

— В сам раз.

— Ну, як би там не було... Помогло.

— Мені сподобалося і було добре, якщо ти це мав на увазі.

Тарас кивнув. Рукою провів по мерзлій воді і ковзнув поглядом до берега.

Якою ж разючою була відмінність між цим озером улітку і взимку! Човен було прив’язано до буйків перед його східною, найбільш туристичною частиною, за якихось сто п’ятдесят метрів від пляжу, який у гарячі місяці був повнісінький, а по водяній поверхні пливли каное, надувні човни, дошки для серфінгу... Звідси відстань до готелю така сама, як і до Старої Фужини. Коли дівчатка були ще маленькими, вони, як і багато хто, часто приїжджали сюди, на замінник моря, і тоді він, звісно, не знав, запливаючи трохи далі, що під ним настільки глибоко. Тарас тихенько зітхнув. Неправда, що його не гризли докори сумління.

І було не просто добре. Було дуже добре, і було неправильно, а тому бентежно і небуденно, і було б добре, навіть якби було гірше, але гірше не було. Тарас роздягнувся, дозволивши білизні впасти на підлогу, переліз через її струнке тіло, яке, як і його, тремтіло на ліжку так, як тремтить тіло від холоду, погладив набряклі пиптики і тоді торкнувся їх язиком, стримуючи себе, щоб не накинутися на неї, і коли він уже намагався упіймати ритм, її, свій, ритм рипіння постелі, щоб не розбудити Цвілака, то вслухався у її приглушений стогін, який не могли стримати зціплені губи.

— Було дуже добре, — сказав він, і дівчина кивнула.

Коли все було позаду, вони якийсь час лежали поруч на спині і дивились у стелю. Потім Тіна лівою рукою навпомацки поводила по нічному столику, на який кинула свій одяг, з кишені штанів видобула пачку паперових хустинок, витягнула одну і витерла нею калюжку на животі.

— Мистецтво втримати рівновагу, варте захоплення, — сказав Тарас. — Ні крапельки не перетекло.

Вони приглушено засміялися.

Вони так лежали якийсь час, поки Тіна не обернулася до нього, лукаво всміхнулась і, провівши рукою між своїми ногами, не притулила середній палець до губ Тараса.

— Можна сісти біля тебе? — запитала дівчина.

— Можна.

Вона пересіла з іншого боку човна і притулилася до нього...

— Мені холодно, — сказала вона, мовби виправдовуючись.

Він обійняв її правою рукою за плечі і почав розтирати праву руку й спину. Тарас подумав, що, може, хтось дивиться на нього з берега. Той хтось мусив мати бінокль, аби щось розгледіти, та йому було байдуже. Він усміхнувся, уявляючи картину, яку підгледів би такий вуаєрист. Двоє закоханих у середині січня у човні посеред Бохинського озера, посеред січневої порожнечі, а ще смішніше йому стало, коли згадав, що пара чекає на свіжого потопельника, який був би вже на березі, якби рибалка не запанікував і не кинув вудку у воду... І виправив одразу в думках: потопельник свіжим не був.

— Хтось має сказати це першим, — мовила вона так тихо, що Тарас ледь розчув.

— Що саме?

— Що це було вперше і востаннє. Що ми не одинаки, що у тебе є сім’я, що ми колеги і що так не можна... Що був просто секс.

Тарас мовчав, і не тому, що не погоджувався. Він мовчав, бо все було само собою зрозумілим.

— Це завжди просто секс, — сказав він.

Тіна підозріливо подивилася на нього.

Він міг сказати, що ніколи не буває просто секс, і це теж би було правдою. Що б він не сказав, усе було правильно і неправильно водночас.

— Не сьогодні, добре?

Дівчина всміхнулася і ще міцніше притиснулася до нього. На березі в такій годині не було нікого, однак Тарас не міг позбутись відчуття, що за ними стежать, що вони сидять у цьому човні мов на сцені, під прожекторами, перед невидимими глядачами у залі.

Так вони чекали десь півгодини, Тарас запропонував Тіні відвезти її на берег, якщо їй так холодно, а звідти вона може перейтися до готелю, до якого лише десять хвилин пішки, але дівчина відмовилася. Туди і назад в нього забрало б п’ятнадцять хвилин, а водолази б витримали без човна, коли б у той час піднялися на поверхню. Навіщо він взагалі потягнув її на озеро? Що і кому хотів довести? Він не хотів бути сам?

І от біля човна заклекотіла вода, з води піднялася велика повітряна бульбашка. Тарас обережно відсунув Тіну й нахилився над темною водою. Якусь секунду було тихо, а тоді піднялася ще одна бульбашка, а за нею наступна.

— Вони піднімаються, — сказав Тарас і був їм за це вдячний.

Тарас і Тіна прихилилися до боку човна і стежили за щораз густішими струменями повітря.

— Ось він, — сказав Тарас, простягнувши руку до фігури, яка прямувала до поверхні...

Декомпресія? Це не водолаз, не може бути водолаз, — промайнула думка, перш ніж носа сягнув сморід, який піднявся услід за бульбашками і за великим грушевидним поплавком. Коли куля завмерла, Тарас розгледів під нею мотузку, яка тягнулася до чогось більшого, що гойдалося на метр нижче. Інспектор нахилився, вхопився рукою за мотузку під балоном і став її поволі підтягувати до човна.

— Ти знаєш, що ми витягуємо?

Дівчина здивовано дивилася на нього, здивовано лише на момент, а тоді, ковтнувши слину, кивнула головою. Тарас підтягував до себе мотузку, і те, що до неї було прив’язане, заворушилося і стало підніматися. Тіна ойкнула, але не випустила мотузки. Якби Тарас був у човні сам, він дозволив би цьому предметові ще раз зникнути під буями, тож на мить роззирнувся навсібіч, а тоді знову потягнув мотузку, на якій ледве за півметра від його зап’ястка похитувався труп чоловіка. Водолази прив’язали йому до складених рук вудку, і сцена мала гротескний вигляд — наче то був якийсь рибалка з пекла із вибраним гачком оком.

— Вітаю, — сказав Тарас, коли тіло пристало до човна, і додав, можливо, через Тіну, а можливо, тому, що відчував потребу щось сказати: — Нам треба поговорити про те, як паркуватись у Триглавському національному парку.

Розділ 36

Бідолашний Робі Лап не тільки мав жахливий вигляд, а й ширив гнилий дух, його тіло набухло так, що спливло б і без допомоги водолазів, коли б не куртка, яка натягнула води. Окрім виколотого ока, тіло видавалося неушкодженим, зеленкавим і слизьким від водоростей. Тарас спробував витягнути його з води мотузкою, але відразу ж відкинув цю ідею. Морським вузлом прикріпив частину мотузки між по­плавком і трупом до держака весла. Човен сильно нахилився, тож Тарас знаком наказав Тіні пересісти на інший бік.

— Зачекаємо на них, — пояснив він дівчині, яка після зойку вже заспокоїлась і намагалася допомогти підняти утопленого.

33

Просто для довідки (англ.).